Економічний розрахунок у соціалістичному суспільстві

Багато соціалістів ніколи не займалися питаннями політичної економії, ніколи не намагалися внести ясність щодо умов, за яких люди господарюють. Інші ж дуже докладно досліджували народне господарство минулого й сучасності та докладали зусиль, аби побудувати систему господарства »буржуазного суспільства«. Вони впивалися критикою економічних відносин »вільного« господарства, проте раз у раз залишали поза увагою те, що ту в'їдливу гостроту, яку вони тут – не завжди успішно – виявляли, слід було б застосувати й до економіки бажаного соціалістичного суспільства. У барвистих зображеннях утопістів власне економічне завжди залишається недопрацьованим. Вони звіщають, що в їхньому краю достатку смажені голуби самі залітатимуть товаришам до рота, проте, на жаль, не пояснюють, яким чином має статися це диво. Там, де вони починають говорити про економічне виразніше, вони швидко зазнають краху – пригадаймо, скажімо, фантазії Прудона про обмінний банк, – так що неважко вказати на їхні логічні похибки. Якщо марксизм урочисто заборонив своїм вірянам займатися проблемами господарства, що лежать по той бік експропріації експропріаторів, то цим він, по суті, не зробив нічого особливого, адже й »утопісти« у своїх зображеннях нехтували економічним і звертали свою увагу лише на змалювання зовнішніх станів та, зрозуміло, найсприятливіших наслідків нового впорядкування речей.

Незалежно від того, чи визнавати прихід соціалізму неминучою необхідністю людського розвитку, чи ні, і чи очікувати від усуспільнення засобів виробництва найвищого щастя або найглибшого нещастя для людей, доведеться все ж погодитися, що дослідження умов господарювання на соціалістичній основі не можна вважати лише »доброю вправою для думки і засобом, що сприяє політичній ясності та сталості«. У часи, коли ми дедалі більше наближаємося до соціалізму, ба навіть у певному сенсі вже перебуваємо посеред нього, дослідження проблем соціалістичного господарства набуває значення також і для пояснення того, що відбувається довкола нас. Для розуміння народногосподарських явищ сучасної Німеччини та її східних сусідніх країн того, що дає нам аналіз мінового господарства, давно вже недостатньо. Тут ми вже мусимо залучати у вельми значному обсязі елементи соціалістичного суспільства. Спроби внести ясність щодо сутності соціалістичного господарства за таких обставин не потребують особливого виправдання.

У соціалістичній спільноті всі засоби виробництва є власністю суспільства. Лише суспільство може розпоряджатися ними й визначати їхнє застосування у виробництві. Зрозуміло, суспільство буде спроможне здійснювати свої повноваження лише через особливий орган, бо іншим чином воно не може діяти. Як утворюється цей орган і як у ньому та через нього виражається загальна воля, для нас має другорядне значення. Можна, скажімо, подумати про обрання органу і, якщо він складатиметься більш ніж із однієї окремої особи, про ухвали членів цього органу більшістю голосів.

Власник продуктивних благ, який виробив і таким чином став власником споживчих благ, тепер має вибір: або споживати самому, або дати споживати іншим. Суспільству як власникові споживчих благ, які воно здобуло завдяки виробництву, такого вибору не дано. Воно не може споживати само, воно мусить дати споживати людям. Хто має споживати і що має споживати кожен – це і є соціалістична проблема розподілу.

Для соціалізму характерно, що розподіл споживчих благ має бути незалежним від виробництва та його економічних умов. Із сутністю спільної власності на продуктивні блага несумісно засновувати бодай частину розподілу на економічному ставленні в провину доходу окремим чинникам виробництва. Було б немислимо, скажімо, наперед надати робітникові повний дохід від його праці, а тоді частки речових чинників виробництва »піддати« окремому розподілові. Адже, як ще буде показано, у сутності соціалістичного способу виробництва закладено, що в ньому частки окремих чинників виробництва в доході від виробництва взагалі не можуть бути встановлені, що він недоступний для будь-якої розрахункової перевірки співвідношення між виробничими витратами та виробничим доходом.

Який саме принцип буде обрано для надання споживчих благ окремим товаришам, для розгляду проблем, що нас займають, доволі несуттєво. Чи захочуть відмірювати окремій особі за її потребами, так що той, хто має більші потреби, отримує більше, ніж той, хто має менші, чи братимуть до уваги гідність окремої особи, так що кращий отримує більше, ніж гірший, чи вбачатимуть ідеал у якомога рівномірнішому розподілі, так що кожен отримує по змозі однакову кількість, чи захочуть узяти за мірило розподілу послуги, надані суспільству, так що старанному дістається більше, ніж лінивому, – завжди справа буде така, що кожен отримує від суспільства певне надання.

Припустімо задля простоти, що надання здійснюється за принципом рівного ставлення до всіх членів суспільства; неважко тоді домислити окремі поправки, які градуюють отримане залежно від віку, статі, стану здоров'я, особливих професійних потреб тощо. Товариш отримує, скажімо, в'язку ордерів, які протягом певного часу обмінюються на певну кількість різних визначених благ. Так він може потім кілька разів на день харчуватися, постійно мати притулок, час від часу віддаватися розвагам, вряди-годи отримувати новий предмет одягу. Чи виявиться забезпечення потреб, у такий спосіб опосередковане, більш або менш багатим, залежатиме від продуктивності суспільної праці.

Немає потреби, щоб кожен сам також спожив усю свою частку. Дещо з неї він може залишити псуватися невжитим, подарувати або, якщо це сумісне з властивостями блага, зберегти на пізнішу потребу. Але він може також дещо виміняти. Любитель пива охоче відмовиться від належних йому безалкогольних напоїв, якщо зможе отримати більше пива; абстинент буде готовий відмовитися від своєї частки спиртних напоїв, якщо за неї зможе придбати інші насолоди. Поціновувач мистецтва захоче відмовитися від відвідин кінотеатрів, аби частіше слухати добру музику; неук матиме бажання віддати квитки, що дають йому право входу до закладів доброго мистецтва, в обмін на насолоди, до яких він має більше розуміння. Усі вони будуть готові обмінюватися. Предметом мінового обігу, проте, завжди зможуть бути лише споживчі блага. Продуктивні блага в соціалістичному суспільстві перебувають виключно у власності загалу; вони є невідчужуваною спільною власністю і тому res extra commercium.

Міновий обіг може відбуватися навіть у тих вузьких рамках, які відводить йому соціалістичний суспільний лад, в опосередкованій формі. Немає потреби, щоб він завжди розгортався у формах прямого обміну. Ті самі причини, що й деінде призвели до постання непрямого обміну, спонукатимуть до нього і в соціалістичному суспільстві, оскільки він видаватиметься тим, хто обмінюється, вигідним. Із цього випливає, що соціалістичне суспільство також дає простір для застосування загальновживаного засобу обміну – грошей. Їхня роль у соціалістичному господарстві буде принципово такою самою, як і у вільному господарстві: в обох вони є загальновживаним посередником обміну. Однак значення цієї ролі в суспільному ладі, що ґрунтується на спільній власності на засоби виробництва, інше, ніж у тому, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва. Тут воно незрівнянно менше, бо обмін у цьому суспільстві має набагато менше значення, бо він тут узагалі охоплює лише споживчі блага. Оскільки жодне продуктивне благо не перетворюється в міновому обігу, стає неможливим розпізнати грошові ціни продуктивних благ. Тієї ролі, яку гроші відіграють у вільному господарстві в царині виробничого розрахунку, вони не можуть зберегти в соціалістичній спільноті. Розрахунок вартості в грошах стає тут неможливим.

Мінові співвідношення, що складаються в обігу між товаришами, не можуть бути залишені без уваги керівництвом виробництва й розподілу. Воно мусить покласти ці мінові співвідношення в основу, якщо хоче зробити різні блага при наданні подушних часток взаємно замінними. Якщо в міновому обігу склалося співвідношення 1 сигара дорівнює 5 цигаркам, то керівництво не могло б без подальшого оголосити, що 1 сигара дорівнює 3 цигаркам, аби за цим співвідношенням надавати одному лише сигари, а іншому лише цигарки. Якщо тютюновий ордер не має рівномірно для кожного частково обмінюватися на сигари, а частково на цигарки; якщо, чи то тому, що вони так бажають, чи то тому, що пункт обміну наразі не може інакше, одні мають отримувати лише сигари, а інші лише цигарки, то при цьому мусили б братися до уваги мінові співвідношення ринку. Інакше всі ті, хто отримав цигарки, були б поставлені у невигідне становище порівняно з тими, хто отримав сигари. Адже той, хто отримав сигару, може виміняти за неї п'ять цигарок, тоді як сигару йому зараховують лише в три цигарки.

Зміни мінових співвідношень в обігу між товаришами, отже, змушуватимуть господарське керівництво до відповідних змін у засадах щодо замінності різних споживчих благ.

Кожна така зміна вказує на те, що співвідношення між окремими потребами товаришів та їхнім задоволенням зрушилося, що одні блага тепер жаданіші за інші. Господарське керівництво, ймовірно, прагнутиме враховувати це і у виробництві. Воно намагатиметься розширити вироблення жаданіших виробів і обмежити вироблення менш жаданих. Але одного воно зробити не зможе: воно не зможе дозволити окремому товаришеві за власним розсудом обмінювати свій тютюновий талон чи то на сигари, чи то на цигарки. Якби воно надало товаришеві право обирати, чи бажає він отримувати сигари, чи цигарки, то могло б статися, що сигар або цигарок зажадають більше, ніж було вироблено, а з іншого боку, цигарки або сигари залишатимуться в пунктах видачі, бо їх ніхто не зажадав.

Якщо стати на позицію трудової теорії вартості, то для цієї проблеми, звісно, існує просте розв'язання. Товариш отримує за відпрацьовану годину праці марку, яка дає йому право на одержання продукту однієї години праці, зменшеного на відрахування для покриття обтяжень, що лежать на всьому суспільстві, як-от утримання непрацездатних, культурні видатки тощо. Якщо припустити, що відрахування на покриття видатків, які має нести спільнота, становить половину продукту праці, то кожен робітник, який відпрацював годину, мав би право одержати продукти, на виробництво яких було витрачено пів години праці. Готові до споживання чи використання блага та корисні послуги може взяти з ринку кожен, хто здатен сплатити за них подвійний обсяг робочого часу, витраченого на їх виробництво, і спрямувати їх на власне споживання чи використання. Для з'ясування наших проблем буде краще, якщо ми припустимо, що спільнота наперед не робить робітникові жодного відрахування на покриття видатків, які на ній лежать, а радше здобуває потрібні їй кошти через оподаткування доходів своїх працюючих членів. Отже, кожній відпрацьованій годині праці надавалося б право притягувати до себе блага, на виробництво яких мусила бути витрачена одна година праці. Однак такий лад розподілу був би нездійсненний, оскільки праця не становить однорідної та рівнорідної величини. Між різними трудовими внесками існує якісна відмінність, яка з огляду на відмінність у формуванні попиту та пропозиції на їхні продукти веде до різного оцінювання. Не можна caeteris paribus збільшити пропозицію картин без того, щоб не постраждала якість продукту. Не можна робітникові, який відпрацював годину найпростішої праці, дати право спожити продукт однієї години праці вищої кваліфікації. У соціалістичному суспільстві взагалі неможливо встановити зв'язок між значенням трудового внеску для суспільства та його участю у продукті суспільного виробничого процесу. Винагорода за працю тут може бути лише довільною; її не можна побудувати на господарському приписуванні продукту (Zurechnung), як у вільному обмінному господарстві, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва, оскільки, як ми побачимо, приписування у соціалістичному суспільстві неможливе. Економічні факти ставлять владі суспільства встановлювати винагороду робітника на власний розсуд тверду межу: у жодному разі сума заробітної плати не зможе тривалий час перевищувати суспільний дохід. Але в межах цієї границі суспільство може розпоряджатися вільно. Воно цілком може встановити, що всі види праці вважаються рівноцінними, що за кожну годину праці, без розрізнення її якості, виплачується та сама винагорода; так само воно може робити розрізнення між окремими годинами праці залежно від якості виконаної праці. Проте в обох випадках воно мусило б залишити за собою право особливо розпоряджатися розподілом продуктів праці. Що той, хто відпрацював годину праці, мав би також бути уповноважений споживати продукт однієї години праці, воно ніколи не змогло б ухвалити – навіть якби абстрагуватися від відмінності якості праці та її продуктів і до того ж припустити, що можливо встановити, скільки праці міститься в кожному продукті праці. Адже в окремих економічних благах, окрім праці, містяться також речові витрати. Продукт, для якого було використано більше сировини, не може бути прирівняний до іншого, для якого сировини було використано менше.

Кожен, хто, діючи в господарському житті, обирає між задоволенням двох потреб, з яких може бути задоволена лише одна, встановлює ціннісні судження. Ціннісні судження спершу й безпосередньо охоплюють лише саме задоволення потреби; від нього вони повертаються до благ першого порядку, а потім далі – до благ вищих порядків. Як правило, людина, яка володіє своїми чуттями, без зусиль здатна оцінити блага першого порядку. За простих обставин їй також без труднощів вдається скласти судження про значення, яке мають для неї блага вищого порядку. Але там, де стан речей дещо ускладнюється і взаємозв'язки важче охопити поглядом, доводиться вдаватися до тонших міркувань, щоб правильно – звісно, лише в розумінні оцінювального суб'єкта, а не в об'єктивному, якимось чином загальнозначущому розумінні – провести оцінювання засобів виробництва. Ізольовано господарюючому селянинові, можливо, неважко ухвалити рішення між розширенням тваринництва та розширенням мисливської діяльності. Виробничі шляхи, якими тут належить піти, ще порівняно короткі, а витрати, яких вони вимагають, і прибуток, який вони обіцяють, легко охопити поглядом. Але зовсім інакше виходить, коли треба, наприклад, обирати між використанням водотоку для виробництва електричної енергії та розширенням вугільного видобутку й створенням установок для кращого використання енергії, що міститься у вугіллі. Тут обхідних шляхів виробництва дуже багато, і кожен окремий з них такий довгий, тут умови для успіху підприємств, які належить розпочати, такі різноманітні, що в жодному разі не можна задовольнитися самими лише туманними оцінками, і потрібні точніші обчислення, щоб скласти судження про економічну доцільність дій.

Обчислювати можна лише за допомогою одиниць. Але одиниці суб'єктивної споживчої вартості благ існувати не може. Гранична корисність не становить одиниці вартості, оскільки, як відомо, вартість двох одиниць із даного запасу не є вдвічі більшою, ніж вартість о д н і є ї одиниці, а необхідно мусить бути більшою. Ціннісне судження не вимірює, воно градує, воно шкалує². Тому навіть ізольований господар безобмінного господарства, якщо він там, де ціннісне судження не постає безпосередньо очевидним, має ухвалити рішення і мусить будувати своє судження лише на більш чи менш точному розрахунку, не може оперувати самою лише суб'єктивною споживчою вартістю; він мусить конструювати відношення заміщення між благами, спираючись на які він потім може обчислювати. При цьому йому, як правило, не вдасться звести все до однієї одиниці; проте він, щойно йому взагалі поталанить звести всі елементи, які мають увійти до розрахунку, до таких економічних благ, що можуть бути охоплені безпосередньо очевидним ціннісним судженням, тобто до благ першого порядку та до тяготи праці, знайде в цьому достатню основу для свого розрахунку. Що це можливо лише за досить простих обставин, цілком очевидно. Для заплутаніших і триваліших виробничих процесів цього в жодному разі не було б достатньо.

В обмінному господарстві об'єктивна мінова вартість благ постає як одиниця господарського розрахунку. Це дає потрійну перевагу. По-перше, це уможливлює побудову розрахунку на оцінюванні всіх господарів, які беруть участь в обміні. Суб'єктивна споживча вартість окремої людини як суто індивідуальне явище безпосередньо не порівнянна із суб'єктивною споживчою вартістю інших людей. Порівнянною вона стає лише в міновій вартості, яка постає зі взаємодії суб'єктивних ціннісних оцінок усіх господарів, що беруть участь в обмінному господарстві. Окрім того, розрахунок за міновою вартістю дає контроль над доцільним використанням благ. Хто хоче розрахувати складний виробничий процес, той одразу помічає, чи працює він економічніше за інших, чи ні; якщо він з огляду на панівні на ринку відношення обміну не може провадити виробництво рентабельно, то в цьому міститься вказівка на те, що інші вміють краще використати відповідні блага вищого порядку. Нарешті, розрахунок за міновою вартістю уможливлює зведення вартостей до однієї одиниці. Для цього, оскільки блага взаємозамінні між собою за відношенням обміну ринку, може бути обране будь-яке благо. У грошовому господарстві тут обираються гроші.

Грошовий розрахунок має свої межі. Гроші не є мірилом вартості, не є й мірилом ціни. Адже вартість не вимірюється у грошах. Ціни теж не вимірюються у грошах, вони полягають у грошах. Гроші як економічне благо не є «вартісно стабільними», як наївно схильні припускати при їх використанні як standard of deferred payments. Відношення обміну, що існує між благами та грошима, підлягає постійним, хоч, як правило, і не надто різким коливанням, які походять не лише з боку решти економічних благ, а й з боку грошей. Це, щоправда, найменше з усього порушує ціннісний розрахунок, який з огляду на ніколи не спочиваючі зміни решти економічних умов зазвичай бере до уваги лише короткі проміжки часу, проміжки, в яких принаймні «добрі» гроші, як правило, зазнають з власного боку лише незначних коливань відношень обміну. Недостатність грошового розрахунку вартості походить головно не від того, що обчислюється у загальновживаному засобі обміну, у грошах, а від того, що взагалі саме мінова вартість, а не суб'єктивна споживча вартість, кладеться в основу розрахунку. Тож до розрахунку не можуть увійти всі ті ціннісно визначальні моменти, які стоять поза обмінним господарством. Хто розраховує рентабельність спорудження гідроелектростанції, той не може внести до цього розрахунку красу водоспаду, яка мусила б постраждати від установки, хіба що він візьме до уваги, наприклад, спад туризму тощо, який має в обміні свою мінову вартість. І все ж тут наявна обставина, яку при питанні, чи слід здійснювати будівництво, чи ні, беруть до уваги. Ці моменти зазвичай позначають як «позаекономічні». Це може бути слушним. Про термінології сперечатися не варто. Але нераціональними міркування, які ведуть до того, щоб брати до уваги і їх, називати не можна. Краса місцевості чи будівлі, здоров'я, щастя та задоволення людей, честь окремих осіб чи цілих народів, якщо вони визнаються людьми значущими, є – навіть тоді, коли вони не видаються замінними в обміні і тому не входять у жодне відношення обміну – такими самими мотивами раціональної дії, як і власне економічні. Що грошовий розрахунок не може їх охопити, лежить у його сутності, але це не може применшити значення грошового розрахунку для наших економічних дій і утримань від дій. Адже всі ті ідеальні блага є благами першого порядку, вони можуть бути безпосередньо охоплені нашим ціннісним судженням, і тому не становить труднощів брати їх до уваги, навіть якщо вони мусять залишатися поза грошовим розрахунком. Те, що грошовий розрахунок їх не враховує, не робить їх урахування в житті важчим, радше полегшує його. Якщо ми точно знаємо, як дорого нам обходяться краса, здоров'я, честь, гордість, то ніщо не може завадити нам брати їх до уваги відповідним чином. Чутливій душі може видатися прикрим, що доводиться зважувати ідеальні блага проти матеріальних. Але в цьому винен не грошовий розрахунок, це лежить у сутності речей. Навіть там, де ціннісні судження встановлюються безпосередньо, без ціннісного та грошового розрахунку, не можна оминути вибору між матеріальним та ідеальним задоволенням. І ізольований господар, і соціалістичне суспільство мусять обирати між «ідеальними» та «матеріальними» благами. Шляхетні натури ніколи не відчуватимуть прикрості, коли їм доведеться обирати між честю і, скажімо, харчами. Вони знатимуть, як їм діяти в таких випадках. Хоча честю й не наситишся, проте можна заради честі відмовитися від їжі. Лише ті, хто хоче бути звільненим від муки такого вибору, бо не зміг би наважитися відмовитися від матеріальних насолод заради ідеальних переваг, убачають уже в самому виборі профанацію справжніх цінностей.

Грошовий розрахунок має сенс лише у веденні господарства. Тут його застосовують для того, щоб упорядкувати розпорядження господарськими благами за правилами економічності. Господарські блага входять до нього при цьому лише в тих кількостях, які обмінюються на гроші. Будь-яке розширення сфери застосування грошового розрахунку призводить до хибних висновків. Грошовий розрахунок відмовляє, коли його намагаються використати в історичних дослідженнях розвитку господарських відносин як мірило світу благ; він відмовляє, коли за його допомогою намагаються оцінити народне багатство та народний дохід, коли хочуть обчислити цінність благ, що перебувають поза обмінним обігом, як, наприклад, коли прагнуть обчислити в грошах людські втрати внаслідок еміграції чи воєн³. Це дилетантські забавки, навіть якщо їх часом провадять вельми проникливі економісти.

Проте в цих межах, яких він у господарському житті ніколи не переступає, грошовий розрахунок дає все те, чого ми маємо вимагати від господарського розрахунку. Він дає нам дороговказ крізь гнітючу повноту господарських можливостей. Він дозволяє нам поширити на всі блага вищого порядку те ціннісне судження, яке з безпосередньою очевидністю прив'язується лише до готових до споживання благ і щонайбільше ще до продуктивних благ найнижчих порядків. Він робить цінність обчислюваною, і лише цим дає нам основу для всякого господарювання з благами вищого порядку. Якби ми його не мали, то всяке виробництво з далекосяжними процесами, усі довші капіталістичні обхідні шляхи виробництва були б блуканням у темряві.

Дві умови уможливлюють ціннісний розрахунок у грошах. Передусім, не лише блага першого порядку, а й блага вищого порядку, оскільки вони мають бути ним охоплені, повинні перебувати в обмінному обігу. Якби вони не перебували в обмінному обігу, то не дійшло б до утворення обмінних відношень. Щоправда, і ті міркування, які мусить провадити ізольований господар, коли в межах свого дому хоче через виробництво обміняти працю та борошно на хліб, не відрізняються від тих, які він провадить, коли на ринку хоче обміняти хліб на одяг; і тому в певному сенсі має рацію той, хто всяку господарську дію, отже й виробництво ізольованого господаря, називає обміном⁴. Проте дух о д н і є ї людини самої по собі – хай навіть найгеніальнішої – заслабкий, щоб охопити важливість кожного окремого з безконечно багатьох благ вищого порядку. Жоден окремий індивід не може настільки опанувати безконечну повноту різноманітних виробничих можливостей, щоб бути здатним без допоміжного розрахунку висловлювати безпосередньо очевидні ціннісні судження. Розподіл влади розпоряджатися господарськими благами суспільного господарства, що господарює на засадах поділу праці, між багатьма індивідами спричиняє свого роду духовний поділ праці, без якого виробничий розрахунок і господарство були б неможливі.

Друга умова полягає в тому, що в ужитку перебуває загальновживаний засіб обміну, гроші, які відіграють свою посередницьку роль і в обміні виробничих благ. Якби це було не так, то було б неможливо звести всі обмінні відношення до єдиного спільного знаменника.

Лише за простих умов господарство спроможне обходитися без грошового розрахунку. У тісноті замкненого домашнього господарства, де голова родини здатен оглянути весь господарський механізм, можна більш-менш точно оцінити значення змін у способі виробництва навіть без тієї опори, яку він дає духові. Виробничий процес розгортається тут із порівняно незначним застосуванням капіталу. Він обирає мало капіталістичних обхідних шляхів виробництва; те, що виробляється, – це здебільшого блага споживання або ж блага вищого порядку, не надто віддалені від благ споживання. Поділ праці перебуває ще на найперших початках; один і той самий працівник долає роботу цілого виробничого процесу від його початку до завершення готового до споживання блага. Усе це інакше в розвиненому суспільному виробництві. Не годиться шукати в досвіді давно подоланої доби простого виробництва аргумент на користь можливості обходитися в господарюванні без грошового розрахунку.

Адже за простих умов замкненого домашнього господарства можна оглянути весь шлях від початку виробничого процесу до його завершення і завжди оцінити, чи той, чи той спосіб дає більше готових до споживання благ. Це вже неможливо за незрівнянно складніших умов нашого господарства. І соціалістичному суспільству без зайвих зусиль буде ясно, що 1000 гл вина краще, ніж 800 гл, і воно без зайвих зусиль може ухвалити рішення, чи воліє воно 1000 гл вина, ніж 500 гл олії, чи ні. Щоб це встановити, не потрібно жодного розрахунку; тут вирішує воля діючих господарських суб'єктів. Але щойно це рішення ухвалено, лише тоді починається властиве завдання раціонального ведення господарства: економічно поставити засоби на службу цілям. Це може відбутися лише за допомогою господарського розрахунку. Людський дух не може зорієнтуватися в заплутаній повноті проміжних продуктів і виробничих можливостей, якщо йому бракує цієї опори. Він розгублено стояв би перед усіма питаннями способу та місця виробництва⁵.

Це ілюзія – вважати, що в соціалістичному господарстві можна було б замінити грошовий розрахунок натуральним розрахунком. Натуральний розрахунок у позбавленому обігу господарстві завжди може охопити лише готові до споживання блага, він цілковито відмовляє щодо всіх благ вищого порядку. Щойно відмовляються від вільного утворення грошових цін благ вищого порядку, раціональне виробництво взагалі стає неможливим. Кожен крок, що віддаляє нас від приватної власності на засоби виробництва й від ужитку грошей, віддаляє нас і від раціонального господарства.

Це можна було проґавити, тому що все те, що ми вже бачимо навколо себе як здійснений соціалізм, є лише соціалістичними оазами в усе ж таки до певної міри ще вільному господарстві з грошовим обігом. У тому о д н о м у сенсі можна погодитися з рештою безпідставним і лише з агітаційних причин обстоюваним твердженням соціалістів, що одержавлення та усуспільнення підприємств ще не становлять частки соціалізму, – а саме в тому сенсі, що ці підприємства у своєму господарюванні настільки підтримуються довколишнім господарським організмом вільного обігу, що сутнісна особливість соціалістичного господарства в них узагалі не могла проявитися. У державних і муніципальних підприємствах упроваджуються технічні вдосконалення, бо їхній вплив можна спостерігати в однотипних приватних підприємствах усередині країни та за кордоном, і бо приватна промисловість, яка виробляє засоби цих удосконалень, дає поштовх до їх запровадження. У цих підприємствах можна встановити переваги перетворень, бо вони звідусіль оточені суспільством, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва й на грошовому обігу, так що вони спроможні рахувати й вести книги, чого соціалістичні підприємства в суто соціалістичному оточенні не змогли б.

Без господарського розрахунку немає господарства. У соціалістичній спільноті, оскільки здійснення господарського розрахунку неможливе, узагалі не може бути господарства в нашому розумінні. У дрібному та в другорядних окремих речах і надалі, можливо, діятимуть раціонально. Проте загалом про раціональне виробництво вже не можна було б говорити. Не було б жодного засобу розпізнати, що є раціональним, і тому виробництво не могло б свідомо налаштовуватися на економічність. Що це означає, навіть цілком осторонь від наслідків для забезпечення людей благами, – зрозуміло. Раціональність дії витісняється з тієї царини, де лежить її властива вотчина. Чи буде тоді взагалі ще можлива раціональність дії, ба навіть узагалі ще раціональність і логіка в мисленні? Історично людський раціоналізм виріс із господарства. Чи зможе він узагалі ще втриматися, коли його буде витіснено звідси?

Якийсь час, певна річ, пам'ять про досвід, нагромаджений упродовж тисячоліть вільного господарства, ще, можливо, буде здатна стримувати повний занепад господарського мистецтва. Старі способи будуть збережені – не тому, що вони раціональні, а тому, що вони здаються освяченими переказом. Вони тим часом стануть нераціональними, бо вже не відповідатимуть новим умовам. Унаслідок загального зворотного розвитку господарського мислення вони зазнають змін, які зроблять їх негосподарними. Постачання вже не відбуватиметься анархічно, це правда. Над усіма діями, що служать задоволенню потреб, пануватиме наказ найвищої інстанції. Проте на місце господарства анархічного способу виробництва стане безглузда поведінка позбавленого розуму апарату. Колеса крутитимуться, але обертатимуться вони вхолосту.

Уявімо собі становище соціалістичної спільноти. Там є сотні й тисячі майстерень, у яких працюють. Найменша частина з них виробляє готові до вжитку товари; у більшості виробляються засоби виробництва та напівфабрикати. Усі ці підприємства перебувають між собою у зв'язку. Кожне господарське благо по черзі проходить крізь них, доки не стане готовим до споживання. Але в невпинному русі цього процесу господарському керівництву бракує будь-якої можливості зорієнтуватися. Воно не може встановити, чи не затримується виріб зайве на шляху, який він має пройти, чи не марнуються на його завершення праця й матеріал. Яку можливість мало б воно дізнатися, чи той, чи той спосіб виробництва вигідніший? Воно щонайбільше може порівняти якість і кількість готового до споживання кінцевого результату виробництва, але лише в найрідкісніших випадках буде спроможне порівняти витрати, понесені при виробництві. Воно точно знає, до яких цілей має прагнути його ведення господарства, або гадає, що знає, і має діяти відповідно, тобто має досягати поставлених цілей із найменшими витратами. Щоб знайти найдешевший шлях, воно мусить рахувати. Цей розрахунок, звичайно, може бути лише ціннісним розрахунком; цілком ясно і не потребує докладнішого обґрунтування, що він не може бути технічним, не може будуватися на об'єктивній споживчій цінності (корисності) благ і послуг.

У господарському ладі, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва, ціннісний розрахунок провадять усі самостійні члени суспільства. Кожен бере участь у його постанні двояко: один раз як споживач, інший раз як виробник. Як споживач він установлює ранговий порядок благ, готових до вжитку та споживання; як виробник він спрямовує блага вищого порядку в те застосування, у якому вони обіцяють дати найвищий зиск. Тим самим і всі блага вищого порядку дістають той ранговий порядок, що належить їм за миттєвим станом суспільних виробничих відносин і суспільних потреб. Завдяки взаємодії обох процесів оцінювання забезпечується те, що господарський принцип усюди – як у споживанні, так і у виробництві – здобуває панування. Утворюється та точно ступінчаста система цін, яка кожному в кожну мить дозволяє узгодити власні потреби з калькуляцією економічності.

Усього цього з необхідністю бракує в соціалістичній спільноті. Господарське керівництво, можливо, точно знає, яких благ воно найнагальніше потребує. Але тим самим воно знайшло лише одну частину того, що потрібне для господарського розрахунку. Іншої частини, оцінки засобів виробництва, воно мусить бути позбавлене. Цінність, що належить сукупності засобів виробництва, воно спроможне встановити; вона, певна річ, дорівнює цінності, що належить сукупності задоволених ними потреб. Воно спроможне також обчислити, наскільки велика цінність окремого засобу виробництва, якщо обчислить значення того недобору в задоволенні потреб, який виникає внаслідок його випадіння. Проте воно не може звести її до єдиного цінового виразу, як це спроможне вільне господарство, у якому всі ціни можуть бути зведені до спільного виразу в грошах.

У соціалістичному господарстві, яке хоч і не конче мусить цілковито усунути гроші, але робить неможливим вираження в грошах цін засобів виробництва (зокрема й праці), гроші не можуть відігравати жодної ролі в господарському розрахунку¹.

Подумаймо про спорудження нової залізничної лінії. Чи слід її взагалі будувати, і якщо так, то яку з кількох можливих ліній будувати? У вільному господарстві обміну та грошей розрахунок можна скласти в грошах. Нова лінія здешевить певні перевезення вантажів, і тепер можна обчислити, чи є це здешевлення настільки великим, що воно перевищує видатки, яких потребує спорудження та експлуатація нової лінії. Це можна обчислити лише в грошах. Зіставленням різнорідних натуральних видатків і натуральних заощаджень тут не вдається дійти до мети. Якщо немає можливості звести години праці різної кваліфікації, залізо, вугілля, будівельні матеріали будь-якого роду, машини та інші речі, яких потребують спорудження та експлуатація залізниць, до спільного виразу, то розрахунок здійснити не можна. Економічне трасування є можливим лише тоді, коли всі взяті до уваги блага можна звести до грошей. Звісно, грошовий розрахунок має свої недосконалості та свої тяжкі вади, але саме нічого кращого ми не можемо поставити на його місце; для практичних цілей життя грошовий розрахунок здорового грошового устрою все ж є достатнім. Якщо ми від нього відмовимося, то будь-яка господарська калькуляція стане просто неможливою.

Соціалістична спільнота, безперечно, зуміє собі зарадити. Вона скаже владне слово й вирішить за чи проти запланованого спорудження. Але це рішення в найкращому разі відбудеться на основі туманних оцінок; ніколи воно не буде збудоване на основі точної калькуляції цінності.

Статичне господарство здатне обходитися без господарського розрахунку. Тут-бо в господарській царині лише знову й знову повторюється те саме, і якщо ми припустимо, що перше облаштування статичного соціалістичного господарства відбувається на основі останніх результатів вільного господарства, то ми могли б, зрештою, уявити собі економічно раціонально кероване соціалістичне виробництво. Але це можливо саме лише в думках. Цілком осторонь того, що статичного господарства в житті ніколи бути не може, бо дані постійно змінюються, тож статика господарювання є лише – хоч і необхідним для нашого мислення та для вироблення нашого пізнання господарського – уявним припущенням, якому в житті не відповідає жоден стан, ми все ж мусимо припустити, що перехід до соціалізму вже внаслідок вирівнювання відмінностей у доходах та зумовлених ними зрушень у споживанні, а отже й у виробництві, змінює всі дані настільки, що прив'язка до останнього стану вільного господарства є неможливою. Тоді ж перед нами постає соціалістичний господарський лад, який блукає океаном можливих і мислимих господарських комбінацій без бусолі господарського розрахунку.

Будь-яка господарська зміна стає, отже, в соціалістичному устрої підприємством, успіх якого не можна ані оцінити наперед, ані пізніше встановити, озираючись назад. Усе тут навпомацки блукає в темряві. Соціалізм є скасуванням раціональності господарства.

У кожному більшому підприємстві окремі заводи чи виробничі підрозділи є до певної міри самостійними в обліку. Вони взаємно зараховують одне одному матеріали та працю, і будь-якої миті можливо скласти для кожної окремої групи особливий баланс і розрахунково охопити господарські результати її діяльності. У такий спосіб можна встановити, з яким успіхом працював кожен окремий підрозділ, і відповідно ухвалювати рішення про перебудову, обмеження, ліквідацію чи розширення наявних груп і про створення нових. Певні похибки за таких розрахунків, звісно, є неминучими. Вони частково походять від труднощів, які виникають при розподілі накладних витрат. Інші похибки знову ж таки виникають із необхідності в деякому відношенні рахувати з не точно з'ясовними даними, наприклад, коли при з'ясуванні рентабельності якогось способу обчислюють амортизацію застосованих машин за припущення певної тривалості їхньої придатності до використання. Але всі такого роду похибки можна тримати в певних вузьких межах, так що вони не порушують загального результату розрахунку. Те, що лишається з невизначеності, припадає на рахунок невизначеності майбутніх обставин, яка в динамічному стані народного господарства неодмінно дана.

Тепер видається близьким спробувати аналогічним чином і в соціалістичному устрої самостійний облік окремих виробничих груп. Але це цілком і повністю неможливо. Адже той самостійний облік окремих галузей одного й того самого підприємства спирається виключно на те, що саме в ринковому обігу для всіх видів застосованих благ і робіт утворюються ринкові ціни, які можна взяти за основу розрахунку. Там, де бракує вільного ринкового обігу, немає утворення цін; без утворення цін немає господарського розрахунку.

Можна було б, скажімо, подумати про те, щоб дозволити обмін між окремими виробничими групами, щоб у такий спосіб дійти до утворення мінових відношень (цін) і так створити основу для господарського розрахунку також і в соціалістичному устрої. У межах єдиного господарства, яке не знає окремої власності на засоби виробництва, конституюють окремі робочі групи як самостійних розпорядників, які хоч і мають поводитися за вказівками найвищого господарського керівництва, проте взаємно передають одне одному речові блага та трудові послуги лише за винагороду, яку слід здійснювати в загальному засобі обміну. Десь так, мабуть, уявляють собі облаштування соціалістичного виробничого підприємства, коли сьогодні говорять про повну соціалізацію тощо. Але знову ж таки тут не оминути вирішального пункту. Мінові відношення продуктивних благ можуть утворюватися лише на ґрунті окремої власності на засоби виробництва. Якщо «вугільна спільнота» постачає вугілля «залізній спільноті», то жодна ціна утворитися не може, хіба що обидві спільноти були б власниками засобів виробництва своїх підприємств. Але це була б не соціалізація, а робітничий капіталізм і синдикалізм.

Для соціалістичного теоретика, який стоїть на ґрунті трудової теорії цінності, справа, безперечно, видається досить простою. «Щойно суспільство бере у своє володіння засоби виробництва й застосовує їх у безпосередньому усуспільненні до виробництва, праця кожного, хоч би яким різним був її специфічно корисний характер, стає від самого початку й безпосередньо суспільною працею. Кількість суспільної праці, що міститься в продукті, тоді не потрібно спершу встановлювати обхідним шляхом; щоденний досвід прямо показує, скільки її в середньому потрібно. Суспільство може просто обчислити, скільки годин праці міститься в паровій машині, в гектолітрі пшениці останнього врожаю, у ста квадратних метрах сукна певної якості. ... Щоправда, і тоді суспільство муситиме знати, скільки праці потребує кожен предмет ужитку для свого виготовлення. Воно муситиме облаштовувати виробничий план відповідно до засобів виробництва, до яких особливо належать також робочі сили. Корисні ефекти різних предметів ужитку, зважені одне проти одного та проти потрібних для їх виготовлення кількостей праці, врешті визначатимуть план. Люди залагоджують усе дуже просто, без втручання багатославної ‚цінності‘»⁷.

Тут не наше завдання ще раз висувати критичні заперечення проти трудової теорії цінності. У цьому зв'язку вони можуть цікавити нас лише настільки, наскільки вони важливі для оцінки придатності праці для розрахунку цінності соціалістичного устрою.

Розрахунок у праці на перший погляд також враховує природні, поза людиною лежачі умови виробництва. У понятті суспільно необхідного середнього робочого часу вже враховано закон спадної віддачі настільки, наскільки він стає дієвим через різноманітність природних умов виробництва. Якщо попит на якийсь товар зростає й тому до експлуатації доводиться залучати гірші природні умови виробництва, то зростає й суспільно необхідний у середньому для виготовлення одиниці робочий час. Якщо вдається відшукати сприятливіші природні умови виробництва, то суспільно необхідна кількість праці спадає⁸. Але це врахування природних умов виробництва сягає точно лише настільки, наскільки воно виявляється в змінах суспільно необхідної кількості праці. Поза цим розрахунок у праці зазнає невдачі. Він цілком лишає поза увагою споживання речових чинників виробництва. Хай суспільно необхідний робочий час, потрібний для виготовлення обох товарів P і Q, становить по 10 годин. Для виготовлення як одиниці P, так і одиниці Q потрібно, окрім праці, застосувати також матеріал a, одиниця якого виробляється за одну годину суспільно необхідної праці, а саме: для виготовлення P потрібні дві одиниці a й до того ж 9 годин праці, для виготовлення Q – одна одиниця a й до того ж 9 годин праці. У розрахунку в праці P і Q постають як еквіваленти, у розрахунку цінності P мав би оцінюватися вище, ніж Q. Перший є хибним, лише другий відповідає сутності та меті розрахунку. Це правда, що це більше, на яке розрахунок цінності ставить P вище за Q, цей матеріальний субстрат «без втручання людини від природи наявний»⁹. Але якщо він наявний лише в такій кількості, що стає предметом господарювання, то він мусить також у якійсь формі ввійти до розрахунку цінності.

Другою вадою розрахунку в праці є неврахування різної якості праці. Для Marx усяка людська праця економічно є однакового роду, бо вона завжди є «продуктивною витратою людського мозку, м'язів, нервів, рук тощо». «Складна праця має значення лише як підпотенцiйована, чи радше помножена проста праця, так що менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої праці. Що ця редукція постійно відбувається, показує досвід. Товар може бути продуктом найскладнішої праці, його цінність прирівнює його до продукту простої праці й тому сама являє собою лише певну кількість простої праці»¹⁰. Böhm-Bawerk не має рації хіба що не цілком, коли називає цю аргументацію «теоретичним трюком приголомшливої наївності»¹¹. Для оцінки твердження Marx можна цілком лишити нерозв'язаним питання, чи можливо знайти єдину фізіологічну міру всякої людської праці – як фізичної, так і так званої духовної. Адже певним є те, що поміж самими людьми існують відмінності здібностей і вправностей, які зумовлюють, що продукти праці та трудові досягнення мають різну якість. Те, що для розв'язання питання, чи придатний розрахунок у праці як господарський розрахунок, мусить мати вирішальне значення, – це чи можливо звести різнорідну працю до єдиного знаменника без проміжної ланки оцінювання її продуктів господарюючими суб'єктами. Доказ, який Marx намагається для цього навести, не вдався. Досвід, щоправда, показує, що товари без огляду на те, чи є вони продуктами простої або складної праці, ставляться в мінові відношення. Але це було б доказом того, що певні кількості простої праці безпосередньо прирівнюються до певних кількостей складної праці, лише тоді, якби було встановлено, що праця є джерелом мінової цінності. А це не лише не встановлено, а й саме є тим, що Marx цими викладками лише хоче довести.

Те, що в обміні в ставці заробітної плати виробилося відношення заміщення між простою та складною працею – на що Marx у тому місці не натякає – так само мало є доказом цієї однорідності. Адже це прирівнювання є результатом ринкового обігу, а не його передумовою. Розрахунок у праці мусив би встановити для заміщення складної праці простою свавільне відношення, що виключає його придатність для господарського керівництва.

Довгий час уважали, що теорія трудової вартості необхідна соціалізмові для того, щоб етично обґрунтувати вимогу усуспільнення засобів виробництва. Сьогодні ми знаємо, що це помилка. Хоча більшість її соціалістичних прихильників і використовувала її саме в такий спосіб, і хоча навіть Ludwig von Mises — тобто Marx — попри те, що принципово обстоював інший погляд, не зумів цілком уберегтися від цієї хиби, проте ясно, що, з одного боку, політичне прагнення запровадити соціалістичний спосіб виробництва не потребує жодної підтримки з боку теорії трудової вартості й не може дістати від цього вчення жодної підтримки, а з іншого боку — що й ті, хто обстоює інше розуміння сутності та походження економічної вартості, можуть за переконаннями бути соціалістами. Та в іншому сенсі, ніж зазвичай уважають, теорія трудової вартості є внутрішньою необхідністю для тих, хто схвалює соціалістичний спосіб виробництва. Соціалістичне виробництво у великому масштабі могло б видаватися раціонально здійсненним лише за умови, що існувала б об'єктивно пізнавана величина вартості, яка уможливлювала б економічний розрахунок і в безобмінному та безгрошовому господарстві. Але такою мислимо могла б розглядатися хіба що праця.

У тісному зв'язку з проблемою економічного розрахунку перебуває проблема відповідальності та ініціативи в усуспільненому підприємстві. Те, що «усунення вільної ініціативи та індивідуальної готовності нести відповідальність, на яких ґрунтуються успіхи приватного господарювання», становить найгіршу небезпеку для усуспільнених організацій, нині визнають уже загально¹².

Більшість соціалістів обходить цю проблему мовчанням. Інші ж гадають, що можуть розв'язати її, посилаючись на директорів акціонерних товариств. Вони ж бо теж не є власниками засобів виробництва, а проте під їхнім керівництвом підприємства процвітають. Якщо замість акціонерів власником засобів виробництва стане суспільство, нічого не зміниться. Директори працюватимуть на суспільство не гірше, ніж на рахунок акціонерів.

Ми повинні розрізняти дві групи акціонерних товариств та подібних до них підприємств. В одних — це здебільшого лише менші товариства — у правовій формі акціонерного товариства об'єднані для спільної підприємницької діяльності кілька осіб: часто це спадкоємці засновника підприємства, часто також колишні конкуренти, що тепер злилися. Власне керівництво та провадження справ перебуває тут у руках самих акціонерів або принаймні частини акціонерів, які ведуть справи у власних інтересах і в інтересах близьких їм за спорідненістю акціонерів — дружин, неповнолітніх тощо. Як члени правління чи наглядової ради, як директори, а часом і в юридично скромному становищі, вони самі справляють визначальний вплив на провадження справ. Цього не змінює й та обставина, що часом частина акціонерного капіталу перебуває в руках фінансового консорціуму чи банку. Тут акціонерне товариство справді відрізняється від повного торговельного товариства лише правовою формою.

У великих акціонерних товариствах справа стоїть інакше. Тут у власне керівництві підприємством бере участь лише частина акціонерів — великі акціонери. Вони, як правило, мають такий самий інтерес у процвітанні підприємства, як і будь-який власник. Та може статися, що вони мають інші інтереси, ніж велика маса дрібних акціонерів, які, навіть володіючи більшістю акціонерного капіталу, усунені від керівництва. Тоді може дійти до тяжких зіткнень, коли, скажімо, справи підприємства ведуть в інтересах керівників у спосіб, що завдає шкоди акціонерам. Та хай там як, ясно, що справжні володарі влади в товариствах ведуть справи у власному інтересі, збігається це з інтересом акціонерів чи ні. Для сумлінного управителя акціонерного товариства, який не прагне лише швидкоплинного зиску, загалом у тривалій перспективі буде вигідно завжди обстоювати лише інтерес акціонерів і утримуватися від маніпуляцій, що можуть їм нашкодити. Це стосується насамперед банків і фінансових груп, які не хочуть ставити на карту той емісійний кредит, на який вони тішаться в публіки. Отже, не лише етичні мотиви є визначальними, коли акціонерні товариства процвітають.

Усе це стає інакшим, коли підприємство одержавлюють. З усуненням матеріальних інтересів приватних осіб зникає рушійна сила, і якщо державні та міські підприємства взагалі економічно процвітають, то завдячують цим перейманню установлень із приватних підприємств або тій обставині, що підприємці, у яких вони купують засоби виробництва та сировину, раз у раз спонукають їх до реформ і нововведень.

Те, що від усуспільнених підприємств не виходить жодного поштовху до реформ і вдосконалень виробництва, що вони не здатні пристосовуватися до змінних обставин попиту, що, одне слово, вони становлять мертву ланку в організмі народного господарства, нині, коли ми спроможні озирнутися на десятиліття державно- та комунально-соціалістичних спроб, визнають уже загально. Усі спроби вдихнути в них життя досі лишалися марними. Гадали, що цього можна досягти реформами в оплаті. Хотіли зацікавити керівників цих підприємств у прибутку й думали, що в такий спосіб прирівняють їх до керівників великих акціонерних товариств. Це велика помилка. Керівники великих акціонерних товариств пов'язані з інтересами керованих ними підприємств зовсім інакше, ніж це будь-коли може бути в державних підприємствах. Вони або вже є власниками неабиякої частини акціонерного капіталу, або сподіваються з плином часу нею стати. Вони, далі, спроможні діставати зиск через біржову гру на вартостях свого підприємства. Вони мають надію передати своє місце у спадок або принаймні забезпечити своїм спадкоємцям частину власного впливу. Не статечний генеральний директор, що своїм складом думки та своїм відчуванням дещо схожий на державного урядовця, є тим типом, якому підприємства, проваджувані в акційній формі, завдячують своїми успіхами, а радше зацікавлений через володіння акціями керівник, а також промотор і ділок (Faiseur) — тобто саме ті, усунення яких є метою всіх акцій одержавлення та усуспільнення.

Узагалі непослідовно з погляду соціалізму вдаватися до таких допоміжних засобів, щоб забезпечити процвітання господарського ладу на соціалістичній основі. Увесь соціалізм — також соціалізм Karl Marx та його ортодоксальних прихильників — виходить із уявлення, що в соціалістичному суспільстві суперечність між інтересами окремих осіб та інтересами всієї спільноти взагалі не зможе виникнути. Кожен уже з власного інтересу старатиметься працювати якнайкраще, бо ж він теж бере участь у плодах усієї господарської діяльності. Очевидне заперечення, що для окремої особи дуже мало важить, чи сама вона старанна й ревна, що для неї важливіше, щоб такими були всі інші, вони або зовсім не беруть до уваги, або беруть у недостатній спосіб. Вони гадають, що можуть звести соціалістичне суспільство на самому лише категоричному імперативі. Як легко вони звичайно при цьому собі полегшують справу, найкраще, либонь, показує Kautsky, який висуває твердження: «Якщо соціалізм є суспільною необхідністю, то, у разі конфлікту з людською природою, саме вона зазнала б поразки, а не соціалізм»². Це найчистіший утопізм.

Та припустімо навіть, що ці утопічні сподівання соціалістів справді могли б справдитися, що в соціалістичному суспільстві кожна окрема особа старатиметься бути діяльною з не меншим запалом, ніж нині там, де вона перебуває під тиском вільної конкуренції, — тоді ще лишається розв'язати проблему: чим же в соціалістичному суспільстві, яке не знатиме економічного розрахунку, вимірюватимуть успіх господарської діяльності? Якщо неможливо скласти собі ясне уявлення про господарську доцільність, то неможливо й діяти господарськи.

Улюблене гасло твердить, що в усуспільнених підприємствах слід думати менше бюрократично й більше по-купецькому, і тоді вони працюватимуть так само господарськи, як і приватні підприємства. Керівні посади слід обсадити купцями, і тоді прибуток одразу зросте. Та «купецьке» аж ніяк не є чимось зовнішнім, що можна за вподобою перенести. Купецька якість не є властивістю особи, яка ґрунтується на вродженому обдаруванні чи здобувається через студії в торговельному навчальному закладі, через співпрацю в торговельному домі або через те, що людина сама певний час була підприємцем. Купецьке мислення та праця підприємця випливають з його становища в господарському процесі й разом із цим становищем втрачаються. Якщо успішного підприємця призначають керівником усуспільненого підприємства, то він, можливо, привнесе певний досвід зі свого колишнього становища й ще якийсь час зможе рутинно його використовувати. Та зі вступом в усуспільнену діяльність він перестає бути купцем і стає бюрократом, як і кожен інший службовець державної служби. Не знання бухгалтерії, організації підприємства та купецького стилю листування, не закінчення вищої торговельної школи роблять купця, а його характеристичне становище у виробничому процесі, яке змушує інтерес підприємства збігатися з його власними інтересами. Тому не є розв'язанням проблеми те, що Otto Bauer у своїй нещодавно опублікованій праці пропонує, аби керівників національного центрального банку, якому належить передати провід у господарському процесі, висувала колегія, до якої мали б входити також представники професорського складу вищих торговельних шкіл¹⁴. Так покликані директори можуть бути наймудрішими й найкращими, на кшталт філософів Plato, — та купцями у своїх посадах керівників соціалістичного суспільства вони ніколи бути не зможуть, навіть якщо раніше ними були.

Загальною є скарга, що керівництвам усуспільнених підприємств бракує ініціативи. Гадають, що цьому можна було б зарадити змінами в організації. І це теж тяжка помилка. В усуспільненому підприємстві не можна цілком віддати провід до рук однієї людини, бо доводиться побоюватися, що вона припуститься помилок, які завдадуть спільноті тяжкої шкоди. А якщо поставити вирішальні рішення в залежність від голосувань у колегіях чи від згоди вищих інстанцій, то саме ініціативі окремих осіб буде покладено межі. Колегії рідко схильні запроваджувати сміливі нововведення. Відсутність вільної ініціативи в державному підприємстві ґрунтується не на хибах організації; вона закладена в самій сутності цього підприємства. Не годиться передавати урядовцеві, хай би й як високо він стояв, вільне розпорядження засобами виробництва, і то тим менше, чим сильніше зацікавлювати його матеріально в доброму вислідові його діяльності. Адже за збитки безмаєтного керівника практично завжди можна притягти до відповідальності лише в моральний спосіб. Отже, матеріальній можливості зиску протистояли б самі тільки моральні можливості втрати. Власник же сам несе відповідальність, бо шкоду, що виникає від невдалих підприємств, він насамперед сам відчуває на собі. Саме в цьому й полягає характеристична відмінність між ліберальним та соціалістичним способами виробництва.

Відколи найновіші події в Росії, Угорщині, Німеччині та Австрії допомогли соціалістичним партіям прийти до влади й цим наблизили впритул здійснення соціалістичної програми усуспільнення, марксистські письменники також почали ближче братися до проблем облаштування соціалістичного суспільства. Та й тепер вони ще обережно ухиляються від засадничих питань, полишаючи займатися ними зневаженим «утопістам». Самі ж вони воліють обмежуватися тим, що належить робити насамперед; вони раз у раз дають лише програми про шлях до соціалізму, а не про сам соціалізм. Тільки одне ми можемо побачити з усіх цих писань: що велика проблема економічного розрахунку в соціалістичній державі жодним чином не дійшла до їхньої свідомості.

Останнім і вирішальним кроком до здійснення соціалістичної програми усуспільнення Otto Bauer вважає усуспільнення банків. Коли всі банки усуспільнено та злито в єдиний центральний банк, тоді його правління стає »верховним господарським органом, найвищим керівним органом усього народного господарства. Лише завдяки усуспільненню банків суспільство здобуває владу планомірно керувати своєю працею, планомірно розподіляти її між окремими галузями виробництва, планомірно пристосовувати її до потреб народу«¹⁵. Про грошовий лад, який має панувати в соціалістичному суспільстві після здійснення усуспільнення банків, у Bauer не йдеться. Подібно до інших марксистів, він намагається показати, як просто та само собою з відносин розвиненого капіталізму розгортається майбутній соціалістичний суспільний лад. »Достатньо передати представникам народної спільноти ту владу, яку нині здійснюють акціонери банків через обрані ними правління«¹⁶, аби усуспільнити банки й тим самим покласти останній камінь у будівлю соціалізму. При цьому Bauer залишає своїх читачів цілком у невіданні щодо того, що сутність банків через усуспільнення та злиття в єдиний центральний банк цілком змінюється. Щойно всі банки злилися в єдиний банк, тоді їхня сутність повністю перетворена; вони тоді спроможні без жодних обмежень випускати засоби обігу. Тим самим грошовий лад, який ми маємо нині, усувається сам собою¹⁷. Якщо ж до того ж єдиний центральний банк усуспільнюється в суспільстві, яке вже й без того цілком соціалістичне, тоді ринковий обіг скасовується, а будь-який обмін припиняється. Тоді банк перестає бути банком, його специфічні функції згасають, бо для нього в такому суспільстві взагалі вже немає місця. Можливо, назву »банк« буде збережено, що найвище господарське керівництво соціалістичного суспільства буде названо банковою дирекцією і що воно розмістить свою резиденцію в будівлі, яку раніше займав банк. Але банком воно тоді вже не є, воно не виконує жодної з тих функцій, які виконують банки в господарському ладі, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва та на використанні загального посередника обміну – грошей. Воно більше не надає кредитів, бо в соціалістичному суспільстві, зрозуміло, не може бути жодних кредитів. Сам Bauer не каже, що таке банк, але в своїй праці він починає розділ про усуспільнення банків реченнями: »Усі наявні капітали ... стікаються до банків«¹⁸. Хіба не мав він як марксист поставити собі питання, в чому ж полягатиме діяльність банків після скасування капітального відношення?

У подібну неясність впадають і всі інші автори, що займаються проблемами влаштування соціалістичного суспільства. Вони не бачать, що внаслідок усунення обміну та ринкового ціноутворення усуваються підвалини господарського розрахунку і що на їхнє місце довелося б поставити щось інше, якщо не має бути скасоване все господарство й настати цілковитий хаос. Гадають, що соціалістичні інституції могли б безпосередньо постати з інституцій приватнокапіталістичного господарства. Це в жодному разі не відповідає дійсності. Та просто гротескним стає це, коли говорять про банки, банкове керівництво тощо в соціалістичному суспільстві.

Покликання на відносини, що склалися у Великій Росії та Угорщині під владою рад, не каже зовсім нічого. Те, що ми там бачимо, є не чим іншим, як картиною знищення наявного ладу суспільного виробництва, на місце якого приходить замкнене селянське домашнє господарство. Усі галузі виробництва, що ґрунтуються на суспільному поділі праці, перебувають у повному розкладі. Те, що відбувається під владою Lenin та Trotzki, є не чим іншим, як руйнацією та знищенням. Чи мусить соціалізм неминуче тягти за собою ці наслідки, як уважають ліберали, чи це лише наслідок тієї обставини, що радянська республіка зазнає боротьби з боку закордону, як стверджують соціалісти, – це питання, яке нас тут не цікавить. Слід лише констатувати, що соціалістичне суспільство ладу рад зовсім не торкнулося проблеми господарського розрахунку та й не мало приводу її торкатися. Адже там, де в радянській Росії всупереч усім заборонам уряду ще взагалі виробляють для ринку, там і розраховують у грошах, бо настільки ще існує приватна власність на засоби виробництва й товари продаються за гроші. Навіть уряд не може цьому опиратися, ба він навіть, сам збільшуючи кількість грошей в обігу, підтверджує необхідність утримувати грошовий лад принаймні на час переходу.

Що сутність проблеми, про яку йдеться, у радянській державі ще не виявилася зримо, найкраще показують міркування Lenin у його праці »Чергові завдання радянської влади«. У викладах диктатора знов і знов повертається думка, що найближчим і найнагальнішим завданням російського комунізму є »організація обліку та контролю на підприємствах, де капіталістів уже експропрійовано, і на всіх інших господарських підприємствах«³⁹. Та Lenin далекий від того, щоб усвідомити, що тут ідеться про цілком нову проблему, яку не можна розв'язати духовними засобами »буржуазної« культури. Як справжній реальний політик він не мислить далі завдань наступного дня. Він усе ще бачить навколо себе грошовий обіг і не помічає, що з поступом соціалізації й гроші мусять настільки втратити своє становище загальновживаного засобу обміну, наскільки зникає приватна власність, а з нею й обмін. »Буржуазну« бухгалтерію, що розраховує у грошах, Lenin хоче знову запровадити на радянських підприємствах – такий сенс його викладів. Тому-то він і хоче знову прийняти до милості »буржуазних фахівців«²⁰. Зрештою, Lenin так само мало, як і Bauer, помічає, що в соціалістичному суспільстві функція банків у її теперішньому сенсі немислима. Він хоче й далі продовжувати »одержавлення банків« і перейти »до перетворення банків на вузлові пункти суспільної бухгалтерії за соціалізму«²¹.

Узагалі уявлення Lenin про господарство соціалізму, до якого він прагне привести свій народ, доволі неясні. »Соціалістична держава«, вважає він, »може постати лише як мережа продуктивно-споживчих комун, які сумлінно ведуть облік свого виробництва й свого споживання, ощадливо поводяться з працею, неухильно підвищують продуктивність праці й тим самим досягають можливості скоротити робочий день до семи, до шести годин і ще менше«²². »Кожна фабрика, кожне село постає як продуктивно-споживча комуна, що має право та обов'язок по-своєму застосовувати загальні радянські законоположення (по-своєму', не в сенсі їх порушення, а в сенсі різноманітності форм їх здійснення в житті) і по-своєму розв'язувати проблему обчислення виробництва та розподілу продуктів²³. »Зразкові комуни мусять і будуть слугувати відсталим комунам за вихователів, учителів і спонукачів.« Успіхи зразкових комун будуть оголошувати в усіх подробицях, аби добрий приклад поширювався. Комуни, які виявлять добрі »ділові результати господарювання«, будуть невідкладно винагороджувати »скороченням певного часу робочого дня, підвищенням заробітку, наданням більшої кількості культурних та естетичних благ і цінностей тощо«²⁴.

Звідси видно, що ідеалом Lenin є такий суспільний стан, у якому засоби виробництва є власністю всієї спільноти, а не власністю окремих округів, громад чи навіть робітників підприємства. Його ідеал соціалістичний, а не синдикалістський. У марксиста, яким є Lenin, цього й не треба було б особливо підкреслювати. Прикметне це не в теоретику Lenin, а в державному діячі Lenin, вожді синдикалістської та дрібноселянської російської революції. Та наразі ми маємо справу лише з автором і можемо розглядати його ідеал сам собою, не дозволяючи себе збентежити картиною дійсності. Кожне окреме велике аграрне чи промислове підприємство утворює відтак ланку великої трудової спільноти. Зайняті в ньому мають право самоврядування; вони мають далекосяжний вплив при влаштуванні виробництва, а потім знову при розподілі призначених їм для споживання благ. Та засоби праці є власністю всього суспільства, а тому й продукт припадає суспільству, аби воно розпоряджалося його розподілом. Як же, мусимо тепер запитати, в так організованому соціалістичному суспільстві розраховуватимуть у господарстві? На це Lenin дає лише вельми недостатню відповідь, покликаючись на статистику. Треба нести статистику »в маси, зробити її народною, щоб трудящі поступово самі навчилися розуміти й бачити, як і скільки треба працювати, як і скільки можна відпочивати, – щоб порівняння ділових результатів господарювання окремих комун стало предметом загального інтересу та навчання«²⁵. Із цих скупих натяків неможливо вивести, що Lenin тут розуміє під статистикою, чи він думає про грошовий розрахунок, чи про натуральний розрахунок. У будь-якому разі ми мусимо покликатися на те, що було сказано вище про неможливість розпізнавати грошові ціни виробничих благ у соціалістичному суспільстві та про труднощі, що стоять на заваді натуральному розрахунку²⁶. Для господарського розрахунку статистика була б придатна лише тоді, коли б вона могла вивести за межі натурального розрахунку, малу придатність якого для цих цілей ми довели. Це, звичайно, неможливо там, де в обігу не утворюється жодного відношення обміну благ.

З огляду на те, що ми могли констатувати в попередніх викладах, мусить впадати в око, що поборники соціалістичного способу виробництва домагаються для нього переваги більшої раціональності супроти господарського ладу, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва. У рамках цієї праці нам не доводиться займатися цією думкою остільки, оскільки вона підпирається твердженням, що в ліберальному господарстві раціональність господарювання неминуче не може бути досконалою, бо діють певні сили, які перешкоджають її здійсненню. У цьому зв'язку нас може цікавити лише господарсько-технічне обґрунтування цієї думки. Представникам цього вчення вбачається неясне поняття технічної раціональності, яка нібито протистоїть господарській раціональності, про яку теж не мають точного уявлення. Звикли не помічати, що »вся технічна раціональність виробництва є одне з малою величиною питомих витрат при виробництві«²⁷. Не помічають, що технічний розрахунок не достатній, аби розпізнати »ступінь всецільовідповідності та кінцевоцільовідповідності«²⁸ якогось процесу, що він завжди здатний лише градуювати окремі процеси за їхньою значущістю, але ніколи не приводить нас до тих суджень, яких вимагає загальне господарське становище. Лише завдяки тому, що техніка спроможна орієнтуватися на рентабельність, долаються труднощі обмірковування, які постають зі складності взаємозв'язків між велетенською системою сьогоднішнього виробництва, з одного боку, та потребою й продуктивною спроможністю підприємств і господарських одиниць, з іншого, і може бути здобутий той огляд загального становища, якого вимагає господарсько-раціональне діяння²⁹.

Це неясне уявлення про примат об'єктивної споживчої вартості, яким опановані ці теорії. Насправді об'єктивна споживча вартість може набути значення для господарства лише через вплив, який вона через суб'єктивну споживчу вартість справляє на утворення відношень обміну господарських благ. До цього домішується друге неясне уявлення: особисте судження спостерігача про корисність благ, яке протистоїть судженню маси людей, що беруть участь у господарському обігу. Якщо хтось вважає, що »нераціонально« витрачати на куріння, питво та подібні насолоди стільки, скільки в народному господарстві на це витрачається, то він з погляду своєї особистої оцінки, безперечно, має рацію. Та при цьому він не помічає, що господарство є лише пошуком засобів і що ранговий порядок останніх цілей, попри всі раціональні міркування, які впливають на їх покладання, є справою воління, а не пізнання.

Усвідомлення того факту, що в соціалістичній спільноті раціональне господарювання неможливе, звісно, не може свідчити ні на користь соціалізму, ні проти нього. Той, хто з етичних міркувань готовий обстоювати соціалізм навіть за умови, що внаслідок суспільної власності на засоби виробництва забезпечення людей економічними благами першого порядку зменшиться, або той, хто прагне соціалізму, керуючись аскетичними ідеалами, не дасть цьому вплинути на свої устремління. Ще менше це здатне відлякати тих культурних соціалістів, які, подібно до Muckle, очікують від соціалізму насамперед «порятунку від найжахливішого з усіх варварств: капіталістичного раціоналізму»³. Проте той, хто сподівається від соціалізму раціонального господарювання, буде змушений піддати свої погляди перегляду.