1. Природа і походження грошей⁸⁵

На ранніх стадіях торгівлі, коли господарюючі особи лише повільно пробуджуються до усвідомлення господарських вигод, які можна здобути з використання наявних можливостей обміну, їхня увага, відповідно до простоти всіх культурних початків, спрямована лише на найочевидніші з цих можливостей. Розглядаючи блага, які він придбає в торгівлі, кожна людина бере до уваги лише їхню споживчу цінність для себе самої. Тому обмінні угоди, що фактично здійснюються, природно обмежені ситуаціями, у яких господарюючі особи мають у своєму володінні блага, що мають для них меншу споживчу цінність, ніж блага у володінні інших господарюючих осіб, які оцінюють ті самі блага у зворотний спосіб. A має меч, що має для нього меншу споживчу цінність, ніж плуг B, тоді як для B той самий плуг має меншу споживчу цінність, ніж меч A, – на початку людської торгівлі всі обмінні угоди, що фактично здійснюються, обмежені випадками такого роду.

Неважко побачити, що кількість обмінів, які насправді здійснюються за таких умов, мусить бути дуже вузько обмеженою. Як рідко трапляється, щоб благо у володінні однієї особи мало для неї меншу споживчу цінність, ніж інше благо, яким володіє інша особа, котра водночас оцінює ці блага точно в протилежний спосіб! І навіть коли таке співвідношення наявне, наскільки рідкіснішими ще мусять бути ситуації, у яких ці двоє осіб справді зустрінуться одне з одним! У A є рибальська сітка, яку він хотів би обміняти на певну кількість конопель. Щоб він був спроможний насправді здійснити цей обмін, необхідно не лише, щоб існувала інша господарююча особа, B, яка готова віддати кількість конопель, що відповідає бажанням A, за рибальську сітку, а й щоб ці двоє господарюючих осіб з цими конкретними бажаннями зустрілися одне з одним. Припустімо, що в селянина C є кінь, якого він хотів би обміняти на низку сільськогосподарських знарядь та одяг. Наскільки малоймовірно, що він знайде іншу особу, яка потребує його коня і водночас і готова, і спроможна дати йому всі знаряддя та одяг, які він прагне отримати в обмін!

Ця складність була б нездоланною і серйозно перешкоджала б поступові в поділі праці, а передусім у виробництві благ для майбутнього продажу, якби в самій природі речей не було виходу. Але в їхньому становищі були чинники, які повсюди невідворотно вели людей, без потреби в особливій угоді чи навіть у державному примусі, до такого стану справ, у якому ця складність була цілковито подолана.

Безпосереднє задоволення своїх потреб є кінцевою метою всіх економічних зусиль людей. Отже, остаточна мета їхніх обмінних операцій полягає в тому, щоб обміняти свої товари на такі блага, які мають для них споживчу цінність. Прагнення досягти цієї остаточної мети однаковою мірою було притаманне всім щаблям культури й цілком правильне з економічного погляду. Але господарюючі особи, вочевидь, поводилися б неекономічно, якби в усіх випадках, коли цю остаточну мету не можна досягти негайно й безпосередньо, вони цілковито відмовлялися від наближення до неї.

Припустімо, що коваль гомерівської доби виготовив два обладунки з міді й хоче обміняти їх на мідь, паливо та їжу. Він іде на ринок і пропонує свої вироби за ці блага. Він, поза сумнівом, був би дуже задоволений, якби зустрів там осіб, які бажають придбати його обладунки і які водночас мають на продаж усю сировину та харчі, яких він потребує. Але це, вочевидь, слід вважати особливо щасливою випадковістю, якщо серед невеликого числа осіб, які будь-коли бажають придбати благо, настільки важке для продажу, як його обладунки, він знайшов би когось, хто пропонує саме ті блага, яких він потребує. Тож він зробив би збут своїх товарів або цілковито неможливим, або можливим лише з витратою великої кількості часу, якби поводився настільки неекономічно, що бажав би брати в обмін за свої товари лише блага, які мають споживчу цінність для нього самого, а не також інші блага, які, хоч і мали б для нього характер товару, проте мають більшу збутність, ніж його власний товар. Володіння цими товарами значно полегшило б йому пошук осіб, які мають саме ті блага, яких він потребує. У часи, про які я кажу, худоба була, як ми побачимо нижче, найбільш збутним з усіх товарів. Навіть якщо зброяр уже достатньо забезпечений худобою для своїх безпосередніх потреб, він діяв би вельми неекономічно, якби не віддав свої обладунки за певну кількість додаткової худоби. Чинячи так, він, звісно, обмінює свої товари не на споживчі блага (у вузькому сенсі, у якому цей термін протиставлено «товарам»), а лише на блага, які також мають для нього характер товару. Але за свої менш збутні товари він отримує інші, з більшою збутністю. Володіння цими більш збутними благами вочевидь примножує його шанси знайти на ринку осіб, які запропонують продати йому ті блага, яких він потребує. Тож якщо наш зброяр правильно усвідомлює свій особистий інтерес, він буде природно скерований, без примусу чи будь-якої особливої угоди, віддати свої обладунки за відповідну кількість худоби. З більш збутними товарами, отриманими в такий спосіб, він піде до осіб на ринку, які пропонують на продаж мідь, паливо та їжу, щоб досягти своєї остаточної мети – набуття шляхом обміну тих споживчих благ, яких він потребує. Але тепер він може просуватися до цієї мети значно швидше, економічніше і з набагато більшою ймовірністю успіху.

Мірою того, як кожна господарююча особа дедалі більше усвідомлює свій економічний інтерес, цей інтерес веде її, без жодної угоди, без законодавчого примусу й навіть безвідносно до суспільного інтересу, до того, щоб віддавати свої товари в обмін на інші, більш збутні, товари, навіть якщо вона не потребує їх для жодної безпосередньої споживчої мети. Отже, з економічним поступом ми можемо повсюди спостерігати явище, коли певна кількість благ, особливо тих, які найлегше збути в даний час і в даному місці, під могутнім впливом звичаю стають прийнятними для кожного в торгівлі, а отже, спроможними бути відданими в обмін на будь-який інший товар. Ці блага наші предки називали «Geld»⁸⁶ – термін, похідний від «gelten», що означає відшкодовувати чи платити. Звідси термін «Geld» у нашій мові позначає засіб платежу як такий.⁸⁷

Велике значення звичаю⁸⁸ у походженні грошей можна одразу побачити, розглянувши описаний вище процес, унаслідок якого певні блага стали грошима. Обмін менш легко збутних товарів на товари більшої збутності лежить в економічному інтересі кожної господарюючої особи. Але фактичне здійснення обмінних операцій такого роду передбачає усвідомлення свого інтересу з боку господарюючих осіб. Адже вони мають бути готові прийняти в обмін за свої товари, з огляду на його більшу збутність, благо, яке, можливо, саме по собі є для них цілком непотрібним. Це усвідомлення ніколи не буде досягнуте всіма членами народу одночасно. Навпаки, лише невелике число господарюючих осіб спочатку розпізнає перевагу, що випливає для них із прийняття інших, більш збутних, товарів в обмін на власні щоразу, коли безпосередній обмін їхніх товарів на блага, які вони бажають спожити, неможливий або вкрай непевний. Ця перевага не залежить від загального визнання будь-якого одного товару грішми. Адже обмін такого роду завжди, за будь-яких обставин, наблизить господарюючу особу значно ближче до її остаточної мети – набуття благ, які вона бажає спожити. Оскільки немає кращого способу, у який люди можуть просвітитися щодо своїх економічних інтересів, ніж спостереження за економічним успіхом тих, хто застосовує правильні засоби досягнення своїх цілей, очевидно, що ніщо так не сприяло постанню грошей, як тривале практиковане й економічно вигідне прийняття вельми збутних товарів в обмін на всі інші найбільш проникливими та найбільш спроможними господарюючими особами. У такий спосіб звичай і практика чималою мірою посприяли перетворенню товарів, що були найбільш збутними в даний час, на товари, які стали прийматися не лише багатьма, а й усіма господарюючими особами в обмін на їхні власні товари.⁸⁹

У межах держави правовий лад зазвичай має на грошовий характер товарів вплив, який, хоч і малий, не можна заперечувати. Походження грошей (на відміну від монети, яка є лише одним різновидом грошей) є, як ми бачили, цілковито природним і тому виявляє законодавчий вплив лише в найрідкісніших випадках. Гроші не є винаходом держави. Вони не є продуктом законодавчого акту. Навіть санкція політичної влади не є необхідною для їхнього існування. Певні товари стали грішми цілком природно, як наслідок економічних відносин, що були незалежними від влади держави.

Але якщо у відповідь на потреби торгівлі благо отримує санкцію держави як гроші, наслідком буде те, що не лише кожен платіж самій державі, а й усі інші платежі, прямо не обумовлені в інших благах, можуть бути витребувані або запропоновані з юридично обов'язковою силою лише в одиницях того блага. Буде ще один, особливо важливий, наслідок: коли платіж первісно було обумовлено в інших благах, але його з якоїсь причини не можна здійснити, заміщувальний платіж так само може бути витребуваний або запропонований з юридично обов'язковою силою лише в одиницях того одного конкретного блага. Так санкція держави надає певному благу властивість бути універсальним замінником в обміні, і хоча держава не відповідальна за існування грошового характеру блага, вона відповідальна за значне поліпшення його грошового характеру.⁹⁰

2. Види грошей, властиві окремим народам та окремим історичним періодам

Гроші не є продуктом угоди з боку господарюючих людей і не є продуктом законодавчих актів. Ніхто їх не винайшов. Мірою того, як господарюючі особи в суспільних обставинах дедалі більше усвідомлювали свій економічний інтерес, вони повсюди досягали простого усвідомлення, що віддавання менш збутних товарів за інші, більшої збутності, суттєво наближає їх до досягнення їхніх конкретних економічних цілей. Так, із поступальним розвитком суспільного господарства гроші постали в численних осередках цивілізації незалежно. Але саме тому, що гроші є природним продуктом людського господарства, конкретні форми, у яких вони з'являлися, були повсюди й у всі часи наслідком конкретних і мінливих економічних ситуацій. У того самого народу в різні часи й у різних народів в один і той самий час особливе становище в торгівлі, описане вище, здобували різні блага.

У найдавніші періоди економічного розвитку худоба, схоже, була найбільш збутним товаром у більшості народів давнього світу. Свійські тварини становили головну статтю багатства кожного окремого індивіда серед кочовиків і народів, що переходили від кочового господарства до землеробства. Їхня збутність поширювалася буквально на всіх господарюючих осіб, а брак штучних доріг у поєднанні з тим, що худоба переміщувала себе сама (майже без витрат на первісних щаблях цивілізації!), робив її збутною на ширшій географічній площі, ніж більшість інших товарів. До того ж низка обставин сприяла широким кількісним та часовим межам її збутності. Корова – товар значної довговічності. Витрати на її утримання незначні там, де пасовиська наявні вдосталь і де тварин тримають просто неба. А в культурі, у якій кожен прагне володіти якомога більшими стадами, худобу зазвичай не виводять на ринок у надмірних кількостях водночас. У період, про який я кажу, не було подібного збігу обставин, що встановлював би такий самий широкий діапазон збутності для будь-якого іншого товару. Якщо ми додамо до цих обставин той факт, що торгівля свійськими тваринами була принаймні так само добре розвинена, як торгівля будь-яким іншим товаром, худоба видається найбільш збутним з усіх наявних товарів, а отже, природними грішми народів давнього світу.

Торгівля та комерція найбільш культурного народу давнього світу, греків, чиї щаблі розвитку історія розкрила нам у досить виразних обрисах, не виявляли й сліду карбованих грошей ще навіть так пізно, як за часів Гомера. Усе ще панував натуральний обмін, а багатство полягало в стадах худоби. Платежі здійснювалися худобою. Ціни обчислювалися в худобі. І худобу використовували для сплати штрафів. Навіть Дракон накладав штрафи в худобі, і цю практику не полишали, доки Солон не перетворив їх, очевидно тому, що вони пережили свою корисність, на металеві гроші за курсом одна драхма за вівцю і п'ять драхм за корову. Ще виразніше, ніж у греків, сліди худоб'яних грошей можна розпізнати у скотарських предків народів Італійського півострова. До дуже пізнього часу худоба і, поряд із нею, вівці становили засіб обміну в римлян. Їхніми найдавнішими правовими покараннями були штрафи худобою (накладувані в худобі та вівцях), які з'являються ще в lex Aternia Tarpeia 454 р. до н. е. і були перетворені на карбовані гроші лише через 24 роки.⁹¹

Серед наших власних предків, давніх германських племен, у часи, коли, за свідченням Tacitus, вони цінували срібний і глиняний посуд однаково, велике стадо худоби вважалося рівнозначним багатству. Натуральний обмін стояв на передньому плані, так само як і в греків гомерівської доби, і худоба знову, а в цьому випадку також коні (і зброя теж!) вже слугували засобом обміну. Худоба становила найбільш шановану їхню власність, і її віддавали перевагу над усім іншим. Судові штрафи сплачувалися худобою та зброєю і лише пізніше – металевими грошима.⁹² Otto der Große ще накладав штрафи в одиницях худоби.

Серед арабів стандарт худоби існував аж до часів Mohammed.⁹³ Серед народів східної Малої Азії, де писання Zoroaster, Zendavesta, вважалися священними, інші форми грошей замінили стандарт худоби лише доволі пізно, після того як сусідні народи вже давно перейшли до металевої валюти.⁹⁴ Можна припустити, що в доісторичні часи худоба використовувалася як валюта євреями, народами Малої Азії та мешканцями Месопотамії, хоча ми й не можемо знайти тому свідчень. Усі ці племена увійшли в історію на тому рівні цивілізації, на якому вони, ймовірно, вже вийшли за межі стандарту худоби – якщо дозволено за аналогією робити загальні висновки з пізніших процесів розвитку та з того факту, що видається неприродним у примітивному суспільстві здійснювати великі платежі металом або металевими знаряддями.

Але зростання цивілізації, а передусім поділ праці та його природний наслідок – поступове утворення міст, населених людністю, відданою насамперед ремеслу, – мусило всюди мати наслідком водночас зменшення збуткості худоби та зростання збуткості багатьох інших товарів, особливо тогочасних металів. Ремісник, який починав торгувати з селянином, рідко був у становищі прийняти худобу як гроші; для міського мешканця тимчасове володіння худобою неминуче спричиняло не лише незручності, а й значні економічні жертви; а утримання та годівля худоби не накладали на селянина суттєвої економічної жертви лише доти, доки він мав необмежені пасовища та звик тримати свою худобу у відкритому полі. З поступом цивілізації, отже, худоба значною мірою втратила той широкий діапазон збуткості, який вона мала раніше – щодо числа осіб, яким, і щодо проміжку часу, протягом якого її можна було продати економічно. Водночас вона все більше й більше відступала на задній план відносно інших благ щодо просторових і кількісних меж своєї збуткості. Вона перестала бути найбільш збутним з товарів, економічною формою грошей, і зрештою перестала бути грошима взагалі.

В усіх культурах, у яких худоба раніше мала характер грошей, гроші у вигляді худоби були покинуті при переході від кочового існування та простого землеробства до складнішої системи, у якій практикувалося ремесло, а їхнє місце посіли тогочасні метали. Серед металів, які спершу опрацьовувалися людьми переважно через легкість видобутку та ковкість, були мідь, срібло, золото, а в деяких випадках також залізо. Цей перехід відбувся доволі плавно, коли він став необхідним, оскільки металеві знаряддя та сам сирий метал, поза сумнівом, уже всюди використовувалися як гроші на додачу до валюти у вигляді худоби – для здійснення дрібних платежів.

Мідь була найдавнішим металом, з якого виготовляли селянський плуг, зброю воїна та знаряддя ремісника. Мідь, золото і срібло були найдавнішими матеріалами, що використовувалися для посуду та оздоб усякого роду. На тому культурному щаблі, на якому народи переходили від грошей у вигляді худоби до виключно металевої валюти, отже, мідь і, можливо, деякі її сплави були благами вельми загального вжитку, а золото і срібло, як найважливіший засіб задоволення тієї найуніверсальнішої пристрасті первісних людей – бажання виокремитися зовнішнім виглядом перед іншими членами племені, – стали благами найзагальнішого попиту. Доки вони мали мало застосувань, ці три метали оберталися майже виключно в готових формах. Згодом, обертаючись як сирий метал, вони були менш обмежені щодо застосування та мали більшу подільність. Їхня збуткість не була ані обмежена малою кількістю господарюючих осіб, ані, через їхню велику корисність для всіх народів і легку транспортабельність при відносно незначних економічних жертвах, замкнена у вузьких просторових межах. Через свою довговічність вони не були обмежені у збуткості вузькими часовими межами. Унаслідок загальної конкуренції за них їх можна було легше збути за економічними цінами, ніж будь-які інші товари у зіставних кількостях (с. 227). Так ми спостерігаємо економічну ситуацію в історичний період, що настав після кочівництва та простого землеробства, у якій ці три метали, будучи найбільш збутними благами, стали виключним засобом обміну.

Цей перехід не відбувся раптово, ані не відбувся однаково в усіх народів. Новіший металевий стандарт міг бути у вжитку тривалий час поряд із давнішим стандартом худоби, перш ніж він остаточно замінив останній. Вартість тварини, виражена в металевих грошах, могла слугувати основою для грошової одиниці навіть після того, як метал цілком витіснив худобу як валюту в торгівлі. Dekaboion, Tesseraboion і Hekatomboion греків, а також найдавніші металеві гроші римлян і галлів, ймовірно, були такої природи, а зображення тварини, що з'являлося на шматках металу, було, ймовірно, символом цієї вартості.⁹⁵

Принаймні непевно, чи мідь або латунь, як найважливіші з-поміж металів у вжитку, були найдавнішим засобом обміну, і чи дорогоцінні метали набули функції грошей лише пізніше. У східній Азії, у Китаї, а можливо, також в Індії, мідний стандарт зазнав свого найповнішого розвитку. У центральній Італії так само розвинувся виключно мідний стандарт. У давніх культурах на Євфраті та Тигрі, навпаки, не знайти навіть слідів колишнього існування виключно мідного стандарту, а в Малій Азії та Єгипті, як і в Греції, на Сицилії та в нижній Італії, його самостійний розвиток був зупинений, де він узагалі існував, величезним розвитком середземноморської торгівлі, яку не можна було належно вести самою лише міддю. Але певно, що всі народи, яких матеріальні обставини, за яких розвивалося їхнє господарство, привели до прийняття мідного стандарту, переходили від менш дорогоцінних металів до більш дорогоцінних, від міді та заліза до срібла й золота, з подальшим розвитком цивілізації, а особливо з географічним поширенням торгівлі. До того ж, в усіх місцях, де утвердився срібний стандарт, згодом відбувався перехід до золотого стандарту, і навіть якщо цей перехід не завжди справді завершувався, тенденція все одно існувала.

У вузькій торгівлі давнього сабінського міста з навколишнім краєм і відповідно до ранньої простоти сабінських звичаїв, коли стандарт худоби пережив свою корисність, мідь найкраще слугувала практичним цілям як селян, так і міських мешканців. Це був найважливіший метал у вжитку, безперечно той товар, чия збуткість поширювалася на найбільше число осіб, а кількісні межі його збуткості були ширшими, ніж у будь-якого іншого товару, – найважливіші реквізити грошей у примітивних щаблях цивілізації. До того ж це було благо, чиї легке й недороге збереження та зберігання в малих кількостях, а також чия відносно помірна вартість транспортування достатньою мірою кваліфікували його для грошових цілей у вузьких географічних межах. Але щойно сфера торгівлі розширилася, темп товарообігу пришвидшився, а дорогоцінні метали ставали все більше й більше найбільш збутними товарами нової епохи, мідь природно втратила свою здатність слугувати грошима. З торгівлею цього народу, що простягалася на весь світ, зі швидким обігом їхніх товарів і зі зростанням поділу праці кожна господарююча особа все більше відчувала потребу носити гроші при собі. З поступом цивілізації дорогоцінні метали стали найбільш збутними товарами і таким чином природними грошима народів, високо розвинених економічно.

Історія інших народів являє картину великих відмінностей у їхньому економічному розвитку, а отже, також і в їхніх грошових інституціях. Коли Мексику вперше захопили європейці, вона, як видається, вже досягла незвичайного рівня економічного розвитку – згідно зі звітами, опублікованими очевидцями про стан країни на той час. Торгівля давніх ацтеків становить для нас особливий інтерес із двох причин: (1) вона доводить нам, що економічне мислення, яке веде людей до діяльності, спрямованої на якнайповніше задоволення їхніх потреб, усюди відповідальне за аналогічні економічні явища, і (2) давня Мексика являє нам картину країни в стані переходу від чистого натурального обміну до грошового господарства. Таким чином ми маємо запис ситуації, у якій можемо спостерігати характерний процес, через який низка благ набуває більшої помітності, ніж решта, і стає грошима.

Звіти конкістадорів та сучасних авторів зображують Мексику як країну з численними містами та добре організованою й величною торгівлею товарами. У містах щодня відбувалися ринки, а кожні п'ять днів проводилися великі ринки, розподілені по країні в такий спосіб, що великий ринок одного міста не зазнавав шкоди від конкуренції ринку сусіднього міста. У кожному місті була особлива велика площа для торгівлі товарами, і на ній кожному товарові відводилося певне місце, поза яким торгівля цим товаром заборонялася. Єдиними винятками з цього правила були харчі та предмети, які важко транспортувати (деревина, дубильні матеріали, каміння тощо). Число людей, що збиралися на ринковій площі столиці, Мехіко, оцінювали в 20 000 до 25 000 для щоденних ринків і між 40 000 та 50 000 у дні великих ринків. Торгували дуже багатьма різновидами товарів.⁹⁶

Цікаве питання, що постає, полягає в тому, чи в ринках давньої Мексики, які в стількох відношеннях були подібні до європейських, також уже з'явилися явища, аналогічні за природою та походженням до наших грошей.

Власне звіт іспанських загарбників полягає в тому, що торгівля Мексики, на час, коли вони вперше ввійшли в країну, вже давно перестала рухатися виключно в межах простого натурального обміну, і що деякі товари натомість уже набули того особливого статусу в торгівлі, про який я докладніше говорив раніше, – тобто статусу грошей. Боби какао в малих мішечках, що вміщували 8 000 до 24 000 бобів, певні маленькі бавовняні хустинки, золотий пісок у гусячих перах, які приймалися за розміром (терези та зважувальні прилади загалом були мексиканцям невідомі), шматки міді й, нарешті, тонкі шматки олова, видається, були тими товарами, які охоче приймав кожен (як гроші), навіть якщо особи, що їх отримували, не потребували їх негайно, щоразу, коли прямий обмін придатними до негайного вжитку товарами не вдавалося здійснити.

Очевидці згадують такі товари як предмети торгівлі на мексиканських ринках: живі й мертві тварини, какао, усі інші харчі, дорогоцінне каміння, лікарські рослини, трави, камеді, смоли, землі, готові ліки, товари, виготовлені з волокон агави, з пальмового листя та з тваринної шерсті, вироби з пір'я, з дерева й каменю, і, нарешті, золото, мідь, олово, деревина, каміння, дубильні матеріали та шкури. Якщо ми розглянемо не лише цей перелік товарів, а й (1) той факт, що Мексика на час її відкриття європейцями вже була розвиненою країною з певною промисловістю та людними містами, (2) що, оскільки більшість наших свійських тварин була їм невідома, стандарт худоби був цілковито виключений, (3) що какао було щоденним напоєм, бавовна – найпоширенішим матеріалом для одягу, а золото, мідь і олово – найширше вживаними металами ацтекського народу, і (4) що природа цих товарів і факт їхнього загального вжитку надавали їм більшої збуткості, ніж усім іншим товарам, то неважко зрозуміти саме те, чому ці блага стали грошима ацтекського народу. Вони були природною, хай і мало розвиненою, валютою давньої Мексики.

Аналогічні причини зумовили те, що серед мисливських народів, які вели зовнішню торгівлю, грошима стали тваринні шкури. У мисливських племен природно виникає надлишок хутра, оскільки забезпечення родини їжею за допомогою полювання веде до такого великого нагромадження шкур, що серед членів мисливського племені може виникнути щонайбільше суперництво за особливо гарні чи рідкісні види шкур. Але якщо плем'я вступає в торгівлю з чужими народами і виникає ринок шкур, на якому численні споживчі блага можуть, за вибором мисливців, обмінюватися на хутро, то немає нічого природнішого за те, що шкури стануть найбільш збутовим благом, а отже, що їм надаватимуть перевагу і прийматимуть їх навіть в обмінах, що відбуваються між самими мисливцями. Звісно, мисливець A не потребує шкур мисливця B, які він приймає в обмін, але він усвідомлює, що зможе легко обміняти їх на ринках на інші блага, яких він справді потребує. Тому він віддає перевагу шкурам – хоча й вони мають для нього лише характер товару – над іншими товарами у своєму володінні, які важче збути. Цей зв'язок ми насправді можемо спостерігати майже в усіх мисливських племен, які ведуть зовнішню торгівлю своїми шкурами.²⁰

Те, що раби та брили солі стали грошима у внутрішній Африці, а воскові коржі у верхів'ях Амазонки, тріска в Ісландії та Ньюфаундленді, тютюн у Меріленді та Вірджинії, цукор у Британській Вест-Індії та слонова кістка в околицях португальських колоній перебрали на себе функції грошей, пояснюється тим, що ці блага були, а подекуди є й досі, головними предметами вивозу з цих місцевостей. Так вони набувають, як і хутро в мисливських племен, переважної збутовості.

Натомість локальний грошовий характер багатьох інших благ можна звести до їхньої великої та загальної споживчої цінності на місці і до зумовленої цим збутовості. Прикладами є грошовий характер фініків в оазі Сіва, чайних брикетів у Середній Азії та Сибіру, скляних намистин у Нубії та Сеннарі, а також ghussub, різновиду проса, у краї Агір (Африка). Прикладом, у якому обидва чинники зумовили грошовий характер блага, слугують мушлі каурі, які водночас були як загальнобажаною оздобою, так і вивізним товаром.⁹⁷

Отже, гроші постають перед нами, у своїх особливих, локально й часово відмінних формах, не як результат угоди, законодавчого примусу чи простого випадку, а як природний продукт відмінностей в економічному становищі різних народів в один і той самий час або одного й того самого народу в різні періоди його історії.

Amerika," Das Ausland, XIX, no. 21, [Jan. 21, 1846], ¹². Естонське слово "raha" (гроші) має в спорідненій мові лапландців значення хутра (Philipp Krug, Zur Münzkunde Russlands, St. Petersburg, 1805). Про хутряні гроші в російському середньовіччі див. повідомлення Нестора (A.L. Schlözer, перекладач, Nestor, Russische Annalen, Goettingen, 1802–1809, III, 90). Давнє слово "kung" (гроші) насправді означає куницю. Ще 1610 року була захоплена російська військова скарбниця, що містила 5450 рублів сріблом і хутра на 7000 рублів. (Див. Nikolai Karamzin, Geschichte des russischen Reichs, Riga, 1820–1833, XI, 183). Див. також Roscher, op. cit., p. 309, та Heinrich Storch, Handbuch der National-Wirthschaftslehre, ed. by K.H. Rau, Hamburg, 1820, III, 25–26.

3. Гроші як «міра ціни» та як найекономічніша форма зберігання обмінюваного багатства

Оскільки поступальний розвиток торгівлі та функціонування грошей породжують економічне становище, у якому товари всіх видів обмінюються один на одного, і оскільки межі, у яких формуються ціни, під впливом жвавої конкуренції стають дедалі вужчими (с. 201), легко могла виникнути думка, що всі товари перебувають, у даному місці та в даний час, у певному ціновому співвідношенні один до одного, на основі якого вони можуть довільно обмінюватися один на одного.

Припустимо, що ціни нижченаведених товарів (вважаючи їх певної якості), встановлені на певному ринку в певний час, є такими:

	Дійсні ціни (за цнт)	Середня ціна (за цнт)
Цукор	24–26 талерів	25 талерів
Бавовна	29–31 талер	30 талерів
Пшеничне борошно	5 ½–6 ½ талера	6 талерів

Якщо тепер припустити, що середня ціна товару – це та, за якою його можна як купити, так і продати, то 4 центнери цукру постають у прикладі як «еквівалент» 3 1/3 центнера бавовни, ця кількість – як «еквівалент» 16 2/3 центнера пшеничного борошна та 100 талерів, і навпаки. Нам достатньо лише назвати еквівалент (у цьому сенсі) товару (або один із його численних еквівалентів) його «міновою цінністю», а суму грошей, за яку його можна як купити, так і продати, – його «міновою цінністю у переважному сенсі цього терміна», щоб дійти до поняття мінової цінності загалом і грошей як «міри мінової цінності» зокрема, які панують у нашій науці.

«У країні, де ведеться жвава торгівля, – пише Turgot, – кожен вид блага матиме поточну ціну, виражену через кожне інше благо, що означає, що певна кількість одного блага буде еквівалентна певній кількості кожного іншого виду блага. Щоб виразити мінову цінність певного блага, очевидно, достатньо вказати кількість іншого відомого товару, яка розглядається як його еквівалент. Із цього видно, що всі види благ, які можуть бути предметами торгівлі, так би мовити, вимірюються одне одним, і що будь-яке з них може слугувати мірилом для всіх інших.»⁹⁸ Подібні думки висловлювали майже всі інші економісти, які доходять, як і Turgot у ході своєї славетної праці про походження й розподіл національного багатства, висновку, що гроші серед усіх можливих «мір мінової цінності» є найприданішими, а отже, й найпоширенішими. Єдиний недолік цієї міри вбачають у тому, що цінність грошей не є сталою, а змінною,⁹⁹ і що гроші тому дають надійну міру «мінової цінності» для будь-якого даного моменту, але не для різних моментів часу.

Однак у своєму викладі теорії ціни я показав, що еквівалентів благ в об'єктивному сенсі цього терміна ніде в господарстві людей спостерігати не можна (с. 193), і що вся теорія, яка подає гроші як «міру мінової цінності» благ, розпадається в ніщо, оскільки основою цієї теорії є фікція, помилка.

Коли центнер вовни певної якості продається в певній угоді на ринку вовни за 103 флорини, нерідко виявляється, що на тому самому ринку й у той самий час відбуваються угоди за вищими й нижчими цінами – наприклад, за 104, 103 ½, а також за 102 і 102 ½ флорини. Часто буває й так, що покупці на ринку оголошують про свою готовність «взяти» за 101 флорин, тоді як продавці одночасно заявляють, що готові «пропонувати» лише за 105 флоринів. Що ж у такому разі є «міновою цінністю» вовни? Або, поставивши те саме питання у зворотний спосіб, яка кількість вовни є «міновою цінністю», наприклад, 100 флоринів? Очевидно, можна сказати лише, що центнер вовни можна купити чи продати на тому ринку в той час у межах від 101 до 105 флоринів.¹⁰⁰ Але певну кількість вовни й певну кількість грошей (чи будь-якого іншого товару), які можуть взаємно обмінюватися один на одного – тобто є еквівалентами в об'єктивному сенсі цього терміна, – ніде спостерігати не можна, бо їх не існує. Тож не може бути й мови про міру цих еквівалентів (про міру «мінової цінності»).

Щоправда, деякі економічні завдання практичного життя породили потребу в оцінках приблизної точності, особливо в оцінках, виражених у грошах. Там, де вимагається лише приблизна правильність оцінок, середні ціни цілком можуть слугувати основою оцінювання, оскільки вони загалом найбільш придатні для цієї мети. Але зрозуміло, що цей метод оцінювання благ має виявитися цілком недостатнім і навіть хибним – навіть для практичного життя – усюди, де стає необхідним вищий ступінь точності. Коли необхідна точна оцінка благ, треба розрізняти три речі залежно від наміру особи, яка робить оцінку. Вона має спрямувати свою увагу на оцінювання (1) ціни, за якою певні блага, якщо їх винести на ринок, можуть бути продані, (2) ціни, за якою блага певного виду й якості можуть бути куплені на ринку, та (3) кількості товарів або суми грошей, яка для самого конкретного індивіда є еквівалентом блага чи кількості благ.

Основа для двох перших оцінок випливає зі сказаного. Формування ціни, як ми бачили, завжди відбувається між двома крайніми межами, нижчу з яких можна назвати також ціною попиту (ціна, за якою товар запитується на ринку), а вищу – ціною пропозиції (ціна, за якою товар пропонується до продажу на ринку).¹⁰¹ Перша зазвичай слугуватиме основою для першої оцінки, а друга – основою для другої. Третя оцінка є складнішою, оскільки вона стосується особливого становища, яке благо чи кількість благ, чий еквівалент (у суб'єктивному сенсі цього терміна) розглядається, посідає в господарстві господарюючого індивіда. Бо, оцінюючи цей еквівалент, він враховує також, чи має благо для нього переважно споживчу цінність, чи переважно мінову цінність; коли йдеться про кількості блага, він зважає на те, яка частина має для нього переважно споживчу, а яка – переважно мінову цінність.

Припустимо, що A володіє благами a, b і c, які мають для нього переважно споживчу цінність, а також благами d, e і f, які мають для нього переважно мінову цінність. Сума грошей, яку він сподівається отримати від продажу першої групи, не була б для нього еквівалентом цих благ, оскільки споживча цінність їх для нього є вищою, економічною формою. Натомість лише сума грошей, за яку можна було б придбати тотожні блага або такі блага, що мають для нього ту саму споживчу цінність, буде для нього еквівалентом цих благ. Однак блага d, e і f є товарами, а отже, призначені для продажу. У звичайному перебігу подій вони будуть обміняні на гроші. Ціна, яку очікує за них господарюючий індивід A, загалом і справді є еквівалентом цих благ.¹⁰² Тому еквівалент блага можна правильно оцінити лише стосовно власника та економічного статусу цього блага для нього. Передумовою, необхідною для визначення еквівалента комплексу благ (майна особи), є окреме оцінювання еквівалента кожного споживчого блага й кожного товару в цьому комплексі.¹⁰³

Хоча теорію «мінової цінності» загалом і, як необхідний наслідок, теорію грошей як «міри мінової цінності» зокрема після сказаного слід визнати неспроможною, спостереження за природою й функцією грошей навчає нас усе ж, що різні щойно обговорені оцінки (на відміну від вимірювання «мінової цінності» благ) зазвичай найдоречніше робити у грошах. Метою двох перших оцінок є визначення кількостей благ, за які товар можна купити чи продати в даний час на даному ринку. Ці кількості благ зазвичай складатимуться лише з грошей, якщо передбачувані угоди дійсно здійснюються, і знання сум грошей, за які товар можна придбати чи продати, є тому, природно, безпосередньою метою економічного завдання оцінювання.

За умов розвиненої торгівлі єдиним товаром, у якому всі інші можна оцінити без обхідних процедур, є гроші. Усюди, де зникає бартер у вузькому значенні цього терміна і де як ціни різноманітних товарів фактично виступають (здебільшого) лише грошові суми, бракує надійної основи для оцінювання в будь-яких інших, ніж грошові, одиницях. Оцінювання зерна чи вовни, наприклад, є відносно простим у грошових одиницях. Але оцінювання вовни в одиницях зерна або зерна в одиницях вовни пов'язане з більшими труднощами хоча б тому, що прямий обмін цих двох благ ніколи не відбувається, або ж лише в найрідкісніших виняткових випадках, унаслідок чого бракує підстави для такого оцінювання, тобто відповідних дієвих цін. Оцінювання такого роду тому зазвичай можливе лише на основі обчислення, передумовою якого є попереднє оцінювання обох благ у грошових одиницях. Оцінювання блага в грошових одиницях, навпаки, можна здійснити безпосередньо на основі наявних дієвих цін.

Оцінювання товарів у грошових одиницях, отже, не лише найдієвіше відповідає, як ми бачили раніше, звичайним практичним цілям оцінювання, а й є найзручнішим і найпростішим у практичному застосуванні. Оцінювання в одиницях інших товарів є складнішою процедурою, яка передбачає попереднє оцінювання в грошових одиницях.

Те саме можна сказати про визначення еквівалентів благ у суб'єктивному значенні цього терміна, оскільки знову ж таки перші два оцінювання становлять його передумову й основу.

Тож зрозуміло, чому єдиним товаром, в одиницях якого зазвичай здійснюють оцінювання, є гроші. У цьому сенсі, як товар, в одиницях якого за умов розвиненої торгівлі оцінювання здійснюється як правило і найдоречніше, гроші, якщо хтось так бажає, можна назвати мірою цін.¹⁰⁴,¹⁰⁵

Я пояснив вище причини, чому оцінки загалом можна найдієвіше робити в одиницях товару, який уже набув характеру грошей, щоразу, коли такий товар існує, і чому, отже, оцінки фактично роблять у цих одиницях, якщо тільки особливості товару, що став грішми, цьому не перешкоджають. Але цей результат не є необхідним наслідком грошового характеру товару. Цілком легко уявити випадки, у яких товар, що не має грошового характеру, проте слугує «мірою ціни», або випадки, у яких лише той чи той з кількох товарів, які набули грошового характеру, виконує цю додаткову функцію. Функція слугувати мірою ціни тому не є необхідною ознакою товарів, що набули грошового характеру. А якщо вона не є необхідним наслідком того, що товар став грішми, то вона ще менше є передумовою чи причиною того, що товар став грішми.

Насправді, звісно, гроші зазвичай є дуже придатною мірою ціни. Це особливо стосується металевих грошей з огляду на їхню високу подільність і на відносно більшу стабільність чинників, що визначають їхню вартість. Існують інші товари, які набули грошового характеру (зброя, начиння, бронзові кільця тощо), але які ніколи не використовували як міри ціни. Функція слугувати мірою ціни тому не міститься в понятті грошей. Декілька економістів злили докупи поняття грошей і поняття «міри вартості» і внаслідок цього заплуталися в хибному розумінні справжньої природи грошей.

Ті самі чинники, що зумовлюють той факт, що гроші є єдиним товаром, в одиницях якого зазвичай здійснюють оцінювання, зумовлюють також і той факт, що гроші є найдоречнішим засобом для нагромадження тієї частини майна особи, за допомогою якої вона має намір придбати інші блага (споживчі блага або засоби виробництва). Та частина свого майна, яку господарюючий індивід має намір використати для придбання споживчих благ, набуває тієї форми, у якій він може будь-коли задовольнити свої потреби найпевнішим і найшвидшим способом, якщо її спершу обміняти на гроші. Та частина капіталу господарюючого індивіда, яка ще не складається зі спеціалізованих чинників наміченого виробництва, з тієї самої причини теж доречніше зберігати у формі грошей, ніж у будь-якій іншій формі, оскільки будь-який інший товар спершу треба обміняти на гроші, щоб далі виторгувати за нього бажані засоби виробництва. Власне, щоденний досвід учить нас, що господарюючі люди прагнуть перетворити на гроші ту частину свого запасу споживчих благ, яка складається з благ, що їх вони вже не мають наміру використовувати для безпосереднього задоволення своїх потреб, а натомість розглядають як товари. Подібно ж ту частину свого капіталу, яка не складається з чинників наміченого виробництва, вони передусім перетворюють на гроші і тим самим роблять неабиякий крок до сприяння своїм господарським цілям.

Але уявлення, яке приписує грошам як таким також функцію перенесення «вартостей» із теперішнього в майбутнє, слід визначити як хибне. Хоча металеві гроші, з огляду на їхню довговічність і низькі витрати на зберігання, безсумнівно, придатні і для цієї мети, проте зрозуміло, що інші товари ще краще пристосовані до неї. Справді, досвід учить, що всюди, де грошового характеру набули блага, які менш легко зберігати, а не дорогоцінні метали, вони зазвичай слугують цілям обігу, але не збереженню «вартостей».¹⁰⁶

Якщо підсумувати сказане, ми доходимо висновку, що товар, який став грішми, є також товаром, у якому найдоречніше можна здійснювати оцінювання, що відповідають практичним цілям господарюючих людей, і в якому найдоречніше можна нагромаджувати кошти для цілей обміну, за умови, що цьому не стають на заваді жодні перешкоди, зумовлені його властивостями. Металеві гроші (які автори в нашій науці завжди передусім мають на увазі, коли говорять про гроші загалом) фактично відповідають цим цілям високою мірою. Але мені видається настільки ж певним, що функції бути «мірою вартості» та «накопичувачем вартості» не слід приписувати грошам як таким, оскільки ці функції мають суто випадкову природу і не є істотною частиною поняття грошей.

багатьох інших випадках (щоразу, наприклад, коли має місце замісне виконання договору). Розгляньмо, наприклад, випадок, коли хтось протиправно перешкоджає вченому користуватися його бібліотекою. «Ринкова ціна» книжок була б дуже недостатньою компенсацією вченому за його втрату. Але ринкова ціна була б справедливим еквівалентом бібліотеки для спадкоємця вченого, для якого бібліотека мала б переважну мінову вартість.

Sallustio Antonio Bandini розвиває погляд, що сягає корінням праці Aristotle. Він починає свій виклад, показуючи труднощі, до яких призводить чистий бартер, доводячи, що особа, чиїх благ бажають інші, не завжди перебувала в становищі, у якому могла б скористатися їхніми благами, а отже, що ставало необхідним заставне забезпечення («un mallevadore»), передання якого мало б гарантувати майбутню компенсацію, і що для цієї функції обрали дорогоцінні метали. (Discorso economico in Scrittori classici Italiani di economia politica, Milano, 1803–05, VIII, 142ff.) Цю теорію далі розвинули в Італії Giammaria Ortes (Della economia nazionale, in ibid., XXIX, 271–276, and Lettere in ibid., XXX, 258ff.); Gian-Rinaldo Carli (Dell'origine e del commercio della moneta, in ibid., XX, 15–26); та Giambattista Coriani (Riflessioni sulle monete, and Lettera ad un legislatore della Republica Cisalpina, in ibid., XLVI, 87–102 and 153ff.). У Франції цю теорію розвинув Dutot, (Réflexions politiques sur les finances et le commerce, in E. Daire, ed., Economistes

4. Карбування монети

З попереднього викладу природи й походження грошей видно, що дорогоцінні метали природно стали економічною формою грошей у звичайних торговельних відносинах цивілізованих народів. Але використання дорогоцінних металів для грошових цілей супроводжується деякими вадами, усунення яких мали спробувати господарюючі люди. Головні вади, пов'язані з використанням дорогоцінних металів для грошових цілей, такі: (1) трудність визначення їхньої справжності й ступеня чистоти і (2) необхідність поділу твердого матеріалу на шматки, відповідні кожній окремій операції. Цих труднощів неможливо легко усунути без втрати часу та інших господарських жертв.

Перевірка справжності дорогоцінних металів і ступеня їхньої чистоти потребує застосування хімікатів і специфічних трудових послуг, оскільки її можуть здійснити лише фахівці. Поділ твердих металів на шматки потрібної для окремих операцій ваги є операцією, яка, з огляду на необхідну точність, не лише потребує праці, втрати часу та точних фінансистів XVIII століття, Paris, 1843, p. 895). У Німеччині її переглянув T.A.H. Schmalz, (Staatswirthschaftslehre in Briefen, Berlin, 1818, I, 48ff.), а в Англії нещодавно Henry Dunning Macleod, (The Elements of Economics, New York, 1881, I, 171ff.). них інструментів, а й супроводжується неабиякою втратою самого дорогоцінного металу (через втрату стружки та внаслідок повторного переплавлення).

Дуже проникливий опис труднощів, що виникають через використання дорогоцінних металів для грошових цілей, дав нам відомий мандрівник¹⁰⁷ південно-східною Азією Bastian у своїй праці про Бірму – країну, де срібло й досі обертається в некарбованому стані.

«Коли особа йде на ринок у Бірмі, – розповідає Bastian, – вона має взяти із собою шматок срібла, молоток, зубило, терези та необхідні важки. «Скільки коштують ці горщики?» «Покажіть мені ваші гроші», – відповідає торговець і, оглянувши їх, визначає ціну за тією чи тією вагою. Покупець тоді просить у торговця маленьке кувадло і обробляє свій шматок срібла молотком, доки не вважатиме, що знайшов правильну вагу. Після цього він зважує його на власних терезах, оскільки терезам торговця не варто довіряти, і додає або забирає срібло на шальках, доки вага не стане правильною. Звісно, чимало срібла втрачається, коли стружка падає на підлогу, і покупець тому зазвичай воліє купувати не точну кількість, якої бажає, а кількість, еквівалентну тому шматку срібла, який він щойно відламав. У більших покупках, які роблять лише сріблом найвищого ступеня чистоти, процес ще складніший, оскільки спершу треба покликати пробірника, який визначає точний ступінь чистоти і якому за цю роботу треба заплатити».

Цей опис дає нам ясну картину труднощів, пов'язаних із торгівлею всіх народів, перш ніж вони навчилися карбувати метали. Часто повторюваний досвід цих труднощів мав зробити їх усунення вкрай бажаним для кожного господарюючого індивіда.

Перша з двох труднощів – визначення ступеня чистоти металу – видається тією, усунення якої постало як першочергове за важливістю для господарюючих людей. Тавро, відбите державним посадовцем чи якоюсь надійною особою на металевому зливку, гарантувало не його вагу, а ступінь його чистоти і звільняло власника, коли він передавав метал іншим особам, які цінували надійність тавра, від обтяжливої та дорогої проби. Так тавровий метал усе ж доводилося зважувати, як і раніше, але його чистота не потребувала подальшого дослідження.

Подеколи одночасно, а в інших випадках, можливо, дещо пізніше, господарюючі люди, схоже, дійшли до думки так само позначати й вагу шматків металу та від самого початку поділяти метали на шматки, надійно марковані як своєю вагою, так і своєю пробою. Найкраще цього, природно, можна було досягти, поділяючи дорогоцінний метал на дрібні шматки, відповідні потребам торгівлі, і маркуючи метал у такий спосіб, щоб жодну значну частину не можна було відокремити від шматка без того, аби це відокремлення відразу стало очевидним. Цієї мети було досягнуто карбуванням металу, і саме так постали наші монети. Отже, монети за самою своєю природою є не чим іншим, як шматками металу, проба й вага яких визначені надійним способом і з достатньою для практичних цілей господарського життя точністю та які якомога дієвіше захищені від підробки. Сам факт карбування дає нам змогу в усіх угодах просто відраховувати потрібні ваги дорогоцінних металів у надійний спосіб, без обтяжливих проб на пробірному камені, поділу та зважування. Господарське значення монети, таким чином, полягає в тому, що (окрім того, що вона позбавляє нас механічної операції поділу дорогоцінного металу на потрібні кількості) її прийняття звільняє нас від перевірки її справжності, проби й ваги. Коли ми передаємо її далі, вона звільняє нас від необхідності доводити ці факти. Отже, вона звільняє нас від численних обтяжливих, виснажливих процедур, пов'язаних із господарськими жертвами, і внаслідок цього природно висока збутність дорогоцінних металів значно зростає.

Найкращу гарантію повної ваги й засвідченої проби монет за самою природою справи може дати сам уряд, оскільки він відомий і визнаний усіма та має владу запобігати злочинам проти монети й карати за них.

Тому уряди зазвичай брали на себе обов'язок карбувати монети, потрібні для торгівлі. Але вони так часто й так сильно зловживали своєю владою, що господарюючі люди врешті-решт майже забули той факт, що монета є не чим іншим, як шматком дорогоцінного металу сталої проби й ваги, гарантією проби й повної ваги якого слугують чесність і доброчесність монетного двору. Постали навіть сумніви щодо того, чи є гроші взагалі товаром. Зрештою їх було проголошено чимось цілком уявним, що ґрунтується виключно на людській зручності. Той факт, що уряди поводилися з грошима так, наче вони справді були лише продуктом зручності людей загалом і їхніх законодавчих примх зокрема, тому неабияк сприяв поширенню хибних уявлень про природу грошей.¹⁰⁸

Спочатку грошові метали, безперечно, поділялися на шматки, що відповідали вагам, уже загальновживаним у торгівлі. Римський as спочатку був фунтом міді. За часів Едварда I англійський фунт стерлінгів містив фунт срібла певної проби за Tower weight (Тауерською вагою). Так само французька livre за часів Карла Великого містила фунт срібла за вагою Troyes (труайською вагою). Англійські shilling і penny також були вагами, звичними в торгівлі. „Коли пшениця коштує дванадцять шилінгів за квартер, – мовить давній статут Генріха III, – тоді wastel bread на один farthing має важити одинадцять шилінгів і чотири пенси.“¹⁰⁹ Відомо також, що німецькі mark, schilling, pfennig тощо спочатку були торговими вагами. Але неодноразові псування монети, спричинені керівниками монетних дворів, незабаром призвели до того, що звичайні ваги зливкового металу й ваги, за якими дорогоцінні метали вживалися в торгівлі (відраховувані як монети), стали в більшості країн дуже різними. Ця відмінність, своєю чергою, неабияк сприяла тому, що гроші почали розглядати як особливу „міру мінової вартості“, хоча стандартна монета в кожному природному господарстві є не чим іншим, як одиницею ваги, визначеною тією вагою, за якою торгують дорогоцінними металами. Останнім часом неодноразово робилися спроби знову узгодити одиницю ваги зливкового металу з монетною одиницею, як-от у Німеччині та Австрії, де основою монетної системи було обрано фунт Zollverein (Митного союзу).

Головні недосконалості наших монет полягають у тому, що їх неможливо виготовити з цілком точною вагою і що навіть тієї точності, яку можна було б досягти, не намагаються досягти з практичних міркувань (через витрати) у звичних виробничих процесах, застосовуваних на монетних дворах. Недосконалості, з якими монети первісно виходять із монетного двору, посилюються під час їхнього обігу через використання, унаслідок чого легко виникає відчутна нерівність у вагах монет того самого номіналу.

Очевидно, ці вади тим виразніші, чим менші кількості, на які поділяються дорогоцінні метали. Карбування дорогоцінних металів на шматки, такі малі, як цього потребує роздрібна торгівля, призвело б до найбільших технічних труднощів, і навіть якби це робили з помірною ретельністю, воно вимагало б господарських жертв, цілком непропорційних номінальній вартості монет. З іншого боку, кожен, хто обізнаний із торгівлею, легко зрозуміє труднощі, до яких призвела б нестача монет дрібного номіналу.

„Меншої монети, ніж 2 Annas, – повідомляє Bastian, – у Сіамі не існувало. Кожен, хто бажав купити щось дешевше за цю ціну, мусив чекати, доки додавання нової потреби виправдає витрату такої суми, або ж об'єднуватися з іншими охочими купити й ділити покупку з ними. Подеколи замінниками грошей слугували маленькі чашки рису, і кажуть, що на Сокотрі дрібною розмінною монетою слугували невеликі шматки ghi, тобто масла.“ У мексиканських містах Bastian отримував як розмінну монету шматки мила, а в сільській місцевості – яйця. На високогір'ях Перу серед тубільців заведено мати напоготові кошик, який вони поділяють на відділення. В одному відділенні лежать швацькі голки, в іншому – котушки ниток, ще в інших – свічки та інші предмети повсякденного вжитку. Вони пропонують вибір цих речей на суму, що дорівнює потрібній розмінній монеті. У Верхній Бірмі для найдрібніших покупок, як-от фрукти, сигари тощо, використовують грудки свинцю, і кожен торговець має у своїй крамниці велику скриню, повну цих грудок. Їх зважують на більших терезах, ніж ті, що використовуються для срібла. У селах, де не сподіваються одержати решту зі срібла, для дрібних покупок слуга мусить іти слідом із важким мішком свинцю.

У більшості цивілізованих країн технічних і господарських труднощів карбування дорогоцінних металів на дуже дрібні шматки уникають, карбуючи шматки з якогось звичайного металу, зазвичай міді або латуні.

Оскільки – хоча б лише задля зручності, якщо не з якоїсь іншої причини – ніхто не триматиме без потреби скільки-небудь значної частини свого багатства в цих монетах, вони посідають у торгівлі лише допоміжне становище й можуть безпечно карбуватися половинної ваги або навіть меншої, задля більшої зручності публіки, за тієї єдиної умови, що їх можна будь-коли обміняти на монетному дворі на монети з дорогоцінних металів, або що допоміжної монети випускається лише така мала кількість, що вона залишається в обігу. Перший спосіб є в будь-якому разі правильнішим і водночас надійнішим захистом від урядових зловживань, що виникають із прибутку, який дістається урядові від випуску цих монет. Такі грошові шматки називають допоміжною монетою. Їхня вартість більша за вартість матеріалів, з яких вони виготовлені, причому ця додаткова вартість зумовлена тим, що певну кількість допоміжних монет можна обміняти на монетному дворі на монету більшого номіналу, а також тим, що кожен може використати їх для погашення своїх зобов'язань перед урядом-емітентом і перед будь-якою іншою особою на суму до найдрібнішої повноважної монети. З огляду на більшу зручність допоміжних латунних чи мідних монет публіка в цьому випадку охоче терпить незначну господарську аномалію, оскільки переваги легшої транспортабельності й зручності важливіші за повноту ваги в разі монет, які ніколи не є осердям важливих господарських інтересів. Подібним чином у багатьох країнах карбують навіть полегшені срібні монети. Це не є шкідливим, доки вони обмежуються номіналами, для яких з технічних чи господарських причин неможливо виготовити придатних повноважних монет.