1. The Nature and Origin of Value

Якщо потреби в певному благові на той проміжок часу, на який має поширюватися передбачлива діяльність людей, більші за наявну в них кількість цього блага на цей проміжок часу, і якщо вони прагнуть якомога повніше задовольнити свої потреби в ньому за наявних обставин, люди відчувають спонуку вдатися до діяльності, описаної раніше й позначеної як господарювання. Але усвідомлення ними цього відношення породжує інше явище, глибше розуміння якого має вирішальне значення для нашої науки. Я маю на увазі цінність благ.

Якщо потреби в певному благові більші за наявну його кількість, і частина відповідних потреб у будь-якому разі мусить лишитися незадоволеною, то наявну кількість блага не можна зменшити на жодну, скільки-небудь практично варту уваги, частку всього обсягу, не спричинивши при цьому, щоб якась раніше забезпечена потреба була задоволена або зовсім ні, або лише менш повно, ніж це сталося б інакше. Задоволення тієї чи іншої людської потреби, отже, залежить від наявності кожної конкретної, практично значущої кількості всіх благ, що підлягають цьому кількісному відношенню. Якщо господарюючі люди усвідомлюють цю обставину (тобто якщо вони сприймають, що задоволення однієї з їхніх потреб або більша чи менша повнота її задоволення залежить від їхнього розпорядження кожною часткою кількості благ або кожним окремим благом, що підлягає згаданому вище кількісному відношенню), ці блага набувають для них того значення, яке ми називаємо цінністю. Цінність, таким чином, є важливістю, якої окремі блага чи кількості благ набувають для нас тому, що ми усвідомлюємо свою залежність від розпорядження ними для задоволення наших потреб.³¹

Цінність благ, відповідно, є явищем, що походить із того самого джерела, що й господарський характер благ, тобто з поясненого раніше відношення між потребами в благах і наявними їх кількостями.³² Але між цими двома явищами є відмінність. З одного боку, сприйняття цього кількісного відношення спонукає нашу передбачливу діяльність, тим самим спричиняючи, що блага, які підлягають цьому відношенню, стають предметами нашого господарювання (тобто господарськими благами). З іншого боку, сприйняття того самого відношення робить нас свідомими того значення, яке розпорядження кожною конкретною одиницею³³ наявних кількостей цих благ має для нашого життя й добробуту, тим самим спричиняючи, що воно набуває для нас цінності.³⁴ Так само, як проникливе дослідження психічних процесів змушує пізнання зовнішніх речей видаватися лише нашим усвідомленням вражень, справлених зовнішніми речами на наші особи, і, отже, зрештою лише пізнанням станів наших власних осіб, так само й важливість, яку ми приписуємо речам зовнішнього світу, є зрештою лише витоком важливості для нас нашого подальшого існування й розвитку (життя й добробуту). Цінність, отже, не є чимось притаманним благам, не є їхньою властивістю, а лише важливістю, яку ми спершу приписуємо задоволенню наших потреб, тобто нашому життю й добробутові, і відтак переносимо на господарські блага як на виключні причини задоволення наших потреб.

Із цього також стає зрозуміло, чому лише господарські блага мають для нас цінність, тоді як блага, що підлягають кількісному відношенню, відповідальному за негосподарський характер, узагалі не можуть набути цінності. Відношення, відповідальне за негосподарський характер благ, полягає в тому, що потреби в благах менші за наявні їх кількості. Тому завжди існують частки всього запасу негосподарських благ, які не пов'язані з жодною незадоволеною людською потребою і які, отже, можуть втратити свій характер блага, ніяк не зачіпаючи задоволення людських потреб. Звідси жодне задоволення³⁵ не залежить від нашого розпорядження тією чи іншою з одиниць блага, що має негосподарський характер, а з цього випливає, що й певні кількості благ, які підлягають цьому кількісному відношенню (негосподарських благ), не мають для нас цінності.

Якщо мешканець незайманого лісу має у своєму розпорядженні кілька сотень тисяч дерев, тоді як на рік для повного забезпечення своїх потреб у деревині йому потрібно лише десь зо двадцять, він жодним чином не вважатиме себе скривдженим у задоволенні своїх потреб, якщо лісова пожежа знищить тисячу чи близько того дерев, за умови, що він і далі здатен задовольняти свої потреби так само повно, як і раніше, рештою. За таких обставин, отже, задоволення жодної з його потреб не залежить від його розпорядження жодним окремим деревом, і з цієї причини дерево також не має для нього цінності.

Але припустімо, що в лісі є також десять диких плодових дерев, плоди яких споживає та сама особа. Припустімо також, що кількість доступних йому плодів не перевищує його потреб. Тоді, звісно, жодне з цих плодових дерев не може згоріти в пожежі без того, щоб це не спричинило йому внаслідок цього голоду або принаймні не позбавило його змоги задовольнити свою потребу в плодах так само повно, як раніше. З цієї причини кожне з плодових дерев має для нього цінність.

Якщо мешканцям села для повного задоволення своїх потреб щодня потрібна тисяча відер води, а в їхньому розпорядженні є струмок із добовим стоком у сто тисяч відер, то конкретна частка цієї кількості води, скажімо, одне відро, не матиме для них цінності, оскільки вони могли б задовольнити свої потреби у воді так само повно, якби цю часткову кількість було вилучено з-під їхнього розпорядження або якби вона взагалі втратила свій характер блага. Справді, вони щодня дозволятимуть багатьом тисячам відер цього блага стікати в море, ніяк не погіршуючи задоволення своєї потреби у воді. Доки триває відношення, відповідальне за негосподарський характер води, отже, задоволення жодної з їхніх потреб не залежатиме від їхнього розпорядження тим чи іншим відром води в такий спосіб, щоб задоволення цієї потреби не відбулося, якби вони не мали змоги скористатися саме тим відром. З цієї причини відро води не має для них цінності.

Якщо ж, навпаки, добовий стік струмка через незвичайну посуху чи інше явище природи впав би до п'ятисот відер на день, а мешканці села не мали б іншого джерела постачання, наслідком було б те, що загальна доступна тоді кількість виявилася б недостатньою для задоволення їхніх повних потреб у воді, і вони не наважилися б втратити жодної частки цієї кількості, скажімо, одного відра, не погіршивши задоволення своїх потреб. Кожна конкретна частка наявної в їхньому розпорядженні кількості тоді, звісно, мала б для них цінність.

Негосподарські блага, отже, не лише не мають мінової цінності, як досі припускалося в літературі нашого предмета, а й узагалі не мають жодної цінності, а отже, й споживчої цінності. Я спробую докладніше пояснити відношення між міновою цінністю і споживчою цінністю згодом, коли розгляну деякі засади, що стосуються їх розгляду. Поки що зауважмо, що мінова цінність і споживча цінність – це два поняття, підпорядковані загальному поняттю цінності, а отже, координовані у своїх взаємних відношеннях. Усе, що я вже сказав про цінність загалом, відповідно, так само слушне щодо споживчої цінності, як і щодо мінової цінності.

Якщо ж велика кількість економістів приписує негосподарським благам споживчу цінність (хоча й не мінову цінність), а деякі новіші англійські та французькі економісти навіть хочуть цілком вигнати поняття споживчої цінності з нашої науки й бачити його заміненим поняттям корисності,³⁶ то їхнє бажання ґрунтується на нерозумінні важливої відмінності між цими двома поняттями та дійсними явищами, що лежать у їх основі.

Корисність – це здатність речі служити для задоволення людських потреб, а отже (за умови, що корисність визнано), вона є загальною передумовою характеру блага. Негосподарські блага мають корисність так само, як і господарські блага, бо вони так само здатні задовольняти наші потреби. У цих благ також їхня здатність задовольняти потреби має бути визнана людьми, бо інакше вони не могли б набути характеру блага. Але те, що відрізняє негосподарське благо від блага, яке підлягає кількісному відношенню, відповідальному за господарський характер, – це обставина, що задоволення людських потреб не залежить від наявності конкретних кількостей першого, але залежить від наявності конкретних кількостей другого. З цієї причини перше володіє корисністю, але лише друге, окрім корисності, володіє також тим значенням для нас, яке ми називаємо цінністю.

Звісно, помилка, що лежить в основі змішування корисності й споживчої цінності, не мала впливу на практичну діяльність людей. Жодного разу господарююча особа за звичайних обставин не приписувала цінності кубічному футові повітря або, у краях, багатих на джерела, пінті води. Практична людина дуже добре розрізняє здатність предмета задовольняти одну з її потреб і його цінність. Але це змішування стало величезною перешкодою для розвитку загальніших теорій нашої науки.³⁷

Обставина, що благо має для нас цінність, пояснюється, як ми бачили, тим, що розпорядження ним має для нас значення задоволення потреби, яка не була б забезпечена, якби ми не мали розпорядження цим благом. Наші потреби, принаймні почасти, щонайменше щодо свого походження, залежать від нашої волі чи від наших звичок. Однак щойно потреби виникли, у цінності, яку блага мають для нас, не лишається жодного подальшого довільного елемента, бо їхня цінність є тоді необхідним наслідком нашого знання про їхню важливість для нашого життя чи добробуту. Тому для нас було б неможливо вважати благо позбавленим цінності, коли ми знаємо, що задоволення однієї з наших потреб залежить від того, чи маємо ми його у своєму розпорядженні. Так само було б неможливо для нас приписувати цінність благам, коли ми знаємо, що не залежимо від них для задоволення наших потреб. Цінність благ, отже, не є чимось довільним, а завжди необхідним наслідком людського знання, що підтримання життя, добробуту чи будь-якої, хай навіть незначної їх частки, залежить від розпорядження благом або кількістю благ.

Щодо цього знання, однак, люди можуть помилятися стосовно цінності благ так само, як вони можуть помилятися щодо всіх інших об'єктів людського знання. Відтак вони можуть приписувати цінність речам, які, з огляду на господарські міркування, насправді її не мають, якщо хибно припускають, що більш чи менш повне задоволення їхніх потреб залежить від певного блага чи кількості благ, тоді як цього відношення насправді не існує. У випадках такого роду ми спостерігаємо явище уявної цінності.

Цінність благ виникає з їхнього відношення до наших потреб, а не є притаманною самим благам. Зі змінами цього відношення цінність виникає та зникає. Для мешканців оази, які володіють джерелом, що з надлишком задовольняє їхні потреби у воді, певна кількість води біля самого джерела не матиме жодної цінності. Але якщо джерело внаслідок землетрусу раптово зменшить свою водовіддачу настільки, що задоволення потреб мешканців оази вже не буде повністю забезпечене, то кожна з їхніх конкретних потреб у воді стане залежною від наявності визначеної її кількості, і така кількість негайно набуде цінності для кожного мешканця. Однак ця цінність раптово зникла б, якби відновилося колишнє відношення і джерело знову набуло своєї попередньої водовіддачі. Подібний результат настав би, якби населення оази зросло настільки, що вода джерела вже не вистачала б для задоволення всіх потреб. Така зміна, спричинена збільшенням споживачів, могла б навіть наставати з певною регулярністю в ті часи, коли оазу відвідували численні каравани.

Отже, цінність не є нічим притаманним благам, не є їхньою властивістю і не є самостійною річчю, що існує сама по собі. Це судження, яке господарюючі люди роблять про важливість благ, що є в їхньому розпорядженні, для підтримання їхнього життя та добробуту. Тому цінність не існує поза свідомістю людей. Тому є також цілком хибним називати благо, що має цінність для господарюючих індивідів, „цінністю", або, з боку економістів, говорити про „цінності" як про самостійні реальні речі і в такий спосіб об'єктивувати цінність. Адже сутності, що існують об'єктивно, – це завжди лише окремі речі чи кількості речей, а їхня цінність є чимось докорінно відмінним від самих речей; це судження, яке роблять господарюючі індивіди про важливість, що її має для підтримання їхнього життя та добробуту володіння цими речами. Об'єктивування цінності благ, яка за своєю природою є цілком суб'єктивною, попри це дуже значно посприяло плутанині щодо основних засад нашої науки.

2. Початкова міра цінності

У викладеному вище ми зосередили нашу увагу на природі та остаточних причинах цінності, тобто на чинниках, спільних для цінності в усіх випадках. Але в дійсному житті ми виявляємо, що цінності різних благ дуже різняться за величиною і що цінність даного блага часто змінюється. Дослідження причин відмінностей у цінності благ та дослідження міри цінності – ось ті предмети, що займатимуть нас у цьому розділі. Хід нашого дослідження визначається таким міркуванням.

Блага, що є в нашому розпорядженні, не мають для нас цінності заради них самих. Навпаки, ми бачили, що безпосередньо важливим для нас є лише задоволення наших потреб, оскільки від нього залежать наше життя та добробут. Але я також пояснив, що люди приписують цю важливість благам, які є в їхньому розпорядженні, якщо ці блага забезпечують їм задоволення потреб, що не було б забезпечене, якби вони не володіли цими благами, – тобто вони приписують цю важливість економічним благам. Отже, у цінності благ ми завжди стикаємося лише зі значенням, яке ми надаємо задоволенню наших потреб, тобто нашому життю та добробуту. Якщо я належним чином описав природу цінності благ, якщо було встановлено, що в кінцевому підсумку важливим для нас є лише задоволення наших потреб, і якщо було встановлено також, що цінність усіх благ є лише імпутацією цієї важливості на економічні блага, то відмінності, які ми спостерігаємо у величині цінності різних благ у дійсному житті, можуть ґрунтуватися лише на відмінностях у величині важливості тих задоволень, що залежать від нашого володіння цими благами. Щоб звести відмінності, які ми спостерігаємо у величині цінності різних благ у дійсному житті, до їхніх остаточних причин, ми повинні тому виконати подвійне завдання. Ми повинні дослідити: (1) якою мірою різні задоволення мають для нас різні ступені важливості (суб'єктивний чинник) і (2) які задоволення конкретних потреб залежать у кожному окремому випадку від нашого володіння певним благом (об'єктивний чинник). Якщо це дослідження покаже, що окремі задоволення конкретних потреб мають для нас різні ступені важливості і що ці задоволення, такі різні за ступенем важливості, залежать від нашого володіння певними економічними благами, то ми розв'яжемо нашу проблему. Адже ми зведемо економічне явище, пояснення якого ми визначили як центральну проблему цього дослідження, до його остаточних причин. Я маю на увазі відмінності у величині цінності благ.

З відповіддю на питання про остаточні причини відмінностей у цінності благ дається також розв'язання проблеми того, як виходить, що цінність кожного з різних благ сама по собі підлягає зміні. Будь-яка зміна полягає ні в чому іншому, як у відмінностях у часі. Тому, маючи знання про остаточні причини відмінностей між членами певної сукупності величин загалом, ми отримуємо також глибше розуміння їхніх змін.

A. Відмінності у величині важливості різних задоволень (суб'єктивний чинник).

Щодо відмінностей у важливості, яку мають для нас різні задоволення, то насамперед фактом найзвичайнішого досвіду є те, що задоволеннями найбільшої важливості для людей зазвичай є ті, від яких залежить підтримання життя, а інші задоволення градуюються за величиною важливості відповідно до ступеня (тривалості та інтенсивності) задоволення, що від них залежить. Тож якщо господарюючі люди мають обирати між задоволенням потреби, від якої залежить підтримання їхнього життя, та іншим, від якого залежить лише більший чи менший ступінь добробуту, вони зазвичай надаватимуть перевагу першому. Так само вони зазвичай надаватимуть перевагу задоволенням, від яких залежить вищий ступінь їхнього добробуту. За однакової інтенсивності вони надаватимуть перевагу насолодам більшої тривалості перед насолодами меншої тривалості, а за однакової тривалості – насолодам більшої інтенсивності перед насолодами меншої інтенсивності.

Підтримання нашого життя залежить від задоволення нашої потреби в їжі, а також, у нашому кліматі, від одягання нашого тіла та наявності даху над головою. Але лише вищий ступінь добробуту залежить від того, чи маємо ми екіпаж, шахівницю тощо. Тож ми спостерігаємо, що люди бояться нестачі їжі, одягу та житла набагато більше, ніж нестачі екіпажа, шахівниці тощо. Вони також приписують суттєво вищу важливість забезпеченню задоволення перших потреб, ніж приписують задоволенню потреб, від яких, як у щойно згаданих випадках, залежить лише минуща насолода чи підвищений комфорт (тобто лише вищий ступінь їхнього добробуту). Але й ці задоволення мають дуже різні ступені важливості. Підтримання життя не залежить ані від наявності зручного ліжка, ані від наявності шахівниці, але користування цими благами сприяє, і безперечно дуже різною мірою, збільшенню нашого добробуту. Тому також не може бути сумніву, що, коли люди мають вибір між тим, щоб обійтися без зручного ліжка або без шахівниці, вони відмовляться від останньої набагато охочіше, ніж від першого.

Отже, ми побачили, що різні задоволення дуже нерівні за важливістю, оскільки одні є задоволеннями, що мають для людей повну важливість підтримання їхнього життя, інші – задоволеннями, що визначають їхній добробут вищою мірою, ще інші – меншою мірою, і так далі аж до задоволень, від яких залежить якась незначна минуща насолода. Але ретельне вивчення явищ життя показує, що ці відмінності у важливості різних задоволень можна спостерігати не лише при задоволенні потреб різного роду, а й при більш чи менш повному задоволенні однієї і тієї самої потреби.

Життя людей залежить від задоволення їхньої потреби в їжі загалом. Але було б цілком хибним розглядати всю їжу, яку вони споживають, як необхідну для підтримання їхнього життя чи навіть їхнього здоров'я (тобто для їхнього подальшого добробуту). Кожен знає, як легко пропустити один зі звичних прийомів їжі, не наражаючи на небезпеку життя чи здоров'я. Справді, досвід показує, що кількості їжі, необхідні для підтримання життя, становлять лише малу частину того, що заможні люди зазвичай споживають, і що люди навіть приймають набагато більше їжі та питва, ніж необхідно для повного збереження здоров'я. Люди споживають їжу з кількох причин: насамперед вони приймають їжу для підтримання життя; понад це вони приймають додаткові кількості для збереження здоров'я, оскільки раціон, достатній лише для підтримання життя, є, як показує досвід, надто скупим, щоб уникнути органічних розладів; зрештою, спожившши вже кількості, достатні для підтримання життя та збереження здоров'я, люди далі приймають їжу просто заради насолоди, що її дає її споживання.

Окремі конкретні акти задоволення потреби в їжі відповідно мають дуже різні ступені важливості. Задоволення потреби кожної людини в їжі до тієї межі, на якій тим самим забезпечується її життя, має повну важливість підтримання її життя. Споживання, що перевищує цю кількість, знову ж таки до певної межі, має важливість збереження її здоров'я (тобто її подальшого добробуту). Споживання, що сягає поза навіть цю межу, має лише важливість, – як показує спостереження, – дедалі слабшої насолоди, доки воно нарешті не досягне певної межі, на якій задоволення потреби в їжі стає настільки повним, що кожне подальше приймання їжі вже не сприяє ані підтриманню життя, ані збереженню здоров'я, ані навіть не дає насолоди споживачеві, стаючи спочатку для нього байдужою справою, згодом причиною болю, небезпекою для здоров'я і нарешті небезпекою для самого життя.

Подібні спостереження можна зробити щодо більш чи менш повного задоволення всіх інших людських потреб. Кімната, чи принаймні якесь місце для сну, захищене від негоди, є необхідним у нашому кліматі для підтримання життя, а доволі просторе помешкання – для збереження здоров'я. Однак, окрім того, люди зазвичай мають ще додаткові приміщення, якщо мають для цього засоби, лише задля насолоди (вітальні, бальні зали, ігрові кімнати, павільйони, мисливські будиночки тощо). Тож не важко розпізнати, що окремі конкретні акти задоволення потреби в житлі мають дуже різні ступені важливості. До певної межі наше життя залежить від задоволення нашої потреби в житлі. Понад це наше здоров'я залежить від більш повного задоволення. А ще подальші спроби задовольнити ту саму потребу даватимуть спочатку більшу, а потім меншу насолоду, доки врешті для кожної людини можна уявити межу, на якій подальше використання наявних приміщень стало б для неї справою цілковитої байдужості, а нарешті навіть обтяжливим.

Стосовно більш чи менш повного задоволення однієї й тієї самої потреби можна, отже, зробити спостереження, подібне до того, яке ми зробили раніше щодо різних потреб людей. Раніше ми побачили, що різні потреби людей вельми нерівні за важливістю свого задоволення, градуюючись від важливості їхнього життя аж до важливості, яку вони приписують незначній скороминущій насолоді. Тепер же ми бачимо, на додачу, що задоволення будь-якої однієї конкретної потреби має, до певного ступеня повноти, відносно найвищу важливість, і що подальше задоволення має дедалі меншу важливість, аж доки врешті досягається стадія, на якій повніше задоволення цієї конкретної потреби стає байдужим. Зрештою настає стадія, на якій кожен акт, що має зовнішню видимість задоволення цієї потреби, не лише не має жодної подальшої важливості для споживача, а радше є тягарем і стражданням.

Щоб викласти попередній аргумент у числовій формі і так полегшити розуміння наступного складного дослідження, я позначу важливість задоволень, від яких залежить життя, числом 10, а меншу важливість інших задоволень послідовно числами 9, 8, 7, 6 і т. д. У такий спосіб ми отримуємо шкалу важливості різних задоволень, що починається з 10 і закінчується на 1.

Тепер для кожного з цих різних задоволень надамо числового виразу додатковій важливості подальших актів задоволення тієї самої конкретної потреби, важливості, що поступово спадає від цифри, яка позначає, якою мірою ця конкретна потреба вже задоволена. Для задоволень, від яких до певної межі залежить наше життя, а поза цією межею залежить добробут, що неухильно зменшується з мірою повноти вже досягнутого задоволення, ми отримуємо шкалу, що починається з 10 і закінчується на 0. Так само для задоволень, найвища важливість яких становить 9, ми отримуємо шкалу, що починається з цієї цифри і теж закінчується на 0, і так далі.

Десять шкал, отриманих у такий спосіб, наведено в наступній таблиці:³⁸

Менгер, однак, явно не називає свою незалежну змінну на самому початку, і читач змушений сам відшукати її в наступному викладі. Подеколи Менгер невиразно зазначає, що послідовні приріости загального задоволення є результатом послідовних «актів задоволення», але згодом (с. 130) він дає зрозуміти, що вони є результатом послідовних рівних приростів кількості споживаного блага. На цьому, однак, справа не закінчується. У абзаці, що йде за таблицею, Менгер порівнює цифри одного стовпця з цифрами іншого стовпця, коли стверджує, що після того, як спожито п'яту одиницю (?) їжі, особа з таблиці постає перед фактом, що шоста одиниця їжі дасть їй менше додаткового задоволення, ніж дала б перша одиниця тютюну, і що вона тому має привести своє споживання обох благ у рівновагу. Таке порівняння не є дійсним, якщо одиниця тютюну та одиниця їжі не визначені так, що обидві мають здобуватися рівними витратами якогось іншого ресурсу (як-от праці чи грошей), бо інакше ці дві одиниці не становили б альтернатив, між якими особа має обирати.

Мінімальна модель, що відповідає викладу Менгера, вимагає, отже, таких припущень:

(1) Господарююча особа з таблиці здатна не лише ранжувати свої задоволення, а й приписувати кардинальні індекси відносним ступеням їхньої важливості. Інакше кажучи, вона здатна порівнювати різні задоволення в одиницях однорідної міри задоволення. (Див. також зведення засад на с. 139 та обговорення в розд. IV, ч. 2.)

I	II	III	IV	V	VI	VII	VIII	IX
10	9	8	7	6	5	4	3	2
9	8	7	6	5	4	3	2	1
8	7	6	5	4	3	2	1	0
7	6	5	4	3	2	1	0
6	5	4	3	2	1	0
5	4	3	2	1	0
4	3	2	1	0
3	2	1	0
2	1	0
1	0
0

Припустімо, що шкала в стовпці I виражає важливість для якоїсь однієї особи задоволення її потреби в їжі, причому ця важливість спадає відповідно до вже досягнутого ступеня задоволення, і що шкала в стовпці V так само виражає важливість її потреби в тютюні. Очевидно, що задоволення її потреби в їжі, до певного ступеня повноти, має для цієї особи рішуче вищу важливість, ніж задоволення її потреби в тютюні. Але якщо її потреба в їжі вже задоволена до певного ступеня повноти (якщо, наприклад, подальше задоволення її потреби в їжі має для неї лише ту важливість, яку ми числово позначили цифрою 6), споживання тютюну починає мати для неї таку саму важливість, як і подальше задоволення її потреби в їжі. Тому особа віднині прагнутиме привести задоволення своєї потреби в тютюні в рівновагу із задоволенням своєї потреби в їжі. Хоча задоволення її потреби в їжі загалом має для цієї особи істотно вищу важливість, ніж задоволення її потреби в тютюні, з поступовим задоволенням першої все ж настає стадія (як показано в таблиці), на якій подальші акти задоволення її потреби в їжі мають для неї меншу важливість, ніж перші акти задоволення її потреби в тютюні, яка, хоч і менш важлива загалом, на цій стадії все ще цілком незадоволена.

Цим посиланням на звичайне життєве явище я, гадаю, задовільно прояснив значення чисел у таблиці, які було обрано лише для того, щоб полегшити демонстрацію складної і досі недослідженої царини психології.

Розмаїта важливість, яку задоволення окремих конкретних потреб має для людей, не є чужою свідомості жодної господарюючої людини, хоч би як мало уваги досі приділяли вчені явищам, що тут розглядаються. Хоч би де жили люди й хоч би який рівень цивілізації вони посідали, ми можемо спостерігати, як господарюючі особи зважують відносну важливість задоволення своїх різноманітних потреб загалом, як вони зважують особливо відносну важливість окремих актів, що ведуть до більш чи менш повного задоволення кожної потреби, і як їх урешті скеровують наслідки цього порівняння до діяльності, спрямованої на якомога повніше задоволення своїх потреб (господарювання). Справді, це зважування відносної важливості потреб – цей вибір між потребами, що мають залишитися незадоволеними, і потребами, що мають, відповідно до наявних засобів, дістати задоволення, та визначення міри, до якої останні мають бути задоволені, – і є тією самою частиною господарської діяльності людей, що заповнює їхній розум більше, ніж будь-яка інша, що має найдалекосяжніший вплив на їхні господарські зусилля і що її майже безперервно здійснює кожна господарююча особа. Але людське знання про різні ступені важливості задоволення різних потреб та окремих актів задоволення є також першою причиною відмінностей у цінності благ.

B. Залежність окремих задоволень від конкретних благ (об'єктивний чинник).

Якби навпроти кожної окремої конкретної потреби людей стояло одне-єдине наявне благо, і це благо було придатне виключно для задоволення цієї однієї потреби (так, що, з одного боку, задоволення потреби не відбувалося б, якби це конкретне благо не було в нашому розпорядженні, а з другого боку, благо було б здатне служити для задоволення цієї конкретної потреби і жодної іншої), то визначення цінності блага було б дуже легким; вона дорівнювала б важливості, яку ми приписуємо задоволенню цієї потреби. Бо очевидно, що щоразу, коли ми залежимо, задовольняючи дану потребу, від наявності певного блага (тобто щоразу, коли це задоволення не відбулося б, якби ми не мали цього блага в своєму розпорядженні) і коли це благо водночас не придатне для жодної іншої корисної мети, воно може набути повної, але ніколи жодної іншої важливості, ніж та, яку має для нас дане задоволення. Отже, залежно від того, чи важливість даного задоволення для нас у випадку, подібному до цього, більша чи менша, цінність цього конкретного блага для нас буде більшою чи меншою. Якби, наприклад, короткозору особу викинуло на безлюдний острів і вона знайшла серед урятованих благ лише одну пару окулярів, що виправляють її короткозорість, але жодної другої пари, немає сумніву, що ці окуляри мали б для неї повну важливість, яку вона приписує виправленому зору, і так само напевно жодної більшої важливості, оскільки окуляри навряд чи були б придатні для задоволення інших потреб.

Але у звичайному житті відношення між наявними благами й нашими потребами загалом значно складніше. Зазвичай навпроти не однієї конкретної потреби, а комплексу таких потреб стоїть не одне-єдине благо, а кількість благ. Іноді більше, а іноді менше число задоволень, вельми різних ступенів важливості, залежить від нашого розпорядження даною кількістю благ, причому кожне з цих благ має здатність продукувати ці задоволення, що так сильно різняться важливістю.

Усамітнений селянин після багатого врожаю має у своєму розпорядженні понад двісті бушелів пшениці. Одна частина її забезпечує йому підтримання власного життя й життя його родини до наступного врожаю, а інша частина – збереження здоров'я; третя частина забезпечує йому посівне зерно для наступної сівби; четверту частину може бути вжито на виробництво пива, віскі та інших розкошів; а п'яту частину може бути використано на відгодівлю його худоби. Кілька бушелів, що лишаються і які він не може далі використати для цих важливіших задоволень, він приділяє на годування свійських улюбленців, щоб у якийсь спосіб зробити решту свого зерна корисною.

Селянин, отже, залежить від зерна, що є в його володінні, заради задоволень вельми різних ступенів важливості. Спершу він забезпечує ним власне життя й життя своєї родини, а потім власне здоров'я і здоров'я своєї родини. Поза цим він забезпечує ним безперебійну роботу свого господарства, важливу основу свого тривалого добробуту. Нарешті, частину свого зерна він вживає для цілей насолоди, і так роблячи, знову вживає своє зерно для цілей, що мають для нього вельми різні ступені важливості.

Ми розглядаємо, отже, випадок – типовий для звичайного життя, – у якому задоволення вельми різних ступенів важливості залежать від наявності кількості благ, яку ми, заради більшої простоти, припустимо складеною з цілком однорідних одиниць. Питання, що тепер постає, таке: якою за даних умов є цінність певної частини зерна для нашого селянина? Чи матимуть бушелі зерна, які забезпечують власне життя й життя його родини, вищу цінність для нього, ніж бушелі, які дають йому змогу засіяти свої поля? І чи матимуть останні бушелі більшу цінність для нього, ніж бушелі зерна, які він вживає для цілей насолоди?

Ніхто не заперечуватиме, що задоволення, які видаються забезпеченими різними частинами наявного запасу зерна, вельми нерівні за важливістю, коливаючись від важливості 10 до важливості 1 у термінах наших попередніх позначень. Та ніхто не зможе твердити, що якісь бушелі зерна (ті, наприклад, якими селянин годуватиме себе й свою родину до наступного врожаю) матимуть для нього вищу цінність, ніж інші бушелі тієї самої якості (ті, наприклад, з яких він готуватиме розкішні напої).

У цьому, як і в усякому іншому випадку, коли задоволення різного ступеня важливості залежать від розпорядження певною кількістю благ, ми передусім постаємо перед складним питанням: яке саме задоволення залежить від певної частини відповідної кількості благ?

Розв'язання цього найважливішого питання теорії цінності випливає з міркувань про людське господарство і про природу цінності.

Ми побачили, що зусилля людей спрямовані на цілковите задоволення їхніх потреб, а там, де це неможливо, – на якомога повніше їх задоволення. Якщо певна кількість благ протистоїть потребам різної для людей важливості, вони передусім задовольнятимуть або забезпечуватимуть ті потреби, задоволення яких має для них найбільшу важливість. Якщо лишається ще якісь блага, вони спрямовуватимуть їх на задоволення потреб, що йдуть за вже задоволеними наступними за ступенем важливості. Будь-який подальший залишок послідовно застосовуватиметься до задоволення потреб, що йдуть наступними за ступенем важливості.³⁹

Якщо благо може використовуватися для задоволення кількох різних видів потреб і якщо стосовно кожного виду потреби послідовні окремі акти задоволення мають кожен спадну важливість відповідно до ступеня повноти, з яким відповідну потребу вже задоволено, то господарюючі люди насамперед застосовуватимуть наявні в них кількості блага для забезпечення тих актів задоволення – незалежно від виду потреби, – які мають для них найвищу важливість. Будь-які залишкові кількості вони застосовуватимуть для забезпечення задоволень конкретних потреб, що йдуть наступними за важливістю, а будь-який подальший залишок – для забезпечення послідовно менш важливих задоволень. Кінцевим результатом цієї процедури є те, що найважливіші з тих задоволень, яких не можна досягти, мають однакову важливість для кожного виду потреби, а отже, всі потреби задовольняються до однакового ступеня важливості окремих актів задоволення.

Ми запитували, яку цінність має для господарюючого індивіда певна одиниця наявної в нього кількості благ. Наше питання можна точніше сформулювати щодо природи цінності, якщо подати його в такій формі: яке задоволення не було б досягнуте, якби господарюючий індивід не мав у своєму розпорядженні цієї даної одиниці, – тобто якби він розпоряджався загальною кількістю, меншою на цю одну одиницю? Відповідь, яка випливає з попереднього викладу природи людського господарства, полягає в тому, що кожен господарюючий індивід у цьому випадку, з тією кількістю благ, що йому ще лишається, неодмінно задовольнив би свої важливіші потреби й відмовився б від задоволення менш важливих. Отож, з усіх отриманих раніше задоволень тепер лишилося б незадоволеним лише те, яке має для нього найменшу важливість.

Відповідно, у кожному конкретному випадку з усіх задоволень, забезпечуваних за допомогою цілої кількості блага, що перебуває в розпорядженні господарюючого індивіда, від наявності даної частини цілої кількості залежать лише ті, які мають для нього найменшу важливість. Тож цінність для цієї особи будь-якої частини цілої наявної кількості блага дорівнює важливості для неї найменш важливих задоволень з-поміж тих, що забезпечуються цілою кількістю й досягаються рівною частиною.⁴⁰

Припустімо, що індивід потребує 10 дискретних одиниць (або 10 мір) блага для цілковитого задоволення всіх своїх потреб у цьому благу, що ці потреби різняться за важливістю від 10 до 1, але що в його розпорядженні є лише 7 одиниць (або лише 7 мір) блага. Зі сказаного про природу людського господарства безпосередньо очевидно, що цей індивід задовольнить наявною в його розпорядженні кількістю (7 одиниць) лише ті свої потреби в благу, які за важливістю коливаються від 10 до 4, а решта потреб, що коливаються за важливістю від 3 до 1, залишаться незадоволеними. Якою є в цьому випадку цінність для відповідного господарюючого індивіда однієї з його 7 одиниць (або мір)? Згідно з тим, що ми дізналися про природу цінності благ, це питання рівнозначне питанню: якою є важливість тих задоволень, які лишилися б недосягнутими, якби відповідний індивід мав у своєму розпорядженні лише 6 замість 7 одиниць (або мір)? Якби якийсь випадок позбавив його однієї з його семи одиниць блага (або мір), очевидно, що ця особа використала б решту 6 одиниць для задоволення важливіших потреб і знехтувала б найменш важливою. Тож наслідком втрати однієї одиниці блага (або однієї міри) було б те, що втраченим виявилося б лише найменше з усіх задоволень, забезпечуваних цілою наявною кількістю в сім одиниць (тобто задоволення, важливість якого позначено як 4), тоді як ті задоволення (або акти задоволення потреб), важливість яких коливається від 10 до 5, відбулися б, як і раніше. Отож у цьому випадку від розпорядження окремою одиницею (або мірою) залежить лише задоволення, важливість якого позначено як 4, і доти, доки відповідний індивід продовжує розпоряджатися 7 одиницями (або мірами) блага, цінність кожної одиниці (або міри) дорівнюватиме важливості цього задоволення. Адже саме від однієї одиниці (або міри) наявної кількості блага залежить лише це задоволення з важливістю 4. За інших рівних умов, якби в розпорядженні відповідного господарюючого індивіда було лише 5 одиниць (або мір) блага, очевидно, що – доти, доки триватиме ця господарська ситуація – кожна дискретна одиниця або часткова кількість блага мала б для нього важливість, числово виражену цифрою 6. Якби він мав 3 одиниці, кожна з них мала б для нього важливість, числово виражену цифрою 8. Нарешті, якби він мав лише одну одиницю блага, її важливість дорівнювала б 10.

Розгляд низки окремих випадків цілком прояснить викладені тут засади, і я не хочу ухилятися від цього важливого завдання, навіть знаючи, що декому з читачів видамся втомливим. Ідучи стопами Adam Smith, я ризикну видатися дещо нудним, аби досягти ясності викладу.

Почнімо з найпростішого випадку: припустімо, що відлюдний господарюючий індивід мешкає на скелястому острові серед моря, що він знаходить на острові лише одне-єдине джерело і що в задоволенні своєї потреби в прісній воді він залежить виключно від нього. Припустімо, що цей відлюдний індивід потребує: (a) однієї одиниці води щодня для підтримання свого життя, (b) дев'ятнадцяти одиниць для тварин, чиє молоко та м'ясо дають йому найнеобхідніші засоби до існування, (c) сорока одиниць – почасти для того, щоб спожити всю кількість, необхідну для підтримання не лише його життя, а й його здоров'я; почасти, у тій мірі, яка потрібна для збереження його здоров'я та загального добробуту, щоб мити своє тіло, свій одяг і своє знаряддя; і почасти для утримання кількох додаткових тварин, чиє молоко та м'ясо він вважає необхідними, і нарешті (d) сорока додаткових одиниць води щодня – почасти для свого квітника, а почасти для деяких тварин, яких він тримає не задля підтримання свого життя та здоров'я, а просто задля більшого розмаїття харчування або задля самої лише компанії. Припустімо також, що він не вміє застосувати більше за цю загальну кількість у сто одиниць води.

Доти, доки джерело постачає воду так щедро, що він може не лише задовольнити всі свої потреби у воді, а й давати кільком тисячам відер щодня стікати в море, а отже, доти, доки задоволення жодної з його потреб не залежить від того, чи має він у розпорядженні на одну одиницю більше або на одну одиницю менше (наприклад, на одне повне відро), одиниця води, як ми побачили, не матиме для нього ні господарського характеру, ні цінності, а отже, не може йтися й про величину її цінності. Але якби тепер якась природна подія раптом спричинила часткове виснаження джерела, і якби наш острів'янин унаслідок цього мав у розпорядженні лише 90 одиниць води, тоді як він і далі потребує 100 одиниць для цілковитого задоволення своїх потреб, то очевидно, що від наявності кожної частини цілого запасу води тоді залежало б певне задоволення, а отже, кожна окрема одиниця води набула б для нього того значення, яке ми називаємо цінністю.

Якщо ж ми тепер запитаємо, яке з його задоволень залежить у цьому випадку від даної частини наявних у нього 90 одиниць води, наприклад від 10 одиниць, то наше питання набуває такої форми: які задоволення нашого відлюдного індивіда не були б досягнуті, якби він не мав у своєму розпорядженні цієї даної частини запасу, – тобто якби він мав лише 80 замість 90 одиниць?

Немає нічого певнішого за те, що наш господарюючий індивід і далі споживав би, навіть маючи в розпорядженні лише 80 одиниць води щодня, ту кількість, яка необхідна для збереження його життя, і ще стільки, скільки потрібно для утримання такої кількості тварин, яка незамінна для підтримання його життя. Оскільки ці цілі потребують лише 20 одиниць води щодня, він застосував би решту 60 одиниць насамперед для задоволення всіх потреб, від яких залежать його здоров'я та подальший загальний добробут. Оскільки для цієї мети йому потрібно загалом лише 40 відер води щодня, у нього лишилося б 20 одиниць, які можна було б застосувати задля самої лише насолоди. Тож ці останні 20 одиниць могли б підтримувати або його квітник, або тварин, яких він тримає суто задля задоволення. Він, безперечно, обрав би з цих двох задоволень те, яке видається йому важливішим, і знехтував би менш важливим.

Коли наш Crusoe має в розпорядженні 90 одиниць води щодня, питання, чи й далі він матиме в розпорядженні цю кількість, чи на 10 одиниць менше, для нього рівнозначне питанню, чи зможе він і далі задовольняти найменш важливі потреби, які задовольняються 10 одиницями води щодня. Тож доти, доки в його розпорядженні лишається загальна кількість у 90 одиниць, 10 одиниць води матимуть лише важливість цих найменш важливих задоволень – тобто лише важливість порівняно незначних насолод.

Припустімо тепер, що джерело, яке постачає індивіда відлюдного господарства водою, виснажується ще більше – і то настільки, що в його розпорядженні щодня є лише сорок одиниць води. Тепер знову, як і раніше, підтримання його життя та добробуту залежатиме від наявності всієї цієї кількості води. Але становище змінилося в одному важливому відношенні. Якщо раніше від наявності кожної хоч скільки-небудь практично значущої частини всього запасу (наприклад, однієї одиниці) залежала якась із його насолод чи зручностей, то тепер питання про одну одиницю води більше або менше на день для нашого Crusoe вже є питанням про більш чи менш повне підтримання його здоров'я або загального добробуту. Інакше кажучи, якби він втратив одну одиницю, наслідком було б те, що він уже не зміг би задовольнити одну з тих потреб, від задоволення яких залежать збереження його здоров'я та подальший загальний добробут. Якщо одне відро води не мало для нашого Crusoe жодної цінності доти, доки в його розпорядженні щодня було кількасот відер, і якщо згодом, коли він мав лише 90 одиниць щодня, кожна одиниця мала лише важливість тієї чи іншої залежної від неї насолоди, то тепер кожна частина все ще наявних сорока одиниць має для нього важливість набагато важливіших задоволень. Адже тепер від кожної з цих сорока одиниць залежить задоволення потреб, незадоволення яких шкодить його здоров'ю та подальшому добробуту. Але цінність кожної кількості благ дорівнює важливості тих задоволень, які від неї залежать. Якщо цінність однієї одиниці води для нашого Crusoe була спершу рівною нулю, а в другому випадку – рівною одиниці, то тепер вона вже виражалася б числово чимось на кшталт цифри шість.

Припустімо, що за тривалої посухи джерело вичерпується дедалі більше й нарешті дає щодня саме ту кількість води, якої ледь вистачає для підтримання життя цього ізольованого індивіда (отже, у нашому випадку приблизно 20 одиниць, оскільки стільки потрібно йому самому й тим тваринам його стада, без молока й м'яса яких він не може лишитися живим). У такому разі очевидно, що кожна практично значуща кількість доступної йому води матиме всю важливість підтримання його життя. Тож одиниця води матиме ще вищу цінність, ніж раніше, цінність, виражену числом 10.

Так, у першому з наших випадків ми бачили, що, доки індивід мав у своєму розпорядженні щодня кілька тисяч відер води, невелика частка цієї кількості, скажімо одне відро, не мала для нього жодної цінності, бо від жодного окремого відра не залежало жодне задоволення. У другому випадку ми бачили, що конкретна одиниця з-поміж доступних йому 90 одиниць уже мала важливість певних незначних утіх, оскільки найменш важливими задоволеннями, що залежали від 90 одиниць, були саме ці втіхи. У третьому випадку, коли в його розпорядженні було лише 40 одиниць води на день, ми бачили, що від кожної конкретної одиниці залежали важливіші задоволення. У четвертому випадку від кожної конкретної одиниці стали залежати ще важливіші задоволення. У кожному наступному випадку ми бачили, як цінність решти одиниць послідовно зростала в міру того, як від них починали залежати важливіші задоволення.

Переходячи до складніших (суспільних) відносин, припустімо, що вітрильному судну ще 20 днів плисти до суходолу, що через якийсь нещасний випадок його запаси їжі майже повністю втрачено й що для кожного з товаришів по плаванню залишилося лише стільки якогось одного різновиду їжі, скажімо сухарів, скільки якраз достатньо для збереження його життя протягом цих 20 днів. Це випадок, коли заданим потребам осіб на вітрильному судні протистоїть розпорядження саме такою точною кількістю певного блага, що робить задоволення цих потреб цілком залежним від наявної кількості блага. Якщо припустити, що життя мандрівників можна підтримати лише за умови, що кожен із них щодня споживатиме півфунта сухарів, і що кожен мандрівник фактично володіє 10 фунтами сухарів, то ця кількість їжі матиме для кожного мандрівника всю важливість підтримання його життя. За таких умов нікого, хто хоч скільки-небудь цінує власне життя, не вдалося б схилити віддати цю кількість благ або навіть будь-яку відчутну її частину за будь-які блага, окрім харчів, навіть за найцінніші блага звичайного життя. Якби, наприклад, багатий чоловік, що подорожує човном, запропонував фунт золота за таку саму вагу сухарів, аби вгамувати муки голоду, неминучі за такого мізерного раціону, він не знайшов би серед товаришів по плаванню нікого, хто готовий пристати на таку оборудку.

Припустімо далі, що мандрівники на судні розпоряджаються ще п'ятьма фунтами корабельних сухарів кожен, на додачу до вже згаданих 10 фунтів. У цьому разі їхнє життя вже не залежало б від розпорядження одним-єдиним фунтом сухарів, оскільки один фунт можна було б вилучити з-під їхнього контролю або обміняти ними на блага, відмінні від харчів, не наражаючи їхнє життя на небезпеку. Хоча саме їхнє життя вже не залежало б від одного фунта їжі, фунт її все ж становив би захист від мук голоду, а також засіб збереження їхнього здоров'я, бо таке мізерне харчування, продовжуване протягом двадцяти днів, яким був би раціон усіх осіб, що мають у своєму розпорядженні лише десять фунтів сухарів, безсумнівно, мало б шкідливий вплив на їхнє благополуччя. За таких обставин, хоча один фунт сухарів уже не мав би для них важливості підтримання їхнього життя, він проте мав би ту важливість, яку кожен надає збереженню свого здоров'я й благополуччя, тією мірою, якою вони залежать від одного фунта сухарів.

Припустімо, нарешті, що камбуз судна цілком позбавлено всіх запасів їжі; що мандрівники також не мають жодної власної їжі; що судно навантажене вантажем у кілька тисяч центнерів сухарів; і що капітан судна, зважаючи на нещасливе становище мандрівників унаслідок цього лиха, дозволяє кожному харчуватися сухарями на власний розсуд. Мандрівники, звісно, братимуть сухарі, щоб угамувати голод. Але ніхто не засумнівається, що смачний шматок м'яса мав би в такому разі чималу цінність для мандрівника, чий увесь раціон протягом двадцяти днів інакше складався б із самих лише сухарів, тоді як фунт сухарів мав би надзвичайно малу цінність, а можливо, й узагалі жодної цінності.

Чому розпорядження фунтом сухарів мало для кожного мандрівника всю важливість підтримання його життя в першому з цих випадків, усе ще дуже велику важливість у другому випадку, але жодної важливості або принаймні лише вкрай незначну важливість у третьому випадку?

Потреби мандрівників залишалися однаковими в усіх трьох випадках, оскільки не змінилися ні їхні особистості, ні їхні вимоги. Однак що справді змінилося, то це кількість їжі, що протистояла цим вимогам у кожному випадку. Проти однакових вимог до їжі з боку мандрівників у першому випадку припадало десять фунтів їжі на особу, у другому випадку – більша кількість, а в третьому випадку – ще більша кількість. Тож від випадку до випадку важливість задоволень, що залежали від окремих одиниць їжі, поступово спадала.

Але те, що ми могли тут спостерегти, спершу на прикладі ізольованого індивіда, а потім у невеликій групі, тимчасово ізольованій від решти людства, рівною мірою справджується й для складніших взаємозв'язків народу та людського суспільства загалом. Становище мешканців країни після неврожаю, після пересічного врожаю і, нарешті, у році після надзвичайно багатого врожаю являє відносини, аналогічні за природою до описаних вище. Тут також проти певних визначених вимог наявна менша кількість їжі в першому випадку, ніж у другому, і менша в другому випадку, ніж у третьому. Тож і в цих випадках важливість задоволень, що залежать від окремих одиниць усього запасу, значно різниться.

Якщо в країні, що саме мала надзвичайно багатий урожай, згорає елеватор зі 100 000 бушелів пшениці, наслідком лиха буде щонайбільше те, що вироблятиметься менше алкоголю або що біднішу частину населення в найгіршому разі годуватимуть дещо мізерніше, без того, щоб вона зазнавала позбавлень; якщо лихо стається після пересічного врожаю, багато людей уже муситимуть відмовитися від важливіших задоволень; а якщо нещастя збігається з голодом, дуже багато людей помре від голоду. У кожному з трьох випадків від кожної конкретної одиниці зерна, доступного відповідним людям, залежать задоволення дуже різного ступеня важливості, і саме з цієї причини цінність одиниці зерна сильно різниться в цих трьох випадках.

Якщо ми підсумуємо сказане, то як результат нашого дослідження дотепер отримаємо такі засади:

(1) Важливість, яку блага мають для нас і яку ми звемо цінністю, є суто приписаною. По суті, важливість для нас мають лише задоволення, бо від них залежить підтримання нашого життя й благополуччя. Але ми логічно приписуємо цю важливість благам, від наявності яких, як ми усвідомлюємо, ми залежимо щодо цих задоволень.

(2) Величини важливості, які мають для нас різні задоволення конкретних потреб (окремі акти задоволення, що їх можна здійснити за допомогою окремих благ), є нерівними, а мірилом їх є ступінь їхньої важливості для підтримання нашого життя й добробуту.

(3) Величини важливості наших задоволень, що приписуються благам, – тобто величини їхніх цінностей – є тому також нерівними, а мірилом їх є ступінь важливості, яку мають для нас задоволення, залежні від відповідних благ.

(4) У кожному окремому випадку з-поміж усіх задоволень, забезпечуваних усією наявною кількістю блага, лише ті, що мають для господарюючого індивіда найменшу важливість, залежать від розпорядження певною часткою всієї кількості.

(5) Цінність окремого блага або певної частки всієї кількості блага в розпорядженні господарюючого індивіда є таким чином для нього рівною важливості найменш важливого з-поміж задоволень, забезпечуваних усією наявною кількістю й досягуваних будь-якою рівною часткою. Адже саме щодо цих найменш важливих задоволень відповідний господарюючий індивід залежить від наявності окремого блага або певної кількості блага.⁴¹

Таким чином, у нашому дослідженні до цього пункту ми простежили відмінності в цінності благ аж до їхніх остаточних причин, а також водночас знайшли остаточне й первинне мірило, за яким люди оцінюють цінності всіх благ.

Якщо сказане правильно зрозуміти, то не може виникнути жодних труднощів у розв'язанні будь-якої задачі, що передбачає пояснення причин, які визначають відмінності між цінностями двох чи більше конкретних благ або кількостей благ.

Якщо ми запитаємо, наприклад, чому фунт питної води за звичайних обставин не має для нас жодної цінності, тоді як мізерна частка фунта золота чи діамантів зазвичай виявляє дуже високу цінність, відповідь буде така: діаманти й золото настільки рідкісні, що всі доступні людству діаманти могли б уміститися в одній скрині, а все золото – в одній великій кімнаті, як покаже простий розрахунок. Питна вода, з другого боку, трапляється на землі в таких великих кількостях, що навряд чи можна уявити водосховище, досить велике, щоб умістити її всю. Відповідно, люди здатні задовольнити лише найважливіші потреби, яким слугують золото й діаманти, тоді як зазвичай вони в змозі не лише цілком задовольнити свої потреби в питній воді, а й, на додачу, дати великим її кількостям витекти невикористаними, оскільки не здатні спожити всю наявну кількість. Тож за звичайних обставин жодна людська потреба не лишилася б незадоволеною, якби люди були не в змозі розпоряджатися якоюсь певною кількістю питної води. Із золотом і діамантами, з другого боку, навіть найменш значущі задоволення, забезпечувані всією наявною кількістю, усе ще мають для господарюючих людей відносно високу важливість. Тож конкретні кількості питної води зазвичай не мають для господарюючих людей жодної цінності, а конкретні кількості золота й діамантів – високу цінність.

Усе це справджується лише для звичайних обставин життя, коли питна вода доступна нам у щедрих кількостях, а золото й діаманти – у дуже малих. У пустелі, однак, де життя мандрівника часто залежить від ковтка води, цілком можна уявити, що для індивіда важливіші задоволення залежать від фунта води, ніж навіть від фунта золота. У такому разі цінність фунта води була б, отже, для відповідного індивіда більшою, ніж цінність фунта золота. І досвід навчає нас, що таке співвідношення або подібне до нього справді виникає там, де економічне становище є таким, як я щойно описав.

C. Вплив відмінностей у якості благ на їхню цінність.

Людські потреби часто можна задовольнити благами різних видів і ще частіше благами, що різняться не за видом, а за ґатунком. Там, де ми маємо справу із заданими комплексами людських потреб, з одного боку, і з кількостями благ, доступних для їх задоволення, з другого боку (с. 129), потреби тому не завжди протистоять кількостям однорідних благ, а часто – благам різних видів, і ще частіше – благам різних ґатунків.

Заради більшої простоти викладу я дотепер опускав розгляд відмінностей між благами й у попередніх розділах розглядав лише випадки, коли кількості цілком однорідних благ протистоять потребам певного виду (підкреслюючи особливо те, як їхня важливість спадає відповідно до ступеня повноти вже досягнутого задоволення). У такий спосіб я зміг надати більшого наголосу впливові, який відмінності в наявних кількостях справляють на цінність благ.

Випадки, які тепер залишається розглянути, – це ті, у яких певні людські потреби можуть бути задоволені благами різних типів або видів і в яких, отже, певні людські потреби стоять навпроти наявних кількостей благ, окремі частини яких якісно відрізняються одна від одної.

У цьому зв'язку слід насамперед зауважити, що відмінності між благами, чи то відмінності типу, чи то виду, не можуть впливати на цінність окремих одиниць даного запасу, якщо задоволення людських потреб жодним чином не зачіпається цими відмінностями. Блага, які задовольняють людські потреби в однаковий спосіб, саме з цієї причини розглядаються з економічного погляду як цілком однорідні, навіть якщо за зовнішнім виглядом вони можуть належати до різних типів чи видів.

Щоб відмінності за типом або видом між двома благами були відповідальними за відмінності в їхній цінності, необхідно, щоб вони також мали різну здатність задовольняти людські потреби. Інакше кажучи, необхідно, щоб вони мали те, що ми з економічного погляду називаємо відмінностями в якості. Тому дослідження впливу, який відмінності в якості справляють на цінність окремих благ, становить предмет подальшого розгляду.

З економічного погляду якісні відмінності між благами можуть бути двоякого роду. Людські потреби можуть задовольнятися рівними кількостями якісно різних благ або в кількісно, або в якісно відмінний спосіб. Наприклад, даною кількістю букових дров людську потребу в теплі можна задовольнити в кількісно інтенсивніший спосіб, ніж такою самою кількістю ялинових. Але дві рівні кількості харчових продуктів однакової поживної цінності можуть задовольняти потребу в їжі в якісно відмінний спосіб, оскільки споживання однієї страви може, наприклад, давати насолоду, тоді як інша може не давати жодної насолоди або давати лише гіршу. Для благ першої категорії нижчу якість можна повністю компенсувати більшою кількістю, але для благ другої категорії це неможливо. Ялина, вільха чи сосна можуть замінити букові дрова для опалення, і якщо вугілля з нижчим вмістом вуглецю, дубова кора з нижчим вмістом дубильних речовин і звичайні трудові послуги повільних або менш продуктивних поденників доступні господарюючим людям лише в достатньо великих кількостях, вони загалом можуть досконало замінити більш висококваліфіковані блага. Але навіть якщо несмачна їжа чи напої, темні й вологі кімнати, послуги посередніх лікарів тощо доступні в найбільших кількостях, вони ніколи не зможуть задовольнити наші потреби так само добре в якісному відношенні, як відповідні більш висококваліфіковані блага.

Коли господарюючі індивіди оцінюють цінність блага, ідеться, як ми бачили, виключно про оцінювання важливості задоволення тих потреб, щодо яких вони залежать від розпорядження благом (с. 122). Однак кількість блага, яка забезпечить дане задоволення, є лише вторинним чинником в оцінюванні. Адже якщо менші кількості більш висококваліфікованого блага задовольнятимуть людську потребу в той самий (тобто кількісно й якісно однаковий) спосіб, що й більші кількості менш кваліфікованого блага, то очевидно, що менші кількості більш висококваліфікованого блага матимуть для господарюючих людей таку саму цінність, як і більші кількості менш кваліфікованого блага. Отже, рівні кількості благ, що мають різні якості першого роду, виявлятимуть цінності, нерівні в зазначеній пропорції. Якщо, наприклад, при визначенні цінності дубової кори ми беремо до уваги виключно вміст дубильних речовин у ній, і сім центнерів одного ґатунку мають таку саму дієвість, що й вісім центнерів іншого ґатунку, то для ремісників, які використовують кору, він матиме й таку саму цінність, як остання кількість. Таким чином, просте зведення цих благ до кількостей рівної економічної дієвості (процедура, яку люди фактично застосовують у своїй господарській діяльності в усіх таких випадках) цілком усуває труднощі у визначенні цінності даних кількостей різних якостей (оскільки їхня дієвість відрізняється лише кількісно). У такий спосіб складніший випадок, що розглядається, зводиться до простого відношення, поясненого раніше (с. 123 і далі).

Питання впливу різних якостей на цінності окремих благ є складнішим, коли якісні відмінності між благами спричиняють задоволення потреб у якісно відмінні способи. Не може бути жодного сумніву, після сказаного про загальний принцип визначення цінності (с. 122), що й у цьому випадку чинником, який визначає цінність, є важливість тих потреб, які залишилися б незадоволеними, якби ми не мали в розпорядженні певного блага не лише загального типу, а й специфічної якості, що відповідає цим потребам. Отже, труднощі, які я тут обговорюю, полягають не в тому, що загальний принцип визначення цінності непридатний для цих благ, а радше у визначенні того конкретного задоволення, яке залежить від конкретного певного блага, коли ціла група потреб стоїть навпроти благ, різні одиниці яких здатні задовольняти ці потреби в якісно відмінні способи. Інакше кажучи, вони полягають у практичному застосуванні загального принципу визначення цінності до людської господарської діяльності. Розв'язання цієї проблеми випливає з таких міркувань.

Господарюючі індивіди не використовують наявні в них кількості благ без огляду на відмінності в якості, коли такі існують. Фермер, який має у своєму розпорядженні зерно різних ґатунків, не використовує, наприклад, найгірший ґатунок для посіву, зерно середньої якості як корм для худоби, а найкраще – для їжі та виробництва напоїв. Не використовує він і зерно різних ґатунків без розбору для тієї чи іншої мети. Радше, з огляду на свої потреби, він застосовує найкращий ґатунок для посіву, найкращий з того, що залишилося, – для їжі та напоїв, а зерно найгіршої якості – для відгодівлі худоби.

У благ, одиниці яких однорідні, загальна наявна кількість блага стоїть навпроти всієї сукупності конкретних потреб, які можна задовольнити за його допомогою. Але у випадках, коли різні одиниці блага задовольняють людські потреби в якісно відмінні способи, загальна наявна кількість блага вже не стоїть навпроти всієї сукупності потреб; натомість кожна наявна кількість певної якості стоїть навпроти відповідних специфічних потреб господарюючих індивідів.

Якщо щодо певної мети споживання благо певної якості взагалі не може бути замінене благами будь-якої іншої якості, то принцип визначення цінності, продемонстрований раніше (с. 132), застосовується повністю й безпосередньо до окремих кількостей цього блага. Таким чином, цінність будь-якої окремої одиниці такого блага дорівнює важливості найменш важливого задоволення, яке забезпечується загальною наявною кількістю саме цієї якості блага, оскільки саме щодо цього задоволення ми насправді залежимо від розпорядження окремою одиницею цієї якості.

Але людські потреби можуть задовольнятися благами різних кваліфікацій, хоч і в якісно відмінні способи. Якщо блага однієї якості можуть бути замінені благами іншої якості, хоч і не з тією самою дієвістю, то цінність одиниці блага вищої якості дорівнює важливості найменш важливого задоволення, яке забезпечується благами вищої якості, мінус частка цінності⁴², яка є тим більшою: (1) чим меншою є цінність благ нижчої якості, якими також можна задовольнити дану конкретну потребу, і (2) чим меншою є для людей різниця між важливістю задоволення даної конкретної потреби вищим благом та важливістю її задоволення нижчим.

Таким чином, ми доходимо результату, що навіть у випадках, коли комплекс потреб стоїть навпроти кількості благ різних якостей, задоволення заданих інтенсивностей завжди залежать від кожної часткової кількості або від кожної конкретної одиниці цих благ. Отже, в усіх обговорених випадках принцип визначення цінності, який я сформулював вище, зберігає свою повну застосовність.

D. Суб'єктивний характер міри цінності. Праця і цінність. Помилка.

Коли я обговорював природу цінності, я зауважив, що цінність не є чимось притаманним благам і що вона не є властивістю благ. Але цінність не є й самостійною річчю. Немає жодної причини, чому благо не могло б мати цінності для одного господарюючого індивіда, але не мати жодної цінності для іншого індивіда за інших обставин. Міра цінності цілком суб'єктивна за своєю природою, і з цієї причини благо може мати велику цінність для одного господарюючого індивіда, малу цінність для іншого й узагалі жодної цінності для третього, залежно від відмінностей у їхніх потребах і наявних кількостях. Те, чим одна особа нехтує або що цінує мало, інша поціновує, а те, що одна особа полишає, інша часто підбирає. Тоді як один господарюючий індивід однаково цінує дану кількість одного блага й більшу кількість іншого блага, в іншого господарюючого індивіда ми часто спостерігаємо якраз протилежні оцінки.

Отже, суб'єктивними є не лише природа, а й міра цінності. Блага завжди мають цінність для певних господарюючих індивідів, і ця цінність також визначається лише цими індивідами.

Цінність, яку господарюючий індивід приписує благу, дорівнює важливості того конкретного задоволення, яке залежить від його розпорядження благом. Немає жодного необхідного й безпосереднього зв'язку між цінністю блага й тим, чи були і в яких кількостях застосовані до його виробництва праця та інші блага вищого порядку. Неекономічне благо (наприклад, кількість деревини в незайманому лісі) не набуває цінності для людей, якщо до його виробництва були застосовані великі кількості праці або інших економічних благ. Чи знайдено діамант випадково, чи здобуто з діамантової копальні із застосуванням тисячі днів праці, є цілком неістотним для його цінності. Загалом ніхто в практичному житті, оцінюючи цінність блага, не запитує про історію його походження, а зважає виключно на ті послуги, які благо йому надасть і від яких йому довелося б відмовитися, якби він не мав його у своєму розпорядженні. Блага, на які витрачено багато праці, часто не мають жодної цінності, тоді як інші, на які витрачено мало праці або не витрачено зовсім, мають дуже високу цінність. Блага, на які витрачено багато праці, та інші, на які витрачено мало праці або не витрачено зовсім, часто мають для господарюючих людей однакову цінність. Отже, кількості праці або інших засобів виробництва, застосованих до виробництва блага, не можуть бути визначальним чинником його цінності. Порівняння цінності блага з цінністю засобів виробництва, застосованих у його виробництві, звичайно, показує, чи й якою мірою його виробництво, акт минулої людської діяльності, було доцільним або економічним. Але кількості благ, застосовані у виробництві блага, не мають ані необхідного, ані безпосередньо визначального впливу на його цінність.

Так само неспроможною є думка, що визначальним чинником цінності благ є кількість праці або інших засобів виробництва, необхідних для їхнього відтворення. Велика кількість благ не може бути відтворена (наприклад, антикваріат і картини старих майстрів), і таким чином у низці випадків ми можемо спостерігати цінність, але без жодної можливості відтворення. З цієї причини будь-який чинник, пов'язаний із відтворенням, не може бути визначальним принципом цінності загалом. Ба більше, досвід показує, що цінність засобів виробництва, необхідних для відтворення багатьох благ (наприклад, старомодного одягу й застарілих машин), іноді є значно вищою, а іноді нижчою за цінність самих продуктів.

Отже, визначальним чинником цінності блага є ані кількість праці чи інших благ, необхідних для його виробництва, ані кількість, необхідна для його відтворення, а радше величина важливості тих задоволень, щодо яких ми усвідомлюємо свою залежність від розпорядження благом. Цей принцип визначення цінності є універсально чинним, і в людському господарстві не можна знайти жодного винятку з нього.

Важливість задоволення для нас не є результатом довільного рішення, а радше вимірюється важливістю – яка не є довільною, – що її задоволення має для нашого життя або для нашого добробуту. Однак відносні ступені важливості різних задоволень і послідовних актів задоволення є питаннями судження з боку господарюючих людей, і з цієї причини їхнє знання цих ступенів важливості в деяких випадках підлягає помилці.

Раніше ми бачили, що задоволення, від яких залежить їхнє життя, мають для людей найвищу важливість, що наступними за важливістю йдуть задоволення, від яких залежить їхній добробут, і що задоволення, від яких залежить вищий ступінь добробуту (за рівної інтенсивності – задоволення, яке триває довше, а за однакової тривалості – інтенсивніше), мають для людей вищу важливість, ніж ті, від яких залежить нижчий ступінь їхнього добробуту.

Але сказане жодним чином не виключає можливості того, що нерозумні люди внаслідок свого хибного знання можуть подеколи оцінювати важливість різних задоволень усупереч їхній справжній важливості. Навіть особи, чия господарська діяльність провадиться раціонально і які, отже, неодмінно прагнуть розпізнати істинну важливість задоволень, щоб здобути точну основу для своєї господарської діяльності, не застраховані від помилок. Помилка невіддільна від усякого людського знання.

Люди особливо схильні дати ввести себе в оману щодо переоцінювання важливості задоволень, які дають інтенсивну миттєву насолоду, але лише скороминуще сприяють їхньому добробуту, а отже, до недооцінювання важливості задоволень, від яких залежить менш інтенсивний, проте триваліший добробут. Інакше кажучи, люди часто цінують минущі, інтенсивні насолоди вище за свій сталий добробут, а подеколи навіть вище за своє життя.

Якщо люди, отже, вже й так часто помиляються щодо свого знання суб'єктивного чинника визначення цінності, коли йдеться лише про оцінювання власних душевних станів, то вони ще більш схильні помилятися, коли йдеться про їхнє сприйняття об'єктивного чинника визначення цінності, надто ж коли йдеться про їхнє знання величин наявних у них кількостей та різних якостей благ.

Уже з цих самих причин зрозуміло, чому визначення цінності окремих благ у господарському житті обтяжене численними помилками. Та окрім коливань цінності, що постають зі змін людських потреб, зі змін кількостей наявних у людей благ і зі змін фізичних властивостей благ, ми можемо спостерігати також коливання цінностей благ, спричинені просто змінами знання, яке люди мають про важливість благ для їхнього життя й добробуту.

3. Закони, що керують цінністю благ вищого порядку

A. Принцип, що визначає цінність благ вищого порядку.

Серед найкричущіших із фундаментальних помилок, які мали найдалекосяжніші наслідки у попередньому розвитку нашої науки, є твердження, що блага набувають для нас цінності тому, що в їхньому виробництві були застосовані блага, які мали для нас цінність. Згодом, коли я перейду до обговорення цін благ вищого порядку, я покажу конкретні причини, які спричинили цю помилку і те, що вона стала основою прийнятої теорії цін (звісно, у формі, обставленій усілякими особливими застереженнями). Тут я хочу насамперед заявити, що це твердження настільки суворо суперечить усьому досвідові (с. 146), що його довелося б відкинути, навіть якби воно давало формально правильний розв'язок проблеми встановлення принципу, що пояснює цінність благ.

Та навіть цієї останньої мети розглядуване твердження досягти не може, оскільки воно пропонує пояснення лише для цінності благ, які ми можемо позначити як «продукти», але не для цінності всіх інших благ, що постають як первісні чинники виробництва. Воно не пояснює цінності благ, безпосередньо наданих природою, надто ж послуг землі. Воно не пояснює цінності послуг праці. Не пояснює воно навіть, як ми побачимо згодом, і цінності послуг капіталу. Бо цінності всіх цих благ не можна пояснити твердженням, що блага виводять свою цінність із цінності благ, витрачених на їхнє виробництво. Більше того, воно робить їхню цінність цілковито незбагненною.

Це твердження, отже, не дає ані формально правильного розв'язку, ані такого, що відповідав би фактам дійсності, проблеми пошуку універсально дійсного пояснення цінності благ. З одного боку, воно суперечить досвідові; а з другого – воно явно непридатне всюди, де ми маємо справу з благами, що не є продуктом поєднання благ вищого порядку. Цінність благ нижчого порядку, отже, не може визначатися цінністю благ вищого порядку, що були застосовані в їхньому виробництві. Навпаки, очевидно, що цінність благ вищого порядку завжди й без винятку визначається передбачуваною цінністю благ нижчого порядку, у виробництві яких вони слугують.⁴³ Існування наших потреб у благах вищого порядку залежить від того, чи мають блага, для виробництва яких вони слугують, очікуваний господарський характер (с. 107) і, отже, очікувану цінність. Забезпечуючи наші потреби в задоволенні наших потреб, ми не потребуємо розпорядження благами, придатними для виробництва благ нижчого порядку, які не мають очікуваної цінності (оскільки ми не маємо потреби в них). Тому ми маємо принцип, що цінність благ вищого порядку залежить від очікуваної цінності благ нижчого порядку, для виробництва яких вони слугують. Отже, блага вищого порядку можуть набути цінності або зберегти її, набувши, лише якщо, або доки, вони слугують для виробництва благ, які, як ми очікуємо, матимуть для нас цінність. Якщо цей факт установлено, то ясно також, що цінність благ вищого порядку не може бути визначальним чинником передбачуваної цінності відповідних благ нижчого порядку. Не може й цінність благ вищого порядку, уже витрачених на виробництво блага нижчого порядку, бути визначальним чинником його теперішньої цінності. Навпаки, цінність благ вищого порядку в усіх випадках регулюється передбачуваною цінністю благ нижчого порядку, на виробництво яких їх було або буде призначено господарюючими людьми.

Передбачувана цінність благ нижчого порядку часто – і це слід ретельно відзначити – вельми відрізняється від цінності, яку подібні блага мають у теперішньому. З цієї причини цінність благ вищого порядку, за допомогою яких ми матимемо в розпорядженні блага нижчого порядку в якийсь майбутній час (с. 67 і далі), аж ніяк не вимірюється поточною цінністю подібних благ нижчого порядку, а радше передбачуваною цінністю благ нижчого порядку, у виробництві яких вони слугують.

Припустімо, наприклад, що ми маємо селітру, сірку, деревне вугілля, спеціалізовані послуги праці, прилади тощо, необхідні для виробництва певної кількості пороху, і що, отже, за допомогою цих благ ми матимемо цю кількість пороху у своєму розпорядженні через три місяці. Ясно, що цінність, яку цей порох, як очікується, матиме для нас через три місяці, не обов'язково має дорівнювати цінності тотожної кількості пороху в теперішній час, а може бути більшою або меншою за неї. Отже, і величина цінності зазначених вище благ вищого порядку вимірюється не цінністю пороху в теперішньому, а передбачуваною цінністю їхнього продукту наприкінці періоду виробництва. Можна навіть уявити випадки, у яких благо нижчого або першого порядку є цілком позбавленим цінності в теперішньому (наприклад, лід узимку), тоді як одночасно наявні відповідні блага вищого порядку, що забезпечують кількості блага нижчого порядку на майбутній період часу (наприклад, усі матеріали й знаряддя, необхідні для виробництва штучного льоду), мають цінність щодо цього майбутнього періоду часу, і навпаки.

Отже, не існує необхідного зв'язку між цінністю благ нижчого або першого порядку в теперішньому й цінністю наявних нині благ вищого порядку, що слугують для виробництва таких благ. Навпаки, очевидно, що перші виводять свою цінність зі співвідношення між потребами та наявними кількостями в теперішньому, тоді як другі виводять свою цінність із передбачуваного співвідношення між потребами та кількостями, що будуть наявними у майбутні моменти часу, коли стануть доступними продукти, створені за допомогою благ вищого порядку. Якщо передбачувана майбутня цінність блага нижчого порядку зростає за інших рівних умов, то зростає також і цінність благ вищого порядку, володіння якими забезпечує нам майбутнє розпорядження благом нижчого порядку. Але зростання чи спад цінності блага нижчого порядку, наявного в теперішньому, не має необхідного причинового зв'язку зі зростанням чи спадом цінності наявних нині відповідних благ вищого порядку.

Отже, принцип, що цінність благ вищого порядку керується не цінністю відповідних благ нижчого порядку в теперішньому, а радше передбачуваною цінністю продукту, є універсально дійсним принципом визначення цінності благ вищого порядку.¹⁴

Лише задоволення наших потреб має для нас пряме й безпосереднє значення. У кожному конкретному випадку це значення вимірюється важливістю різних задоволень для нашого життя й добробуту. Далі ми приписуємо точну кількісну величину цієї важливості тим конкретним благам, від яких, як ми усвідомлюємо, безпосередньо залежимо щодо відповідних задоволень, тобто приписуємо її господарським благам першого порядку, як було пояснено в принципах попереднього розділу. У випадках, коли наші потреби не задовольняються або задовольняються лише неповно благами першого порядку і коли блага першого порядку через це набувають для нас цінності, ми звертаємося до відповідних благ наступного вищого порядку у наших зусиллях задовольнити наші потреби якомога повніше і приписуємо цінність, яку ми приписали благам першого порядку, своєю чергою благам другого, третього й ще вищих порядків щоразу, коли ці блага вищого порядку мають господарський характер. Цінність благ вищого порядку, отже, у кінцевому підсумку є не чим іншим, як особливою формою важливості, яку ми приписуємо нашому життю й добробуту. Таким чином, як і у випадку благ першого порядку, чинником, що зрештою відповідає за цінність благ вищого порядку, є просто важливість, яку ми приписуємо тим задоволенням, щодо яких ми усвідомлюємо свою залежність від наявності благ вищого порядку, цінність яких розглядається. Та через причинові зв'язки між благами цінність благ вищого порядку вимірюється не безпосередньо очікуваною важливістю кінцевого задоволення, а радше очікуваною цінністю відповідних благ нижчого порядку.

можливо, буде корисним з огляду на стислість і своєрідну форму цього уривка.

Припустімо, що найменш важливе задоволення, яке надає одиниця вищого блага, має важливість 5 у застосуванні A, що найменш важливе задоволення, яке надає одиниця нижчого блага у застосуванні B, має важливість 2, і що одиниця нижчого блага надала б задоволення з важливістю 3, якби вона замінила одиницю вищого блага у застосуванні A. Menger обстоює, що споживча цінність одиниці вищого блага, яку можна замінити нижчим благом, дорівнює не важливості найменш важливого задоволення, яке фактично надає одиниця вищого блага, а важливості задоволень, що залежать від тривалого розпорядження цією одиницею. У цьому випадку, якщо розпорядження одиницею вищого блага втрачено й одиницю нижчого блага переміщено із застосування B до застосування A, щоб посісти її місце, то задоволення, втрачені для споживача, такі: (1) задоволення у застосуванні B з важливістю 2, яке втрачено, тому що на одну одиницю нижчого блага менше застосовується у застосуванні B, і (2) задоволення у застосуванні A з важливістю 2 (різниця між 5 одиницями, втраченими тому, що на одну одиницю менше вищого блага застосовується у застосуванні A, і 3 одиницями, здобутими завдяки застосуванню одиниці нижчого блага на її місце). Споживча цінність одиниці вищого блага, отже, становить 4 – суму цих двох позицій. «Квота цінності», згадана Menger у тексті, є різницею між найменш важливим задоволенням, яке вище благо надало б у застосуванні A, та його споживчою цінністю, обчисленою в такий спосіб. «Квота цінності» в цьому прикладі, таким чином, становить 5 мінус 4, тобто 1. – TR.

B. Продуктивність капіталу.

Перетворення благ вищого порядку на блага нижчого порядку відбувається, як і будь-який інший процес зміни, у часі. Моменти, в які люди отримають у своє розпорядження блага першого порядку з благ вищого порядку, що нині перебувають у їхньому володінні, будуть тим віддаленішими, чим вищим є порядок цих благ. Хоча й справедливо, як ми бачили раніше (с. 71 і далі), що ширше застосування благ вищого порядку для задоволення людських потреб спричиняє безперервне зростання кількостей наявних споживчих благ, це розширення можливе лише за умови, що передбачлива діяльність людей поширюється на дедалі віддаленіші проміжки часу. Первісний індіанець невпинно зайнятий завданням забезпечення своїх потреб лише на кілька днів наперед. Кочівник, який не споживає свійських тварин, що перебувають у його розпорядженні, а вирішує розводити їх задля приплоду, вже виробляє блага, які стануть доступними йому лише за кілька місяців. Але серед цивілізованих народів значна частка членів суспільства зайнята виробництвом благ, які лише через роки, а часто й лише через десятиліття, посприяють безпосередньому задоволенню людських потреб.

Отже, відмовляючись від збиральницького господарства й досягаючи поступу в застосуванні благ вищих порядків для задоволення своїх потреб, господарюючі люди цілком безперечно можуть відповідно збільшити доступні їм споживчі блага – але тільки за умови, що вони подовжують проміжки часу, на які має поширюватися їхня передбачлива діяльність, тією самою мірою, якою вони просуваються до благ вищого порядку.

У цій обставині закладено важливе обмеження економічного поступу. Найтурботливіша дбайливість людей завжди спрямована на те, щоб забезпечити собі споживчі блага, необхідні для підтримання їхнього життя й добробуту в теперішньому або в найближчому майбутньому, але їхня стурбованість зменшується в міру того, як подовжується проміжок часу, на який вона поширюється. Це явище не випадкове, а глибоко вкорінене в людській природі. Тією мірою, якою підтримання нашого життя залежить від задоволення наших потреб, забезпечення задоволення раніших потреб необхідно має передувати увазі до пізніших. І навіть там, де не наше життя, а лише наш сталий добробут (передусім наше здоров'я) залежить від розпорядження певною кількістю благ, досягнення добробуту в ближчому періоді є, як правило, передумовою добробуту в пізнішому періоді. Розпорядження засобами для підтримання нашого добробуту в якийсь віддалений час мало нам зарадить, якщо вже злидні та нужда підірвали наше здоров'я або затримали наш розвиток у раніший період. Подібні міркування стосуються навіть задоволень, що мають лише значення насолод. Увесь досвід вчить, що теперішня насолода або така, що настане в близькому майбутньому, зазвичай видається людям важливішою за насолоду рівної інтенсивності у віддаленіший час у майбутньому.

Людське життя – це процес, у якому хід майбутнього розвитку завжди зазнає впливу попереднього розвитку. Це процес, який не можна продовжити, якщо його було перервано, і який неможливо повністю відновити, якщо він серйозно розладнався. Необхідною передумовою нашого піклування про підтримання нашого життя й про наш розвиток у майбутніх періодах є турбота про попередні періоди нашого життя. Залишаючи осторонь нерегулярності господарської діяльності, ми можемо дійти висновку, що господарюючі люди загалом прагнуть передусім забезпечити задоволення потреб найближчого майбутнього, і лише після того, як це зроблено, намагаються забезпечити задоволення потреб віддаленіших періодів, відповідно до їхньої віддаленості в часі.

Отже, обставиною, що накладає обмеження на зусилля господарюючих людей просуватися в застосуванні благ вищих порядків, є необхідність спершу забезпечити, благами, що нині є в їхньому розпорядженні, задоволення своїх потреб у найближчому майбутньому; адже лише коли це зроблено, вони можуть подбати про віддаленіші проміжки часу. Інакше кажучи, економічний виграш, який люди можуть отримати від ширшого застосування благ вищих порядків для задоволення своїх потреб, залежить від умови, що в них після задоволення своїх потреб на найближче майбутнє ще залишаються в розпорядженні додаткові кількості благ для віддаленіших проміжків часу.

На ранніх стадіях і на початку кожної нової фази культурного розвитку, коли кілька осіб (перші відкривачі, винахідники та підприємці) вперше переходять до використання благ наступного, вищого порядку, та частина цих благ, яка існувала й раніше, але яка доти не мала жодного застосування в людському господарстві і для якої тому не існувало потреб, природно має неекономічний характер. Коли мисливський народ переходить до осілого землеробства, земля й матеріали, що раніше не використовувалися й тепер уперше застосовуються для задоволення людських потреб (вапно, пісок, деревина та каміння для будівництва, наприклад), зазвичай зберігають свій неекономічний характер ще деякий час після того, як перехід розпочався. Тому не обмежені кількості цих благ перешкоджають господарюючим людям на перших стадіях цивілізації досягати поступу в застосуванні благ вищих порядків для задоволення своїх потреб.

Але існує, як правило, ще одна частина комплементарних благ вищого порядку, яка вже слугувала задоволенню людських потреб у тій чи іншій галузі виробництва ще до переходу до застосування нового порядку благ і яка тому раніше виявляла економічний характер. Посівне зерно й трудові послуги, потрібні особі, що переходить від стадії збиральницького господарства до землеробства, є прикладами такого роду.

Ці блага, які особа, що здійснює перехід, раніше використовувала як блага нижчого порядку і які вона могла б продовжувати використовувати як блага нижчого порядку, тепер мають бути застосовані як блага вищого порядку, якщо вона бажає скористатися згаданим раніше економічним виграшем. Інакше кажучи, вона може здобути цей виграш лише застосовуючи блага, які доступні їй, якщо вона так обере, для теперішнього або найближчого майбутнього, для задоволення потреб віддаленішого проміжку часу.

Тим часом, із безперервним розвитком цивілізації і з поступом у застосуванні господарюючими людьми дедалі більших кількостей благ вищого порядку, значна частина інших, раніше неекономічних, благ вищого порядку (земля, вапняк, пісок, деревина тощо, наприклад) набуває економічного характеру (с. 103). Коли це відбувається, кожна окрема особа може брати участь в економічних виграшах, пов'язаних із застосуванням благ вищого порядку на противагу суто збиральницькій діяльності (а на вищих рівнях цивілізації – із застосуванням благ вищого порядку на противагу обмеженості засобів виробництва нижчого порядку), лише якщо вона вже має в розпорядженні кількості економічних благ вищого порядку (або кількості економічних благ будь-якого роду, коли вже розвинулася жвава торгівля і блага всіх видів можуть обмінюватися одне на одне) в теперішньому на майбутні проміжки часу – інакше кажучи, лише якщо вона володіє капіталом.

Із цим положенням, однак, ми досягли однієї з найважливіших істин нашої науки – «продуктивності капіталу». Це положення не слід розуміти так, ніби розпорядження кількостями економічних благ у раніший період на пізніший час може саме собою щось додати протягом цього періоду до збільшення доступних людям споживчих благ. Воно означає лише, що розпорядження кількостями економічних благ протягом певного проміжку часу є для господарюючих осіб засобом до кращого й повнішого задоволення їхніх потреб, а отже, благом – чи радше економічним благом, щоразу коли доступні кількості послуг капіталу менші за потреби в них.

Більш чи менш повне задоволення наших потреб залежить, отже, не меншою мірою від розпорядження кількостями економічних благ протягом певних проміжків часу (від послуг капіталу), ніж від розпорядження іншими економічними благами. З цієї причини послуги капіталу є об'єктами, яким люди приписують цінність, і, як ми побачимо пізніше, вони є також об'єктами торгівлі.

Деякі економісти зображують виплату відсотка як відшкодування за утримання власника капіталу. Проти цього вчення я мушу зауважити, що утримання особи не може саме собою набути товарного характеру і, отже, цінності. Ба більше, капітал аж ніяк не завжди походить з утримання, а в багатьох випадках виникає внаслідок простого захоплення (щоразу коли раніше неекономічні блага вищого порядку набувають економічного характеру через зростання потреб суспільства, наприклад). Тож виплату відсотка слід розглядати не як винагороду власникові капіталу за його утримання, а як обмін одного економічного блага (використання капіталу) на інше (гроші, наприклад). Carey впадає, однак, у протилежну помилку, коли приписує ощадливості тенденцію, безпосередньо ворожу до створення капіталу.

C. Цінність комплементарних кількостей благ вищого порядку.

Щоб перетворити блага вищого порядку⁴⁴ на блага нижчого порядку, необхідний плин певного проміжку часу. Тому щоразу, коли мають бути вироблені економічні блага, потрібне розпорядження послугами капіталу протягом певного проміжку часу. Тривалість цього проміжку змінюється відповідно до природи виробничого процесу. У будь-якій даній галузі виробництва вона тим довша, чим вищим є порядок благ, які мають бути спрямовані на задоволення людських потреб. Але певний плин часу невіддільний від будь-якого процесу виробництва.

Протягом цих проміжків часу кількість економічних благ, про яку я веду мову (капітал), зв'язана⁴⁵ й недоступна для інших виробничих цілей. Щоб мати в нашому розпорядженні благо або кількість благ нижчого порядку в майбутній час, недостатньо мимохідь володіти відповідними благами вищого порядку в якийсь окремий момент часу, а натомість необхідно, щоб ми зберігали розпорядження цими благами вищого порядку протягом проміжку часу, тривалість якого змінюється відповідно до природи конкретного процесу виробництва, і щоб ми зв'язали їх у цьому виробничому процесі на тривалість того проміжку.

У попередньому розділі ми бачили, що розпорядження кількостями економічних благ протягом даних проміжків часу має цінність для господарюючих людей, так само як інші економічні блага мають для них цінність. Звідси випливає, що сукупну теперішню цінність усіх благ вищого порядку, необхідних для виробництва блага нижчого порядку, можна прирівняти до очікуваної цінності продукту для господарюючих людей лише за умови, що включено цінність послуг капіталу протягом виробничого періоду.

Припустімо, наприклад, що ми бажаємо визначити цінність благ вищого порядку, які забезпечують нам розпорядження даною кількістю зерна через рік. Цінність посівного зерна, послуг землі, спеціалізованих сільськогосподарських трудових послуг та всіх інших благ вищого порядку, необхідних для виробництва даної кількості зерна, справді дорівнюватиме очікуваній цінності зерна наприкінці року (с. 150), але лише за умови, що цінність річного розпорядження цими економічними благами для відповідних господарюючих осіб включено до цієї суми. Теперішня цінність самих лише цих благ вищого порядку дорівнює, отже, цінності очікуваного продукту мінус цінність послуг застосованого капіталу.

Щоб виразити сказане числово, припустімо, що очікувана цінність продукту, який буде доступним наприкінці року, становить 100, а цінність річного розпорядження необхідними кількостями економічних благ вищого порядку (цінність послуг капіталу) становить 10. Зрозуміло, що сукупна цінність усіх комплементарних благ вищого порядку, потрібних для виробництва продукту, за винятком послуг капіталу, дорівнює не 100, а лише 90. Якби цінність послуг капіталу становила 15, теперішня цінність інших благ вищого порядку дорівнювала б лише 85.

Цінність благ для зацікавлених господарюючих індивідів є, як я вже неодноразово зазначав, найважливішою основою формування цін. Якщо ж у звичайному житті ми бачимо, що покупці благ вищого порядку ніколи не платять повну очікувану ціну блага нижчого порядку за комплементарні засоби виробництва, технічно необхідні для його виготовлення,¹⁵ що вони завжди лише спроможні надати – і справді надають – за них ціни, дещо нижчі за ціну продукту, і що продаж благ вищого порядку має, отже, певну схожість із дисконтуванням, причому очікувана ціна продукту утворює основу обчислення,⁴⁶ – то ці факти пояснюються попереднім міркуванням.⁴⁷

Особа, яка має у своєму розпорядженні блага вищого порядку, потрібні для виробництва благ нижчого порядку, не отримує завдяки цьому розпорядження благами нижчого порядку негайно й безпосередньо, а лише після спливу певного проміжку часу, довшого чи коротшого залежно від природи виробничого процесу. Якщо вона бажає обміняти свої блага вищого порядку негайно на відповідні блага нижчого порядку – або, що те саме за розвинених торговельних відносин, на відповідну суму грошей, – то вона, вочевидь, перебуває у становищі, подібному до становища особи, яка має отримати певну суму грошей у майбутній момент часу (наприклад, через 6 місяців), але хоче дістати розпорядження нею негайно. Якщо власник благ вищого порядку має намір передати їх третій особі й погоджується отримати оплату лише після завершення виробничого процесу, то, природно, жодного 'дисконтування' не відбувається. Насправді ми можемо спостерігати, що ціни на блага, які продаються в кредит, тим вищі (поза премією за ризик), чим далі в майбутньому лежить узгоджена дата оплати. Усе це, однак, водночас пояснює, чому виробнича діяльність народу значно сприяється кредитом. У переважній більшості випадків кредитні операції полягають у передачі благ вищого порядку особам, які перетворюють їх на відповідні блага нижчого порядку. Виробництво – чи принаймні розширеніше виготовлення – дуже часто можливе лише завдяки кредитові; звідси й згубне припинення та скорочення виробничої діяльності народу, коли кредит раптово перестає надходити.

Процес перетворення благ вищого порядку на блага нижчого чи першого порядку, якщо він в інших відношеннях є економічним, завжди має також плануватися й здійснюватися з певною економічною метою на оці якимось господарюючим індивідом. Цей індивід має провести економічні обчислення, про які я щойно говорив, і має дійсно звести разом блага вищого порядку, включно з технічними трудовими послугами (або спричинити їхнє зведення докупи), з метою виробництва.⁴⁸ Питання про те, які функції охоплює ця так звана підприємницька діяльність, уже кілька разів ставилося. Передусім ми маємо пам'ятати, що власні технічні трудові послуги підприємця часто перебувають серед благ вищого порядку, які він має у своєму розпорядженні для цілей виробництва. Коли це так, він призначає їм, достоту як і послугам інших осіб, їхні ролі у виробничому процесі. Власник журналу часто є дописувачем до власного журналу. Промисловий підприємець часто працює на власній фабриці. Кожен із них є, однак, підприємцем не через свою технічну участь у виробничому процесі, а тому, що він здійснює не лише вихідні економічні розрахунки, а й фактичні рішення про призначення благ вищого порядку для окремих виробничих цілей. Підприємницька діяльність охоплює: (a) отримання інформації про економічну ситуацію; (b) економічний розрахунок – усі різноманітні обчислення, які мають бути зроблені, щоб виробничий процес був ефективним (за умови, що він в інших відношеннях є економічним); (c) акт волі, яким блага вищого порядку (або блага загалом – за умов розвиненої торгівлі, де будь-яке економічне благо може бути обмінене на будь-яке інше) призначаються для певного виробничого процесу; і нарешті (d) нагляд за виконанням виробничого плану, аби його можна було провести якомога економічніше. У малих фірмах ці підприємницькі види діяльності зазвичай посідають лише незначну частину часу підприємця. У великих фірмах, однак, не лише сам підприємець, а й часто кілька помічників повністю зайняті цими видами діяльності. Та хоч би якими широкими були види діяльності цих помічників, чотири перелічені вище функції завжди можна спостерігати у діях підприємця, навіть якщо вони зрештою зводяться (як у корпораціях) до визначення розподілу часток багатства для окремих виробничих цілей лише за загальними категоріями, а також до добору й контролю осіб. Після сказаного буде очевидно, що я не можу погодитися з Mangoldt,⁴⁹ який позначає 'несення ризику' як істотну функцію підприємництва у виробничому процесі, оскільки цей 'ризик' є лише побічним, а ймовірність збитку врівноважується ймовірністю прибутку.

На ранніх щаблях цивілізації, а також пізніше у випадку дрібних мануфактур, підприємницька діяльність зазвичай виконується тим самим господарюючим індивідом, чиї технічні трудові послуги також становлять один із чинників виробничого процесу. З поступальним поділом праці й зростанням розмірів підприємств підприємницька діяльність нерідко посідає весь його час. З цієї причини підприємницька діяльність є так само необхідним чинником у виробництві благ, як і технічні трудові послуги. Вона тому має характер блага вищого порядку, а також і цінність, оскільки, подібно до інших благ вищого порядку, вона є зазвичай і економічним благом. Отже, щоразу, коли ми бажаємо визначити теперішню цінність комплементарних кількостей благ вищого порядку, очікувана цінність продукту визначає сукупну цінність усіх їх разом лише тоді, коли цінність підприємницької діяльності включена до цієї суми.

Дозволю собі підсумувати результати цього розділу. Сукупна теперішня цінність усіх комплементарних кількостей благ вищого порядку (тобто всієї сировини, трудових послуг, послуг землі, машин, інструментів тощо), необхідних для виробництва блага нижчого чи першого порядку, дорівнює очікуваній цінності продукту. Але необхідно включити до цієї суми не лише блага вищого порядку, технічно потрібні для його виробництва, а й послуги капіталу та діяльність підприємця. Адже вони так само невідворотно необхідні у кожному економічному виробництві благ, як і вже згадані технічні передумови. Отже, теперішня цінність самих технічних чинників виробництва не дорівнює повній очікуваній цінності продукту, а завжди поводиться так, що залишається маржа на цінність послуг капіталу й підприємницької діяльності.

D. Цінність окремих благ вищого порядку.

Ми бачили, що цінність певного блага (або заданої кількості благ) для господарюючого індивіда, який має його у своєму розпорядженні, дорівнює важливості, яку він надає тим задоволенням, від яких йому довелося б відмовитися, якби він не мав розпорядження ним. Звідси ми могли б без труднощів вивести, що цінність кожної одиниці благ вищого порядку також дорівнює важливості задоволень, забезпечуваних розпорядженням однією одиницею, якби нам не заважав той факт, що благо вищого порядку не може бути застосоване для задоволення людських потреб саме по собі, а лише у поєднанні з іншими (комплементарними) благами вищого порядку. Через це, однак, могла б виникнути думка, що для задоволення конкретних потреб ми залежимо не від розпорядження окремим конкретним благом (або конкретною кількістю якогось одного виду блага) вищого порядку, а радше від розпорядження комплементарними кількостями благ вищого порядку, і що тому лише агрегати комплементарних благ вищого порядку можуть самостійно набувати цінності для господарюючого індивіда.

Цілком слушно, звісно, що ми можемо здобути кількості благ нижчого порядку лише за допомогою комплементарних кількостей благ вищого порядку. Але так само певно, що різні блага вищого порядку не завжди мають поєднуватися у виробничому процесі у сталих пропорціях (на кшталт того, що можна спостерігати, можливо, у випадку хімічних реакцій, де лише певна вага однієї речовини сполучається з так само сталою вагою іншої речовини, утворюючи задану хімічну сполуку). Найзвичайніший досвід навчає нас радше того, що задана кількість якогось одного блага нижчого порядку може бути вироблена з благ вищого порядку, які перебувають між собою у дуже різних кількісних співвідношеннях. Насправді одне чи кілька благ вищого порядку, які є комплементарними до групи певних інших благ вищого порядку, нерідко можуть бути цілком опущені, не руйнуючи спроможності решти комплементарних благ виробити благо нижчого порядку. Послуги землі, насіння, трудові послуги, добрива, послуги сільськогосподарського реманенту тощо застосовуються для виробництва зерна. Але ніхто не зможе заперечити, що задана кількість зерна може також бути вироблена без застосування добрив і без використання значної частини звичайного сільськогосподарського реманенту, за умови лише, що інші блага вищого порядку, які застосовуються для виробництва зерна, наявні у відповідно більших кількостях.

Якщо досвід, отже, навчає нас, що деякі комплементарні блага вищого порядку нерідко можуть бути цілком опущені у виробництві благ нижчого порядку, то ще набагато частіше ми можемо спостерігати не лише те, що задані продукти можуть бути вироблені змінними кількостями благ вищого порядку, а й те, що загалом існує дуже широкий діапазон, у межах якого пропорції благ, застосовуваних до їхнього виробництва, можуть варіюватися – і справді варіюються. Кожен знає, що навіть на землі однорідної якості задана кількість зерна може бути вироблена на полях дуже різного розміру, якщо обробляти їх більш або менш інтенсивно – тобто якщо застосовувати до них більші чи менші кількості інших комплементарних благ вищого порядку. Зокрема, недостатність добрив може бути компенсована застосуванням більшого обсягу землі чи кращих машин або інтенсивнішим застосуванням сільськогосподарських трудових послуг. Подібним чином зменшена кількість майже кожного блага вищого порядку може бути компенсована відповідно більшим застосуванням інших комплементарних благ.

Але навіть там, де окремі блага вищого порядку не можуть бути заміщені кількостями інших комплементарних благ і зменшення наявної кількості якогось окремого блага вищого порядку спричиняє відповідне зменшення продукту (наприклад, у виробництві якоїсь хімічної речовини), відповідні кількості інших засобів виробництва не обов'язково стають беззмістовно нецінними за браку цього одного виробничого блага. Інші засоби виробництва можуть, як правило, ще бути застосовані до виробництва інших споживчих благ, а отже, у кінцевому підсумку, до задоволення людських потреб, навіть якщо ці потреби зазвичай менш важливі за ті потреби, які могли б бути задоволені, якби була наявна відсутня кількість розглядуваного комплементарного блага.

Як правило, отже, від заданої кількості блага вищого порядку залежить не розпорядження точно відповідною кількістю продукту, а лише частина продукту, а нерідко й лише його вища якість. Відповідно, цінність заданої кількості окремого блага вищого порядку не дорівнює важливості задоволень, які залежать від усього продукту, у виробництві якого воно бере участь, а дорівнює лише важливості задоволень, забезпечуваних тією частиною продукту, яка залишилася б невиробленою, якби ми не були спроможні розпоряджатися заданою кількістю блага вищого порядку. Там, де наслідком зменшення наявної кількості блага вищого порядку є не зменшення кількості продукту, а погіршення його якості, цінність заданої кількості блага вищого порядку дорівнює різниці у важливості між задоволеннями, яких можна досягти за допомогою більш якісного продукту, і тими, яких можна досягти за допомогою менш якісного продукту. В обох випадках, отже, від розпорядження заданою кількістю окремого блага вищого порядку залежать не задоволення, забезпечувані всім продуктом, у виробництві якого воно бере участь, а лише задоволення тієї важливості, яку тут пояснено.

Навіть там, де зменшення наявної кількості певного блага вищого порядку спричиняє пропорційне зменшення продукту (наприклад, якоїсь хімічної сполуки), інші комплементарні кількості благ вищого порядку не стають позбавленими вартості. Хоча їхній комплементарний чинник виробництва тепер відсутній, їх усе ж можна застосувати до виробництва інших благ нижчого порядку і таким чином спрямувати на задоволення людських потреб, навіть якщо ці потреби, можливо, дещо менш важливі, ніж було б за інших обставин. Отже, і в цьому випадку повна вартість продукту, який ми втратили б через брак певного блага вищого порядку, не є визначальним чинником його вартості. Його вартість дорівнює лише різниці у важливості між задоволеннями, які забезпечені, якщо ми маємо у своєму розпорядженні благо вищого порядку, вартість якого ми бажаємо визначити, і задоволеннями, які були б досягнуті, якби ми не мали його у своєму розпорядженні.

Якщо ми узагальнимо ці три випадки, то отримаємо загальний закон визначення вартості конкретної кількості блага вищого порядку. Припускаючи в кожному окремому випадку, що всі наявні блага вищого порядку використовуються найекономнішим чином, вартість конкретної кількості блага вищого порядку дорівнює різниці у важливості між задоволеннями, яких можна досягти, коли ми маємо у своєму розпорядженні дану кількість блага вищого порядку, вартість якого ми бажаємо визначити, і задоволеннями, яких було б досягнуто, якби ми не мали цієї кількості у своєму розпорядженні.

Цей закон точно відповідає загальному законові визначення вартості (с. 121), оскільки різниця, про яку йдеться в законі попереднього абзацу, виражає важливість задоволень, що залежать від наявності у нашому розпорядженні даного блага вищого порядку.

Якщо ми розглянемо цей закон у світлі сказаного раніше (с. 157) про вартість комплементарних кількостей благ вищого порядку, потрібних для виробництва споживчого блага, то отримаємо похідний принцип: вартість блага вищого порядку буде тим більшою, (1) чим більшою є очікувана вартість продукту, за умови, що вартість інших комплементарних благ, необхідних для його виробництва, лишається незмінною, і (2) чим нижчою, за інших рівних умов, є вартість комплементарних благ.

E. Вартість послуг землі, капіталу та праці, зокрема.⁵⁰

Земля не посідає жодного винятково місця серед благ. Якщо вона використовується для цілей споживання (декоративні сади, мисливські угіддя тощо), вона є благом першого порядку. Якщо вона використовується для виробництва інших благ, то, як і багато інших, є благом вищого порядку. Тож щоразу, коли постає питання про визначення вартості землі чи вартості послуг землі, вони підпорядковуються загальним законам визначення вартості. Якщо певні ділянки землі мають характер благ вищого порядку, їхня вартість підпорядковується також законам визначення вартості благ вищого порядку, які я виклав у попередньому розділі.

Широко поширена школа економістів правильно визнала, що вартість землі не можна обґрунтовано звести до праці чи до послуг капіталу. Однак із цього вони вивели правомірність надання землі винятково положення серед благ. Але методологічна хиба, що криється в такому підході, легко розпізнається. Те, що велика й важлива група явищ не вкладається в загальні закони науки, яка має справу з цими явищами, є промовистим свідченням потреби в реформуванні цієї науки. Проте це не становить аргументу, який виправдовував би вкрай сумнівну методологічну процедуру відокремлення групи явищ від усіх інших об'єктів спостереження, точно подібних за загальною природою, і вироблення особливих найвищих принципів для кожної з двох груп.

Тому усвідомлення цієї помилки призвело в новіші часи до численних спроб вписати землю і послуги землі в межі системи економічної теорії разом з усіма іншими благами та звести їхню вартість і ціни, які вони приносять, до людської праці чи до послуг капіталу, відповідно до прийнятих принципів.⁵¹

Але насильство, що чиниться над благами загалом і над землею зокрема такою спробою, є очевидним. Ділянка землі могла бути відвойована в моря з найбільшими витратами людської праці; або вона може бути алювіальним наносом якоїсь річки і таким чином здобутою взагалі без будь-якої праці. Вона могла бути спочатку зарослою джунглями, вкритою камінням і пізніше освоєною з великими зусиллями та економічною жертвою; або вона могла бути вільною від дерев і родючою від самого початку. Такі моменти її минулої історії становлять інтерес для оцінки її природної родючості і, безперечно, також для питання про те, чи було застосування економічних благ до цієї ділянки землі (поліпшення) доречним та економним. Але її історія не має жодного значення, коли йдеться про її загальні економічні відносини, а особливо про її вартість. Адже ці останні стосуються важливості, якої блага набувають для нас виключно тому, що вони забезпечують нам майбутні задоволення.⁵² Із цих міркувань випливає також, що щоразу, коли я кажу про послуги землі, я маю на увазі послуги, виміряні в часі, тих ділянок землі, які ми дійсно знаходимо в господарстві людей, а не використання «первісних сил» землі. Адже лише перші є об'єктами людського господарювання, тоді як останні в конкретних випадках є щонайбільше об'єктами безнадійного історичного дослідження і в будь-якому разі не мають значення для господарюючих людей. Коли селянин орендує ділянку землі на один чи кілька років, його мало цікавить, чи отримує її ґрунт свою родючість від різноманітних капіталовкладень, чи був родючим від самого початку. Ці обставини не мають жодного впливу на ціну, яку він платить за використання ґрунту. Покупець ділянки землі намагається врахувати «майбутнє», але ніколи «минуле» землі, яку він купує.

Таким чином, новіші спроби пояснити вартість землі чи послуг землі, зводячи їх до послуг праці чи до послуг капіталу, слід розглядати лише як наслідок прагнення узгодити прийняту теорію земельної ренти (частину нашої науки, яка перебуває відносно в найменшій суперечності з явищами реального життя) із поширеними хибними уявленнями про найвищі принципи нашої науки. Слід також заперечити проти прийнятої теорії ренти, особливо в тій формі, в якій її висловив Ricardo,⁵³ що вона виявила лише окремий чинник, пов'язаний з відмінностями у вартості землі, а не принцип, що пояснює вартість послуг землі для господарюючих людей,⁵⁴ і що цей окремий чинник було помилково висунуто як принцип.

Відмінності в родючості та розташуванні ділянок землі, поза сумнівом, належать до найважливіших причин відмінностей у вартості послуг землі та самої землі. Але понад це існують ще й інші причини відмінностей у вартості цих благ. Відмінності в родючості та розташуванні не є навіть відповідальними за ці інші причини, а тим паче не є загальним принципом, що пояснює вартість землі та послуг землі. Якби всі ділянки землі мали однакову родючість і однаково сприятливе розташування, вони, за Ricardo, не приносили б жодної ренти. Але хоча тоді справді міг би бути відсутнім окремий чинник, що пояснює відмінності між рентами, які вони приносять, цілком певно, що ані всі відмінності між рентами, ані сама рента не зникли б з необхідністю. Радше очевидно, що навіть найбільш несприятливо розташовані та найменш родючі ділянки землі в країні, де землі бракує, приносили б ренту, ренту, яка не могла б знайти жодного пояснення в Ricardo-вій теорії.

Земля та послуги землі в тих конкретних формах, у яких ми їх спостерігаємо, є об'єктами нашого оцінювання вартості, як і всі інші блага. Як і інші блага, вони набувають вартості лише тією мірою, якою ми залежимо від наявності їх у нашому розпорядженні для задоволення наших потреб. І чинники, що визначають їхню вартість, є тими самими, які ми зустрічали раніше в нашому дослідженні вартості благ загалом (с. 121 і 141).⁵⁵ Тому глибшого розуміння відмінностей у їхній вартості можна досягти лише підходячи до землі та послуг землі із загальних позицій нашої науки і, оскільки вони є благами вищого порядку, співвідносячи їх з відповідними благами нижчого порядку та особливо з їхніми комплементарними благами.

У попередньому розділі ми отримали результат, що сукупна вартість благ вищого порядку, необхідних для виробництва споживчого блага (включно з послугами капіталу та підприємницькою діяльністю), дорівнює очікуваній вартості продукту. Там, де послуги землі застосовуються до виробництва благ нижчого порядку, вартість цих послуг разом із вартістю інших комплементарних благ дорівнюватиме очікуваній вартості блага нижчого чи першого порядку, до виробництва якого їх було застосовано. Що вищою чи нижчою є ця очікувана вартість, за інших рівних умов, то вищою чи нижчою буде сукупна вартість комплементарних благ. Що ж до окремої вартості дійсних ділянок землі чи послуг землі, то вона регулюється, як і вартість інших благ вищого порядку, відповідно до принципу, що вартість блага вищого порядку буде, за інших рівних умов, тим більшою, (1) чим більшою є вартість очікуваного продукту і (2) чим меншою є вартість комплементарних благ вищого порядку.⁵⁶

Вартість послуг землі тому не підпорядковується іншим законам, ніж вартість послуг машин, інструментів, будинків, фабрик чи будь-якого іншого виду економічного блага.

Існування особливих характеристик, які виявляють земля та послуги землі, а також багато інших видів благ, аж ніяк не заперечується. У будь-якій країні земля зазвичай наявна лише в кількостях, які нелегко збільшити; вона фіксована щодо розташування; і вона має надзвичайну розмаїтість ступенів. Усі особливості явищ вартості, які ми можемо спостерігати у випадку землі та послуг землі, можна звести до цих трьох чинників. Оскільки ці чинники мають значення лише для кількостей та якостей землі, наявних для господарюючих людей загалом і для мешканців певних територій зокрема, ці особливості є чинниками визначення вартості, які впливають не лише на вартість землі та послуг землі, але, як ми бачили, на вартість усіх благ. Отже, вартість землі не має винятково характеру.

Те, що ціни послуг праці, як і ціни послуг землі, не можна без найбільшого насильства звести до цін їхніх витрат виробництва, призвело до встановлення особливих принципів і для цього класу цін. Кажуть, що найпростіша праця має утримувати робітника та його родину, оскільки інакше його послуги праці не могли б постійно надаватися суспільству; і що його праця не може забезпечити йому набагато більше, ніж мінімум засобів існування, оскільки інакше відбулося б збільшення числа робітників, яке знизило б ціну послуг праці до попереднього низького рівня. Мінімум засобів існування є тому, згідно з цією теорією, принципом, який керує ціною найпростішої праці, тоді як вищі ціни інших послуг праці пояснюються зведенням їх до капіталовкладень чи до рент за особливі таланти.

Але досвід учить нас, що існують послуги праці, які є цілком марними і навіть шкідливими для господарюючих людей. Вони тому не є благами. Існують інші послуги праці, які мають характер блага, але не мають економічного характеру, а отже й жодної вартості. (До цієї другої категорії належать усі послуги праці, які з тієї чи іншої причини наявні в суспільстві в таких великих кількостях, що набувають неекономічного характеру, – наприклад, послуги праці, пов'язані з якоюсь неоплачуваною посадою.) А тому (як ми побачимо далі) послуги праці цих категорій не можуть мати цін. Отже, послуги праці не завжди є благами чи економічними благами просто тому, що вони є послугами праці; вони не мають вартості з необхідністю. Тож не завжди справедливо, що кожна послуга праці приносить ціну, і ще менше – що завжди певну ціну.

Досвід також свідчить нам, що багато трудових послуг працівник не може обміняти навіть на найнеобхідніші засоби для існування,⁵⁷ тоді як кількість благ, що вдесятеро, вдвадцятеро або навіть у сто разів перевищує потрібну для існування однієї людини, легко здобувається в обмін на інші трудові послуги. Усюди, де трудові послуги людини справді обмінюються на її голі засоби для існування, це може бути лише наслідком якоїсь випадкової обставини, що її трудові послуги обмінюються, згідно із загальними принципами утворення цін, саме за цю ціну, а не за якусь іншу. Отже, ані засоби для існування, ані прожитковий мінімум працівника не можуть бути безпосередньою причиною чи визначальним принципом ціни трудових послуг.⁵⁸

Насправді, як ми побачимо, ціни фактичних трудових послуг визначаються, як і ціни всіх інших благ, їхніми цінностями. Але їхні цінності визначаються, як було показано, величиною важливості тих задоволень, які мусили б залишитися незадоволеними, якби ми не мали змоги розпоряджатися цими трудовими послугами. Там, де трудові послуги є благами вищого порядку, їхні цінності визначаються (найближче й безпосередньо) згідно з принципом, що цінність блага вищого порядку для господарюючих людей є тим більшою: (1) чим більша очікувана цінність продукту, за умови, що цінність комплементарних благ вищого порядку є сталою, і (2) чим нижча, за інших рівних умов, цінність комплементарних благ.⁵⁹

Особлива характеристика трудових послуг, що впливає на їхню цінність, полягає в тому, що деякі різновиди трудових послуг пов'язані для працівника з неприємними відчуттями, унаслідок чого ці послуги надаватимуться лише за відповідну господарську винагороду. Тому трудові послуги такого роду не можуть легко набути неекономічного характеру для суспільства. Але цінність бездіяльності для більшості працівників є набагато меншою, ніж зазвичай гадають. Заняття переважної більшості людей дають насолоду, а отже, самі по собі є справжніми задоволеннями потреб, і їх практикували б, хоча, можливо, у меншій мірі чи в зміненій формі, навіть якби людей не примушував напружувати свої сили брак засобів. Застосування своїх сил є потребою для кожної нормальної людини. Те, що лише небагато осіб все ж працюють, не сподіваючись на господарську винагороду, зумовлене не так неприємністю праці як такої, як радше тим, що можливості зайнятися оплачуваною працею є цілком достатніми.

Підприємницьку діяльність безумовно слід зарахувати до категорії трудових послуг. Вона, як правило, є економічним благом і як така має цінність для господарюючих людей. Трудові послуги цієї категорії мають дві особливості: (a) вони за своєю природою не є товарами (не призначені для обміну) і з цієї причини не мають цін; (b) вони мають своєю необхідною передумовою розпорядження послугами капіталу, оскільки інакше не можуть бути виконані. Цей другий чинник обмежує обсяг підприємницької діяльності загалом, доступний певному народові. Він особливо обмежує до відносно дуже малих кількостей ту підприємницьку діяльність, яку можна виконати лише тоді, коли відповідні господарюючі особи мають у своєму розпорядженні послуги великих обсягів капіталу. Кредит збільшує, а правова невизначеність зменшує ці кількості.

Недостатність теорії, що пояснювала ціни благ цінами благ вищого порядку, які слугували для їх виробництва, природно, давалася взнаки й усюди, де поставало питання про ціну послуг капіталу. Кінцеві причини економічного характеру й цінності благ цього роду я пояснив раніше в цьому розділі і вказав на хибність теорії, що зображує ціну послуг капіталу як винагороду за стриманість власників капіталу. Насправді ж ціна, яку можна отримати за послуги капіталу, є, як ми бачили, не меншою мірою наслідком їхнього економічного характеру та їхньої цінності, ніж це має місце з цінами інших благ. Визначальний принцип цінності послуг капіталу є таким самим, як і принцип, що визначає цінність благ загалом.⁶⁰,⁶¹

Той факт, що ціни послуг землі, капіталу і праці, тобто, інакше кажучи, рента, відсоток і заробітна плата, не можуть бути зведені без найбільшого насильства (як ми побачимо далі) до кількостей праці чи до витрат виробництва, змусив прихильників цих теорій розробити для цих трьох видів благ принципи утворення цін, цілком відмінні від принципів, що чинні для всіх інших благ. У попередніх розділах я показав щодо благ усіх видів, що всі явища цінності є однаковими за природою і походженням і що величина цінності завжди визначається за тими самими принципами. Ба більше, як ми побачимо в наступних двох розділах, ціна блага є наслідком його цінності для господарюючих людей, а величина його ціни завжди визначається величиною його цінності. Тому очевидно й те, що рента, відсоток і заробітна плата всі регулюються за тими самими загальними принципами. Утім, у цьому розділі я розглянув лише цінність послуг землі, капіталу і праці. На основі здобутих тут результатів я викладу принципи, за якими визначаються ціни цих благ, після того як поясню загальну теорію ціни.

Одне з найдивніших питань, що будь-коли ставало предметом наукової дискусії, – це чи виправдані рента й відсоток з етичного погляду, чи вони є “аморальними”. Серед іншого, наша наука має завдання дослідити, чому й за яких умов послуги землі та капіталу виявляють економічний характер, набувають цінності й можуть обмінюватися на кількості інших економічних благ (ціни). Але мені здається, що питання про правовий чи моральний характер цих фактів лежить поза сферою нашої науки. Усюди, де послуги землі та капіталу мають ціну, це завжди є наслідком їхньої цінності, а їхня цінність для людей не є результатом довільних суджень (с. 119), а необхідним наслідком їхнього економічного характеру. Тому ціни цих благ (послуг землі та капіталу) є необхідними продуктами господарської ситуації, за якої вони виникають, і будуть тим певніше отримані, чим розвиненіша правова система народу і чим чесніша його суспільна мораль.

Любителеві людства цілком може видаватися прикрим, що володіння капіталом чи ділянкою землі часто забезпечує власникові за певний проміжок часу вищий дохід, ніж той, який отримує працівник за найнапруженішу діяльність протягом того самого періоду. Проте причина цього не є аморальною, а полягає просто в тому, що від послуг даної кількості капіталу чи ділянки землі залежить задоволення важливіших людських потреб, ніж від послуг працівника. Тому агітація тих, хто хотів би, аби суспільство відводило працівникам більшу частку наявних споживчих благ, ніж нині, насправді становить не що інше, як вимогу оплачувати працю понад її цінність. Адже якщо вимога вищої заробітної плати не поєднана з програмою ґрунтовнішої підготовки робітників або якщо вона не обмежується обстоюванням вільнішої конкуренції, то вона вимагає оплачувати робітників не відповідно до цінності їхніх послуг для суспільства, а радше з огляду на те, щоб забезпечити їм комфортніший рівень життя й досягти рівномірнішого розподілу споживчих благ і тягарів життя. Розв'язання проблеми на цій основі, однак, безсумнівно вимагало б повного перетворення нашого суспільного ладу.⁶²