Кожен, хто, діючи в господарському житті, обирає між задоволенням двох потреб, з яких може бути задоволена лише одна, встановлює ціннісні судження. Ціннісні судження спершу й безпосередньо охоплюють лише саме задоволення потреби; від нього вони повертаються до благ першого порядку, а потім далі – до благ вищих порядків. Як правило, людина, яка володіє своїми чуттями, без зусиль здатна оцінити блага першого порядку. За простих обставин їй також без труднощів вдається скласти судження про значення, яке мають для неї блага вищого порядку. Але там, де стан речей дещо ускладнюється і взаємозв'язки важче охопити поглядом, доводиться вдаватися до тонших міркувань, щоб правильно – звісно, лише в розумінні оцінювального суб'єкта, а не в об'єктивному, якимось чином загальнозначущому розумінні – провести оцінювання засобів виробництва. Ізольовано господарюючому селянинові, можливо, неважко ухвалити рішення між розширенням тваринництва та розширенням мисливської діяльності. Виробничі шляхи, якими тут належить піти, ще порівняно короткі, а витрати, яких вони вимагають, і прибуток, який вони обіцяють, легко охопити поглядом. Але зовсім інакше виходить, коли треба, наприклад, обирати між використанням водотоку для виробництва електричної енергії та розширенням вугільного видобутку й створенням установок для кращого використання енергії, що міститься у вугіллі. Тут обхідних шляхів виробництва дуже багато, і кожен окремий з них такий довгий, тут умови для успіху підприємств, які належить розпочати, такі різноманітні, що в жодному разі не можна задовольнитися самими лише туманними оцінками, і потрібні точніші обчислення, щоб скласти судження про економічну доцільність дій.
Обчислювати можна лише за допомогою одиниць. Але одиниці суб'єктивної споживчої вартості благ існувати не може. Гранична корисність не становить одиниці вартості, оскільки, як відомо, вартість двох одиниць із даного запасу не є вдвічі більшою, ніж вартість о д н і є ї одиниці, а необхідно мусить бути більшою. Ціннісне судження не вимірює, воно градує, воно шкалує². Тому навіть ізольований господар безобмінного господарства, якщо він там, де ціннісне судження не постає безпосередньо очевидним, має ухвалити рішення і мусить будувати своє судження лише на більш чи менш точному розрахунку, не може оперувати самою лише суб'єктивною споживчою вартістю; він мусить конструювати відношення заміщення між благами, спираючись на які він потім може обчислювати. При цьому йому, як правило, не вдасться звести все до однієї одиниці; проте він, щойно йому взагалі поталанить звести всі елементи, які мають увійти до розрахунку, до таких економічних благ, що можуть бути охоплені безпосередньо очевидним ціннісним судженням, тобто до благ першого порядку та до тяготи праці, знайде в цьому достатню основу для свого розрахунку. Що це можливо лише за досить простих обставин, цілком очевидно. Для заплутаніших і триваліших виробничих процесів цього в жодному разі не було б достатньо.
В обмінному господарстві об'єктивна мінова вартість благ постає як одиниця господарського розрахунку. Це дає потрійну перевагу. По-перше, це уможливлює побудову розрахунку на оцінюванні всіх господарів, які беруть участь в обміні. Суб'єктивна споживча вартість окремої людини як суто індивідуальне явище безпосередньо не порівнянна із суб'єктивною споживчою вартістю інших людей. Порівнянною вона стає лише в міновій вартості, яка постає зі взаємодії суб'єктивних ціннісних оцінок усіх господарів, що беруть участь в обмінному господарстві. Окрім того, розрахунок за міновою вартістю дає контроль над доцільним використанням благ. Хто хоче розрахувати складний виробничий процес, той одразу помічає, чи працює він економічніше за інших, чи ні; якщо він з огляду на панівні на ринку відношення обміну не може провадити виробництво рентабельно, то в цьому міститься вказівка на те, що інші вміють краще використати відповідні блага вищого порядку. Нарешті, розрахунок за міновою вартістю уможливлює зведення вартостей до однієї одиниці. Для цього, оскільки блага взаємозамінні між собою за відношенням обміну ринку, може бути обране будь-яке благо. У грошовому господарстві тут обираються гроші.
Грошовий розрахунок має свої межі. Гроші не є мірилом вартості, не є й мірилом ціни. Адже вартість не вимірюється у грошах. Ціни теж не вимірюються у грошах, вони полягають у грошах. Гроші як економічне благо не є «вартісно стабільними», як наївно схильні припускати при їх використанні як standard of deferred payments. Відношення обміну, що існує між благами та грошима, підлягає постійним, хоч, як правило, і не надто різким коливанням, які походять не лише з боку решти економічних благ, а й з боку грошей. Це, щоправда, найменше з усього порушує ціннісний розрахунок, який з огляду на ніколи не спочиваючі зміни решти економічних умов зазвичай бере до уваги лише короткі проміжки часу, проміжки, в яких принаймні «добрі» гроші, як правило, зазнають з власного боку лише незначних коливань відношень обміну. Недостатність грошового розрахунку вартості походить головно не від того, що обчислюється у загальновживаному засобі обміну, у грошах, а від того, що взагалі саме мінова вартість, а не суб'єктивна споживча вартість, кладеться в основу розрахунку. Тож до розрахунку не можуть увійти всі ті ціннісно визначальні моменти, які стоять поза обмінним господарством. Хто розраховує рентабельність спорудження гідроелектростанції, той не може внести до цього розрахунку красу водоспаду, яка мусила б постраждати від установки, хіба що він візьме до уваги, наприклад, спад туризму тощо, який має в обміні свою мінову вартість. І все ж тут наявна обставина, яку при питанні, чи слід здійснювати будівництво, чи ні, беруть до уваги. Ці моменти зазвичай позначають як «позаекономічні». Це може бути слушним. Про термінології сперечатися не варто. Але нераціональними міркування, які ведуть до того, щоб брати до уваги і їх, називати не можна. Краса місцевості чи будівлі, здоров'я, щастя та задоволення людей, честь окремих осіб чи цілих народів, якщо вони визнаються людьми значущими, є – навіть тоді, коли вони не видаються замінними в обміні і тому не входять у жодне відношення обміну – такими самими мотивами раціональної дії, як і власне економічні. Що грошовий розрахунок не може їх охопити, лежить у його сутності, але це не може применшити значення грошового розрахунку для наших економічних дій і утримань від дій. Адже всі ті ідеальні блага є благами першого порядку, вони можуть бути безпосередньо охоплені нашим ціннісним судженням, і тому не становить труднощів брати їх до уваги, навіть якщо вони мусять залишатися поза грошовим розрахунком. Те, що грошовий розрахунок їх не враховує, не робить їх урахування в житті важчим, радше полегшує його. Якщо ми точно знаємо, як дорого нам обходяться краса, здоров'я, честь, гордість, то ніщо не може завадити нам брати їх до уваги відповідним чином. Чутливій душі може видатися прикрим, що доводиться зважувати ідеальні блага проти матеріальних. Але в цьому винен не грошовий розрахунок, це лежить у сутності речей. Навіть там, де ціннісні судження встановлюються безпосередньо, без ціннісного та грошового розрахунку, не можна оминути вибору між матеріальним та ідеальним задоволенням. І ізольований господар, і соціалістичне суспільство мусять обирати між «ідеальними» та «матеріальними» благами. Шляхетні натури ніколи не відчуватимуть прикрості, коли їм доведеться обирати між честю і, скажімо, харчами. Вони знатимуть, як їм діяти в таких випадках. Хоча честю й не наситишся, проте можна заради честі відмовитися від їжі. Лише ті, хто хоче бути звільненим від муки такого вибору, бо не зміг би наважитися відмовитися від матеріальних насолод заради ідеальних переваг, убачають уже в самому виборі профанацію справжніх цінностей.
Грошовий розрахунок має сенс лише у веденні господарства. Тут його застосовують для того, щоб упорядкувати розпорядження господарськими благами за правилами економічності. Господарські блага входять до нього при цьому лише в тих кількостях, які обмінюються на гроші. Будь-яке розширення сфери застосування грошового розрахунку призводить до хибних висновків. Грошовий розрахунок відмовляє, коли його намагаються використати в історичних дослідженнях розвитку господарських відносин як мірило світу благ; він відмовляє, коли за його допомогою намагаються оцінити народне багатство та народний дохід, коли хочуть обчислити цінність благ, що перебувають поза обмінним обігом, як, наприклад, коли прагнуть обчислити в грошах людські втрати внаслідок еміграції чи воєн³. Це дилетантські забавки, навіть якщо їх часом провадять вельми проникливі економісти.
Проте в цих межах, яких він у господарському житті ніколи не переступає, грошовий розрахунок дає все те, чого ми маємо вимагати від господарського розрахунку. Він дає нам дороговказ крізь гнітючу повноту господарських можливостей. Він дозволяє нам поширити на всі блага вищого порядку те ціннісне судження, яке з безпосередньою очевидністю прив'язується лише до готових до споживання благ і щонайбільше ще до продуктивних благ найнижчих порядків. Він робить цінність обчислюваною, і лише цим дає нам основу для всякого господарювання з благами вищого порядку. Якби ми його не мали, то всяке виробництво з далекосяжними процесами, усі довші капіталістичні обхідні шляхи виробництва були б блуканням у темряві.
Дві умови уможливлюють ціннісний розрахунок у грошах. Передусім, не лише блага першого порядку, а й блага вищого порядку, оскільки вони мають бути ним охоплені, повинні перебувати в обмінному обігу. Якби вони не перебували в обмінному обігу, то не дійшло б до утворення обмінних відношень. Щоправда, і ті міркування, які мусить провадити ізольований господар, коли в межах свого дому хоче через виробництво обміняти працю та борошно на хліб, не відрізняються від тих, які він провадить, коли на ринку хоче обміняти хліб на одяг; і тому в певному сенсі має рацію той, хто всяку господарську дію, отже й виробництво ізольованого господаря, називає обміном⁴. Проте дух о д н і є ї людини самої по собі – хай навіть найгеніальнішої – заслабкий, щоб охопити важливість кожного окремого з безконечно багатьох благ вищого порядку. Жоден окремий індивід не може настільки опанувати безконечну повноту різноманітних виробничих можливостей, щоб бути здатним без допоміжного розрахунку висловлювати безпосередньо очевидні ціннісні судження. Розподіл влади розпоряджатися господарськими благами суспільного господарства, що господарює на засадах поділу праці, між багатьма індивідами спричиняє свого роду духовний поділ праці, без якого виробничий розрахунок і господарство були б неможливі.
Друга умова полягає в тому, що в ужитку перебуває загальновживаний засіб обміну, гроші, які відіграють свою посередницьку роль і в обміні виробничих благ. Якби це було не так, то було б неможливо звести всі обмінні відношення до єдиного спільного знаменника.
Лише за простих умов господарство спроможне обходитися без грошового розрахунку. У тісноті замкненого домашнього господарства, де голова родини здатен оглянути весь господарський механізм, можна більш-менш точно оцінити значення змін у способі виробництва навіть без тієї опори, яку він дає духові. Виробничий процес розгортається тут із порівняно незначним застосуванням капіталу. Він обирає мало капіталістичних обхідних шляхів виробництва; те, що виробляється, – це здебільшого блага споживання або ж блага вищого порядку, не надто віддалені від благ споживання. Поділ праці перебуває ще на найперших початках; один і той самий працівник долає роботу цілого виробничого процесу від його початку до завершення готового до споживання блага. Усе це інакше в розвиненому суспільному виробництві. Не годиться шукати в досвіді давно подоланої доби простого виробництва аргумент на користь можливості обходитися в господарюванні без грошового розрахунку.
Адже за простих умов замкненого домашнього господарства можна оглянути весь шлях від початку виробничого процесу до його завершення і завжди оцінити, чи той, чи той спосіб дає більше готових до споживання благ. Це вже неможливо за незрівнянно складніших умов нашого господарства. І соціалістичному суспільству без зайвих зусиль буде ясно, що 1000 гл вина краще, ніж 800 гл, і воно без зайвих зусиль може ухвалити рішення, чи воліє воно 1000 гл вина, ніж 500 гл олії, чи ні. Щоб це встановити, не потрібно жодного розрахунку; тут вирішує воля діючих господарських суб'єктів. Але щойно це рішення ухвалено, лише тоді починається властиве завдання раціонального ведення господарства: економічно поставити засоби на службу цілям. Це може відбутися лише за допомогою господарського розрахунку. Людський дух не може зорієнтуватися в заплутаній повноті проміжних продуктів і виробничих можливостей, якщо йому бракує цієї опори. Він розгублено стояв би перед усіма питаннями способу та місця виробництва⁵.
Це ілюзія – вважати, що в соціалістичному господарстві можна було б замінити грошовий розрахунок натуральним розрахунком. Натуральний розрахунок у позбавленому обігу господарстві завжди може охопити лише готові до споживання блага, він цілковито відмовляє щодо всіх благ вищого порядку. Щойно відмовляються від вільного утворення грошових цін благ вищого порядку, раціональне виробництво взагалі стає неможливим. Кожен крок, що віддаляє нас від приватної власності на засоби виробництва й від ужитку грошей, віддаляє нас і від раціонального господарства.
Це можна було проґавити, тому що все те, що ми вже бачимо навколо себе як здійснений соціалізм, є лише соціалістичними оазами в усе ж таки до певної міри ще вільному господарстві з грошовим обігом. У тому о д н о м у сенсі можна погодитися з рештою безпідставним і лише з агітаційних причин обстоюваним твердженням соціалістів, що одержавлення та усуспільнення підприємств ще не становлять частки соціалізму, – а саме в тому сенсі, що ці підприємства у своєму господарюванні настільки підтримуються довколишнім господарським організмом вільного обігу, що сутнісна особливість соціалістичного господарства в них узагалі не могла проявитися. У державних і муніципальних підприємствах упроваджуються технічні вдосконалення, бо їхній вплив можна спостерігати в однотипних приватних підприємствах усередині країни та за кордоном, і бо приватна промисловість, яка виробляє засоби цих удосконалень, дає поштовх до їх запровадження. У цих підприємствах можна встановити переваги перетворень, бо вони звідусіль оточені суспільством, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва й на грошовому обігу, так що вони спроможні рахувати й вести книги, чого соціалістичні підприємства в суто соціалістичному оточенні не змогли б.
Без господарського розрахунку немає господарства. У соціалістичній спільноті, оскільки здійснення господарського розрахунку неможливе, узагалі не може бути господарства в нашому розумінні. У дрібному та в другорядних окремих речах і надалі, можливо, діятимуть раціонально. Проте загалом про раціональне виробництво вже не можна було б говорити. Не було б жодного засобу розпізнати, що є раціональним, і тому виробництво не могло б свідомо налаштовуватися на економічність. Що це означає, навіть цілком осторонь від наслідків для забезпечення людей благами, – зрозуміло. Раціональність дії витісняється з тієї царини, де лежить її властива вотчина. Чи буде тоді взагалі ще можлива раціональність дії, ба навіть узагалі ще раціональність і логіка в мисленні? Історично людський раціоналізм виріс із господарства. Чи зможе він узагалі ще втриматися, коли його буде витіснено звідси?
Якийсь час, певна річ, пам'ять про досвід, нагромаджений упродовж тисячоліть вільного господарства, ще, можливо, буде здатна стримувати повний занепад господарського мистецтва. Старі способи будуть збережені – не тому, що вони раціональні, а тому, що вони здаються освяченими переказом. Вони тим часом стануть нераціональними, бо вже не відповідатимуть новим умовам. Унаслідок загального зворотного розвитку господарського мислення вони зазнають змін, які зроблять їх негосподарними. Постачання вже не відбуватиметься анархічно, це правда. Над усіма діями, що служать задоволенню потреб, пануватиме наказ найвищої інстанції. Проте на місце господарства анархічного способу виробництва стане безглузда поведінка позбавленого розуму апарату. Колеса крутитимуться, але обертатимуться вони вхолосту.
Уявімо собі становище соціалістичної спільноти. Там є сотні й тисячі майстерень, у яких працюють. Найменша частина з них виробляє готові до вжитку товари; у більшості виробляються засоби виробництва та напівфабрикати. Усі ці підприємства перебувають між собою у зв'язку. Кожне господарське благо по черзі проходить крізь них, доки не стане готовим до споживання. Але в невпинному русі цього процесу господарському керівництву бракує будь-якої можливості зорієнтуватися. Воно не може встановити, чи не затримується виріб зайве на шляху, який він має пройти, чи не марнуються на його завершення праця й матеріал. Яку можливість мало б воно дізнатися, чи той, чи той спосіб виробництва вигідніший? Воно щонайбільше може порівняти якість і кількість готового до споживання кінцевого результату виробництва, але лише в найрідкісніших випадках буде спроможне порівняти витрати, понесені при виробництві. Воно точно знає, до яких цілей має прагнути його ведення господарства, або гадає, що знає, і має діяти відповідно, тобто має досягати поставлених цілей із найменшими витратами. Щоб знайти найдешевший шлях, воно мусить рахувати. Цей розрахунок, звичайно, може бути лише ціннісним розрахунком; цілком ясно і не потребує докладнішого обґрунтування, що він не може бути технічним, не може будуватися на об'єктивній споживчій цінності (корисності) благ і послуг.
У господарському ладі, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва, ціннісний розрахунок провадять усі самостійні члени суспільства. Кожен бере участь у його постанні двояко: один раз як споживач, інший раз як виробник. Як споживач він установлює ранговий порядок благ, готових до вжитку та споживання; як виробник він спрямовує блага вищого порядку в те застосування, у якому вони обіцяють дати найвищий зиск. Тим самим і всі блага вищого порядку дістають той ранговий порядок, що належить їм за миттєвим станом суспільних виробничих відносин і суспільних потреб. Завдяки взаємодії обох процесів оцінювання забезпечується те, що господарський принцип усюди – як у споживанні, так і у виробництві – здобуває панування. Утворюється та точно ступінчаста система цін, яка кожному в кожну мить дозволяє узгодити власні потреби з калькуляцією економічності.
Усього цього з необхідністю бракує в соціалістичній спільноті. Господарське керівництво, можливо, точно знає, яких благ воно найнагальніше потребує. Але тим самим воно знайшло лише одну частину того, що потрібне для господарського розрахунку. Іншої частини, оцінки засобів виробництва, воно мусить бути позбавлене. Цінність, що належить сукупності засобів виробництва, воно спроможне встановити; вона, певна річ, дорівнює цінності, що належить сукупності задоволених ними потреб. Воно спроможне також обчислити, наскільки велика цінність окремого засобу виробництва, якщо обчислить значення того недобору в задоволенні потреб, який виникає внаслідок його випадіння. Проте воно не може звести її до єдиного цінового виразу, як це спроможне вільне господарство, у якому всі ціни можуть бути зведені до спільного виразу в грошах.
У соціалістичному господарстві, яке хоч і не конче мусить цілковито усунути гроші, але робить неможливим вираження в грошах цін засобів виробництва (зокрема й праці), гроші не можуть відігравати жодної ролі в господарському розрахунку1.
Подумаймо про спорудження нової залізничної лінії. Чи слід її взагалі будувати, і якщо так, то яку з кількох можливих ліній будувати? У вільному господарстві обміну та грошей розрахунок можна скласти в грошах. Нова лінія здешевить певні перевезення вантажів, і тепер можна обчислити, чи є це здешевлення настільки великим, що воно перевищує видатки, яких потребує спорудження та експлуатація нової лінії. Це можна обчислити лише в грошах. Зіставленням різнорідних натуральних видатків і натуральних заощаджень тут не вдається дійти до мети. Якщо немає можливості звести години праці різної кваліфікації, залізо, вугілля, будівельні матеріали будь-якого роду, машини та інші речі, яких потребують спорудження та експлуатація залізниць, до спільного виразу, то розрахунок здійснити не можна. Економічне трасування є можливим лише тоді, коли всі взяті до уваги блага можна звести до грошей. Звісно, грошовий розрахунок має свої недосконалості та свої тяжкі вади, але саме нічого кращого ми не можемо поставити на його місце; для практичних цілей життя грошовий розрахунок здорового грошового устрою все ж є достатнім. Якщо ми від нього відмовимося, то будь-яка господарська калькуляція стане просто неможливою.
Соціалістична спільнота, безперечно, зуміє собі зарадити. Вона скаже владне слово й вирішить за чи проти запланованого спорудження. Але це рішення в найкращому разі відбудеться на основі туманних оцінок; ніколи воно не буде збудоване на основі точної калькуляції цінності.
Статичне господарство здатне обходитися без господарського розрахунку. Тут-бо в господарській царині лише знову й знову повторюється те саме, і якщо ми припустимо, що перше облаштування статичного соціалістичного господарства відбувається на основі останніх результатів вільного господарства, то ми могли б, зрештою, уявити собі економічно раціонально кероване соціалістичне виробництво. Але це можливо саме лише в думках. Цілком осторонь того, що статичного господарства в житті ніколи бути не може, бо дані постійно змінюються, тож статика господарювання є лише – хоч і необхідним для нашого мислення та для вироблення нашого пізнання господарського – уявним припущенням, якому в житті не відповідає жоден стан, ми все ж мусимо припустити, що перехід до соціалізму вже внаслідок вирівнювання відмінностей у доходах та зумовлених ними зрушень у споживанні, а отже й у виробництві, змінює всі дані настільки, що прив'язка до останнього стану вільного господарства є неможливою. Тоді ж перед нами постає соціалістичний господарський лад, який блукає океаном можливих і мислимих господарських комбінацій без бусолі господарського розрахунку.
Будь-яка господарська зміна стає, отже, в соціалістичному устрої підприємством, успіх якого не можна ані оцінити наперед, ані пізніше встановити, озираючись назад. Усе тут навпомацки блукає в темряві. Соціалізм є скасуванням раціональності господарства.
У кожному більшому підприємстві окремі заводи чи виробничі підрозділи є до певної міри самостійними в обліку. Вони взаємно зараховують одне одному матеріали та працю, і будь-якої миті можливо скласти для кожної окремої групи особливий баланс і розрахунково охопити господарські результати її діяльності. У такий спосіб можна встановити, з яким успіхом працював кожен окремий підрозділ, і відповідно ухвалювати рішення про перебудову, обмеження, ліквідацію чи розширення наявних груп і про створення нових. Певні похибки за таких розрахунків, звісно, є неминучими. Вони частково походять від труднощів, які виникають при розподілі накладних витрат. Інші похибки знову ж таки виникають із необхідності в деякому відношенні рахувати з не точно з'ясовними даними, наприклад, коли при з'ясуванні рентабельності якогось способу обчислюють амортизацію застосованих машин за припущення певної тривалості їхньої придатності до використання. Але всі такого роду похибки можна тримати в певних вузьких межах, так що вони не порушують загального результату розрахунку. Те, що лишається з невизначеності, припадає на рахунок невизначеності майбутніх обставин, яка в динамічному стані народного господарства неодмінно дана.
Тепер видається близьким спробувати аналогічним чином і в соціалістичному устрої самостійний облік окремих виробничих груп. Але це цілком і повністю неможливо. Адже той самостійний облік окремих галузей одного й того самого підприємства спирається виключно на те, що саме в ринковому обігу для всіх видів застосованих благ і робіт утворюються ринкові ціни, які можна взяти за основу розрахунку. Там, де бракує вільного ринкового обігу, немає утворення цін; без утворення цін немає господарського розрахунку.
Можна було б, скажімо, подумати про те, щоб дозволити обмін між окремими виробничими групами, щоб у такий спосіб дійти до утворення мінових відношень (цін) і так створити основу для господарського розрахунку також і в соціалістичному устрої. У межах єдиного господарства, яке не знає окремої власності на засоби виробництва, конституюють окремі робочі групи як самостійних розпорядників, які хоч і мають поводитися за вказівками найвищого господарського керівництва, проте взаємно передають одне одному речові блага та трудові послуги лише за винагороду, яку слід здійснювати в загальному засобі обміну. Десь так, мабуть, уявляють собі облаштування соціалістичного виробничого підприємства, коли сьогодні говорять про повну соціалізацію тощо. Але знову ж таки тут не оминути вирішального пункту. Мінові відношення продуктивних благ можуть утворюватися лише на ґрунті окремої власності на засоби виробництва. Якщо «вугільна спільнота» постачає вугілля «залізній спільноті», то жодна ціна утворитися не може, хіба що обидві спільноти були б власниками засобів виробництва своїх підприємств. Але це була б не соціалізація, а робітничий капіталізм і синдикалізм.
Для соціалістичного теоретика, який стоїть на ґрунті трудової теорії цінності, справа, безперечно, видається досить простою. «Щойно суспільство бере у своє володіння засоби виробництва й застосовує їх у безпосередньому усуспільненні до виробництва, праця кожного, хоч би яким різним був її специфічно корисний характер, стає від самого початку й безпосередньо суспільною працею. Кількість суспільної праці, що міститься в продукті, тоді не потрібно спершу встановлювати обхідним шляхом; щоденний досвід прямо показує, скільки її в середньому потрібно. Суспільство може просто обчислити, скільки годин праці міститься в паровій машині, в гектолітрі пшениці останнього врожаю, у ста квадратних метрах сукна певної якості. ... Щоправда, і тоді суспільство муситиме знати, скільки праці потребує кожен предмет ужитку для свого виготовлення. Воно муситиме облаштовувати виробничий план відповідно до засобів виробництва, до яких особливо належать також робочі сили. Корисні ефекти різних предметів ужитку, зважені одне проти одного та проти потрібних для їх виготовлення кількостей праці, врешті визначатимуть план. Люди залагоджують усе дуже просто, без втручання багатославної ‚цінності‘»⁷.
Тут не наше завдання ще раз висувати критичні заперечення проти трудової теорії цінності. У цьому зв'язку вони можуть цікавити нас лише настільки, наскільки вони важливі для оцінки придатності праці для розрахунку цінності соціалістичного устрою.
Розрахунок у праці на перший погляд також враховує природні, поза людиною лежачі умови виробництва. У понятті суспільно необхідного середнього робочого часу вже враховано закон спадної віддачі настільки, наскільки він стає дієвим через різноманітність природних умов виробництва. Якщо попит на якийсь товар зростає й тому до експлуатації доводиться залучати гірші природні умови виробництва, то зростає й суспільно необхідний у середньому для виготовлення одиниці робочий час. Якщо вдається відшукати сприятливіші природні умови виробництва, то суспільно необхідна кількість праці спадає⁸. Але це врахування природних умов виробництва сягає точно лише настільки, наскільки воно виявляється в змінах суспільно необхідної кількості праці. Поза цим розрахунок у праці зазнає невдачі. Він цілком лишає поза увагою споживання речових чинників виробництва. Хай суспільно необхідний робочий час, потрібний для виготовлення обох товарів P і Q, становить по 10 годин. Для виготовлення як одиниці P, так і одиниці Q потрібно, окрім праці, застосувати також матеріал a, одиниця якого виробляється за одну годину суспільно необхідної праці, а саме: для виготовлення P потрібні дві одиниці a й до того ж 9 годин праці, для виготовлення Q – одна одиниця a й до того ж 9 годин праці. У розрахунку в праці P і Q постають як еквіваленти, у розрахунку цінності P мав би оцінюватися вище, ніж Q. Перший є хибним, лише другий відповідає сутності та меті розрахунку. Це правда, що це більше, на яке розрахунок цінності ставить P вище за Q, цей матеріальний субстрат «без втручання людини від природи наявний»⁹. Але якщо він наявний лише в такій кількості, що стає предметом господарювання, то він мусить також у якійсь формі ввійти до розрахунку цінності.
Другою вадою розрахунку в праці є неврахування різної якості праці. Для Marx усяка людська праця економічно є однакового роду, бо вона завжди є «продуктивною витратою людського мозку, м'язів, нервів, рук тощо». «Складна праця має значення лише як підпотенцiйована, чи радше помножена проста праця, так що менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої праці. Що ця редукція постійно відбувається, показує досвід. Товар може бути продуктом найскладнішої праці, його цінність прирівнює його до продукту простої праці й тому сама являє собою лише певну кількість простої праці»¹⁰. Böhm-Bawerk не має рації хіба що не цілком, коли називає цю аргументацію «теоретичним трюком приголомшливої наївності»¹¹. Для оцінки твердження Marx можна цілком лишити нерозв'язаним питання, чи можливо знайти єдину фізіологічну міру всякої людської праці – як фізичної, так і так званої духовної. Адже певним є те, що поміж самими людьми існують відмінності здібностей і вправностей, які зумовлюють, що продукти праці та трудові досягнення мають різну якість. Те, що для розв'язання питання, чи придатний розрахунок у праці як господарський розрахунок, мусить мати вирішальне значення, – це чи можливо звести різнорідну працю до єдиного знаменника без проміжної ланки оцінювання її продуктів господарюючими суб'єктами. Доказ, який Marx намагається для цього навести, не вдався. Досвід, щоправда, показує, що товари без огляду на те, чи є вони продуктами простої або складної праці, ставляться в мінові відношення. Але це було б доказом того, що певні кількості простої праці безпосередньо прирівнюються до певних кількостей складної праці, лише тоді, якби було встановлено, що праця є джерелом мінової цінності. А це не лише не встановлено, а й саме є тим, що Marx цими викладками лише хоче довести.
Те, що в обміні в ставці заробітної плати виробилося відношення заміщення між простою та складною працею – на що Marx у тому місці не натякає – так само мало є доказом цієї однорідності. Адже це прирівнювання є результатом ринкового обігу, а не його передумовою. Розрахунок у праці мусив би встановити для заміщення складної праці простою свавільне відношення, що виключає його придатність для господарського керівництва.
Довгий час уважали, що теорія трудової вартості необхідна соціалізмові для того, щоб етично обґрунтувати вимогу усуспільнення засобів виробництва. Сьогодні ми знаємо, що це помилка. Хоча більшість її соціалістичних прихильників і використовувала її саме в такий спосіб, і хоча навіть Ludwig von Mises — тобто Marx — попри те, що принципово обстоював інший погляд, не зумів цілком уберегтися від цієї хиби, проте ясно, що, з одного боку, політичне прагнення запровадити соціалістичний спосіб виробництва не потребує жодної підтримки з боку теорії трудової вартості й не може дістати від цього вчення жодної підтримки, а з іншого боку — що й ті, хто обстоює інше розуміння сутності та походження економічної вартості, можуть за переконаннями бути соціалістами. Та в іншому сенсі, ніж зазвичай уважають, теорія трудової вартості є внутрішньою необхідністю для тих, хто схвалює соціалістичний спосіб виробництва. Соціалістичне виробництво у великому масштабі могло б видаватися раціонально здійсненним лише за умови, що існувала б об'єктивно пізнавана величина вартості, яка уможливлювала б економічний розрахунок і в безобмінному та безгрошовому господарстві. Але такою мислимо могла б розглядатися хіба що праця.