Доведення того, що письменник суперечив сам собі, може бути необхідним етапом, але ніколи не сміє бути кінцевою метою предметної та плідної критики. Це лише порівняно вбогий ступінь критичного пізнання – знати, що в системі криється хиба, яка, мислимо, могла б бути й суто випадковою та особистою помилкою автора. Справжнє подолання міцно збудованої системи можливе не інакше, як коли вдається з точністю до волосини вказати той пункт, у якому помилка проникла в систему, та шляхи, якими вона в ній поширилася й розгалузилася. Треба так само добре і, я майже хотів би сказати, як супротивник так само співчутливо зрозуміти вихідну точку, розвиток і катастрофу помилки, що увінчується самосуперечністю, як, навпаки, силкуєшся зрозуміти взаємозв'язки системи, якій себе віддаєш.
Цілком своєрідно загострені обставини спричинили те, що у випадку Маркса питання самосуперечності набуло значно більшої ваги, ніж йому зазвичай належить, і відповідно я теж присвятив тому питанню широке місце. Та саме перед таким значним і впливовим мислителем ми тим менше сміємо ухилятися від другої, як я гадаю, і в цьому випадку предметно ще пліднішої та повчальнішої частини критичного завдання.
Почнімо з питання, яке відразу ставить нас перед головним: яким шляхом Маркс дійшов до теоретичного основоположного твердження свого вчення, до твердження, що вся вартість засновується єдино й виключно на втілених кількостях праці?
Що це твердження не є якоюсь самоочевидною і тому зовсім не потребуючою доведення аксіомою, не підлягає сумніву. Вартість і зусилля, як я вже колись виклав в іншому місці, аж ніяк не є двома настільки взаємопов'язаними поняттями, щоб людину безпосередньо мав охоплювати здогад, що зусилля є підставою вартості. «Те, що я надсадився над якоюсь річчю, є одним фактом, що річ цієї надсади варта – другим, відмінним від нього, і що обидва ці факти не завжди йдуть рука об руку, досвід підтверджує надто певно, щоб щодо цього був можливий будь-який сумнів. Кожне з незліченних безуспішних зусиль, які щодня з технічної невправності, чи з невдалої спекуляції, чи просто з невдачі марнуються на нічого не варний результат, дає тому свідчення. Та не менше й кожен із численних випадків, коли мале зусилля винагороджується високою вартістю».²³
Якщо ж усупереч цьому для якоїсь царини стверджується необхідне й закономірне співзвучання обох величин, то треба дати собі та своїм читачам звіт про якісь підстави, спроможні підперти таке твердження.
Маркс і справді наводить у своїй системі обґрунтування. Та я гадаю, що зможу переконати в тому, що обраний шлях обґрунтування був із самого початку неприродним, таким, що не відповідав природі проблеми; що далі викладене в системі обґрунтування вочевидь не було тим, за допомогою якого сам Маркс дійшов до свого переконання, – а що воно було вигадане заднім числом як штучно опоряджена опора для упередженої думки, почерпнутої з інших вражень; що, нарешті, – і це найвирішальніше – доведення наскрізь пронизане нагромадженою кількістю найочевидніших логічних і методичних помилок, які позбавляють його будь-якої доказової сили.
Придивімося пильніше.
Основоположна теза, у яку Маркс пропонує своїм читачам повірити, полягає в тому, що мінова вартість товарів – адже лише на неї, а не на споживну вартість спрямований його аналіз – знаходить підставу й міру у втілених у товарах кількостях праці.
Так-от, як мінові вартості, відповідно ціни товарів, так і кількості праці, потрібні для їх відтворення, є зовнішньо виступаючими величинами, які загалом цілком добре доступні дослідному встановленню. Тож для Маркса вочевидь найближчим було б, аби переконатися у твердженні, правильність чи неправильність якого мусить виявлятися у фактах досвіду, апелювати до досвіду, інакше кажучи: для своєї доступної суто емпіричному доведенню тези навести й суто емпіричне доведення. Та Маркс цього не робить. При цьому не можна навіть сказати, що він безтурботно пройшов повз це можливе й, безперечно, також доречне джерело пізнання та доведення. Натомість, як показують виклади його третього тому, він дуже добре знає, які за своєю природою емпіричні факти і що вони суперечать його тезі. Він знає, що ціни товарів встановлюються не пропорційно до втіленої кількості праці, а до сукупних витрат виробництва, які охоплюють ще й інші елементи. Тому він ухилився від найприроднішої проби своєї тези, безперечно, не випадково, а з ясним усвідомленням того, що цим шляхом не вдасться досягти сприятливого для його тези результату.
Однак існує ще й другий, для подібних тез так само цілком природний шлях доведення та переконання, а саме психологічний. Адже можна – за допомогою дуже вживаного в нашій науці поєднання індукції та дедукції – дослідити мотиви, якими керуються люди, з одного боку, при здійсненні обмінних операцій та встановленні обмінних цін, а з іншого – при своїй участі у виробництві, і можна з природи цих мотивів робити висновки про типовий спосіб дій людей, причому, серед іншого, мислимо міг би виявитися й зв'язок між регулярно вимаганими та надаваними цінами і кількістю праці, потрібної для виготовлення товарів. Цей метод саме при подібних питаннях часто й з найкращим успіхом застосовувався – звичайне обґрунтування, наприклад, закону попиту та пропозиції, закону витрат виробництва, пояснення земельної ренти тощо ґрунтуються на ньому – і навіть сам Marx послуговувався ним, принаймні в загальних рисах, аж ніяк не рідко. Лише саме при своїй фундаментальній тезі він знову його уникає. Хоча, очевидно, стверджуваний зовнішній зв'язок між обмінними вартостями та кількостями праці міг би набути свого повного розуміння лише через розкриття психологічних проміжних ланок, що зчіплюють обидва, він відмовляється від викладу цих внутрішніх зв'язків; він навіть принагідно одного разу оголошує «глибший аналіз» «обох суспільних рушійних сил» «попиту та постачання», який саме й привів би до того внутрішнього зчеплення, «тут недоречним» (III. 169), причому це «тут» хоча спершу стосується лише екскурсу про вплив попиту та постачання на формування цін, фактично й практично, оскільки йдеться про справді «глибокий» і ґрунтовний аналіз, поширюється на всю систему Marx і зокрема також на обґрунтування його найважливішої основної думки.
Однак і тут знову слід зауважити дещо своєрідне. Адже Marx і повз цей другий можливий і природний метод дослідження проходить аж ніяк не з безсторонньою недбалістю. Він радше і його знову навмисно й при повному усвідомленні того, який результат він принесе і що цей результат не був би сприятливим для його тези, уникає. Адже в третьому томі він фактично закликає ті дієві у виробництві та в обміні спонуки, від «глибшого аналізу» яких він тут і деінде відмовляється, під їхньою грубою збірною назвою «конкуренція» і знає та викладає, що ці спонуки в дійсності ведуть не до пристосування цін до втілених у товарах кількостей праці, а навпаки, відтісняють їх від цього мірила й до рівня, який відповідає співдії щонайменше другого, координованого чинника. Це ж саме «конкуренція», яка, за Marx, спричиняє утворення славнозвісної середньої норми прибутку та «перетворення» чистих трудових вартостей на відмінні від них «виробничі ціни», що містять у собі порцію середнього прибутку.
Замість того щоб тепер обґрунтувати свою тезу з досвіду або з її дієвих мотивів емпірично чи психологічно, Marx воліє обрати третій, для подібного матеріалу, безперечно, дещо дивний шлях доведення: шлях суто логічного доведення, діалектичної дедукції з самої сутності обміну.
Marx уже в старого Аристотеля знайшов думку, що «обмін не може існувати без рівності, а рівність – без сумірності» (I. 35). До цієї думки він прив'язується. Він уявляє собі обмін двох товарів під образом рівняння, висновує, що в обох обмінюваних і тим самим прирівняних речах має існувати «дещо спільне однакової величини», і береться це спільне, до якого прирівняні речі як обмінні вартості мають бути «зводимими», відшукати (I. 11).
Я хотів би принагідно зауважити, що мені вже перша передумова, згідно з якою в обміні двох речей має виявлятися «рівність» їх, видається дуже немодерною – на чому, зрештою, кінець кінцем не дуже багато б важило, – але також дуже нереалістичною, або, щоб сказати це доброю німецькою, неправильно помисленою. Там, де панує рівність і точна рівновага, зазвичай не настає жодної зміни попереднього стану спокою. Якщо тому у випадку обміну справа закінчується тим, що товари змінюють свого власника, то це радше ознака того, що в грі була якась нерівність або перевага, через ухил якої й була вимушена зміна – так само, як між складниками зближених складених тіл утворюються нові хімічні сполуки, коли «хімічна спорідненість» до складників наближеного чужого тіла саме не однаково сильна, а сильніша, ніж до складників попереднього складу. І справді, сучасна політична економія одностайна в тому, що старе схоластично-теологічне уявлення про «еквівалентність» обмінюваних вартостей є хибним. Але я не хочу надавати цьому пунктові подальшої ваги й звертаюся до критичного дослідження тих логічних і методичних операцій, через які Marx як шукане «спільне» вичавлює працю.
Саме ці операції є тими, про які я вже вище натякав, що вони, як мені видається, утворюють найболючіший пункт теорії Marx. Вони виявляють майже стільки ж наукових капітальних помилок, скільки й ланок думки – а їх таки чимало, – і вони несуть на собі відчутні сліди того, що були згодом мудровано вигадані й штучно зведені докупи, щоб упереджена думка постала як уявно природний результат справжнього ходу дослідження.
При пошуку характерного для обмінної вартості «спільного» Marx удається до такого способу дій. Він пропускає перед очима різні властивості, які взагалі мають прирівняні в обміні об'єкти, потім за методом виключення відкидає всі ті, що не витримують випробування, аж доки наприкінці не залишиться лише єдина властивість. Ця властивість – це властивість бути продуктом праці – має тоді бути шуканою спільною властивістю.
Цей спосіб дій дещо дивний, але сам по собі не ганебний. Безперечно, дещо дивно, коли, замість того щоб позитивно піддати випробуванню гадану характерну властивість – що, втім, привело б до одного з двох розглянутих раніше, навмисно уникнутих Marx методів, – переконання, що саме вона є шуканою властивістю, здобувають лише негативним шляхом, що всі інші властивості нею не є, а одна нею все ж має бути. Зрештою, цей метод може привести до бажаної мети, якщо ним послуговуватися з потрібною обачністю та повнотою; тобто якщо з прискіпливою ретельністю стежити за тим, щоб усе, що сюди належить, справді й було вкладене в логічне сито, а потім при жодній окремій ланці, яка виключається на шляху просіювання, не було допущено хибу.
Але як діє Marx?
Він із самого початку кладе в сито лише ті обміннo-вартісні речі, які мають властивість, яку він зрештою хоче відсіяти як «спільну», а всі інакші залишає назовні. Він робить так, як хтось, хто настійно бажає, щоб з урни вийшла біла куля, і обачно підтримує цей результат тим, що кладе в урну не інші, а лише білі кулі. Адже він обмежує обсяг свого дослідження щодо субстанції обмінної вартості з самого початку «товарами», причому це поняття, не визначаючи його достоту ретельно, у всякому разі тлумачить вужче, ніж поняття «благ», і обмежує продуктами праці на противагу дарам природи. Тепер же це таки очевидно: якщо обмін справді означає прирівнювання, яке передбачає наявність «спільного однакової величини», то це спільне таки має шукатися й знаходитися при всіх родах благ, що вступають в обмін; не лише при продуктах праці, а й при дарах природи, як-от земля та ґрунт, ліс на пні, при водних силах, покладах вугілля, каменоломнях, нафтових покладах, мінеральних водах, золотих копальнях тощо.13 Виключити обміннo-вартісні блага, які не є продуктами праці, при пошуку спільного, що лежить в основі обмінної вартості, за цих обставин є методичним смертним гріхом. Це не що інше, як коли б фізик захотів дослідити підставу спільної всім тілам властивості, наприклад тяжкості, з просіювання властивостей окремої групи тіл, наприклад прозорих тіл, пропускаючи перед очима всі спільні прозорим тілам властивості, демонструючи щодо всіх інших властивостей їх, що вони не можуть бути підставою тяжкості, і на підставі цього зрештою проголосив би, що прозорість має бути причиною тяжкості!
Виключення дарів природи (яке батькові думки про прирівнювання в обміні, Аристотелю, безперечно, й на думку не спало б) можна виправдати тим менше, що деякі дари природи, як-от земля та ґрунт, належать до найважливіших об'єктів майна та обігу, і що також аж ніяк не можна стверджувати, ніби при дарах природи обмінні вартості встановлюються завжди лише цілком випадково та свавільно. З одного боку, випадкові ціни трапляються й при продуктах праці, а з іншого – ціни дарів природи часто виявляють найвиразніші відношення до сталих опорних пунктів чи визначальних підстав. Що, наприклад, купівельна ціна земельних ділянок утворює кратне їхньої ренти, узгоджене зі звичним у країні відсотком, є так само відомим, як певним є й те, що ліс на пні чи вугілля в шахті при різній якості або в різних місцях з неоднаковими умовами доставки не з простої випадковості одержує різну ціну тощо.
Marx остерігається також скласти виразний звіт про те, що й чому він частину обміннo-вартісних благ із самого початку виключив з дослідження. Він і тут уміє, як так часто, з вугроподібно слизькою діалектичною спритністю прослизнути повз делікатні місця свого міркування. Він спершу уникає звернути увагу свого читача на те, що його поняття «товару» вужче, ніж поняття обміннo-вартісного блага взагалі. Він надзвичайно вправно готує для пізнішого обмеження дослідження товарами природний пункт прив'язки через поставлену на чолі своєї книги, уявно цілком безневинну, загальну фразу, що «багатство суспільств, у яких панує капіталістичний спосіб виробництва, постає як величезне нагромадження товарів». Це речення цілком хибне, якщо розуміти вислів товар у вкладеному в нього Marx пізніше сенсі продуктів праці. Адже дари природи, включно із землею та ґрунтом, становлять дуже значну й аж ніяк не байдужу складову національного багатства. Але неупереджений читач легко проходить повз цю неточність, бо ж він не знає, що Marx пізніше надасть вислову товар набагато вужчого сенсу.
І в подальшому це теж ще не з'ясовується. Навпаки, у перших абзацах першого розділу почергово йдеться про «річ», про «споживну вартість», про «благо» і про «товар», причому між останнім і першими не проводиться чіткого розрізнення. «Корисність речі», – сказано на с. 10, – «робить її споживною вартістю». «Тіло товару ... є споживною вартістю або благом». На с. 11 ми читаємо: «Мінова вартість постає ... як кількісне відношення ..., у якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого роду». Зауважимо: тут як поле явища мінової вартості ще прямо позначається споживна вартість = благо. І фразою: «Розгляньмо справу ближче», яка, звичайно, аж ніяк не годиться для того, щоб сповістити про перехід на іншу, вужчу царину дослідження, Маркс продовжує: «Окремий товар, наприклад, один квартер пшениці, обмінюється у найрізноманітніших пропорціях на інші артикули». І «Візьмімо далі два товари» і т. д. У тому самому абзаці навіть іще раз повертається вислів «речі», і то якраз у важливому для проблеми звороті, що «спільне однакової величини існує у двох різних речах» (які саме й прирівнюються одна до одної в обміні). На наступній сторінці 12 Маркс, однак, проводить пошук «спільного» лише для «мінової вартості товарів», не звертаючи й найменшим словечком уваги на те, що він тим самим хоче звузити поле дослідження до частини мінововартісних речей.14 І відразу на наступній сторінці, с. 13, це обмеження знову залишається, а здобутий щойно для вужчого кола товарів результат застосовується до ширшого кола споживних вартостей благ. «Споживна вартість або благо має, отже, вартість лише тому, що в ньому уречевлено або матеріалізовано абстрактно людську працю!»
Якби Маркс у вирішальному місці не звузив дослідження до продуктів праці, а шукав спільне також і у мінововартісних дарів природи, то було б очевидно, що праця не може бути цим спільним. Якби він провів те звуження виразно й відкрито, то він сам і його читачі неминуче спіткнулися б об грубу методичну помилку, вони мусили б усміхнутися з наївного фокуса, яким властивість бути продуктом праці щасливо вигнано як спільну властивість певного кола, після того як попередньо з нього спеціально усунуто всі мінововартісні речі, що за своєю природою так само належать до нього, але не є продуктами праці. Цей фокус можна було зробити лише так, як зробив його Маркс, непомітно, з діалектикою, що швидко й легко ковзає по делікатному пункту. Висловлюючи своє щире захоплення майстерністю, з якою Маркс умів подати настільки хибну процедуру прийнятним чином, я, звичайно, можу все ж лише констатувати, що ця процедура була цілком хибною.
Але погляньмо далі. Щойно описаним фокусом Маркс досягнув усе ж тільки того, що праця взагалі змогла вступити в конкуренцію. Через штучне звуження кола вона взагалі лише й стала «спільною» для цього вузького кола властивістю. Але поряд із нею адже могли поставати як спільні й інші властивості. Як же тепер усувають цих інших конкурентів?
Це відбувається через дві подальші ланки думки, з яких кожна містить лише кілька слів, але в них – одну з найтяжчих логічних помилок.
У першій ланці Маркс виключає всі «геометричні, фізичні, хімічні чи інші природні властивості товарів». Адже «їхні тілесні властивості беруться до уваги взагалі лише настільки, наскільки самі вони роблять їх корисними, тобто споживними вартостями. З іншого ж боку, мінове відношення товарів вочевидь характеризується абстрагуванням від їхніх споживних вартостей». Адже «в межах цього (мінового відношення) одна споживна вартість важить рівно стільки ж, скільки будь-яка інша, аби лише вона була наявна у належній пропорції» (I. 12).
«Що сказав би Маркс на такий-от аргумент? У одному оперному театрі три чудові співаки, тенор, бас і баритон, мають кожен платню по 20.000 fl. Запитують: яка та спільна обставина, заради якої їх зрівняно у платні? і я відповідаю: У питанні платні добрий голос важить рівно стільки ж, скільки будь-який інший, добрий тенор стільки ж, скільки добрий бас чи добрий баритон, аби лише він був узагалі наявний у належній пропорції. Отже, у питанні платні «вочевидь» абстрагуються від доброго голосу, отже, добрий голос не може бути спільною причиною високої платні. – Що цей аргумент хибний, зрозуміло. Та однаково ясно й те, що Марксів висновок, з якого його точно скопійовано, ані на волосину не правильніший. Обидва страждають на ту саму помилку. Вони плутають абстрагування від обставини взагалі з абстрагуванням від особливих модальностей, у яких ця обставина виступає. Те, що в нашому прикладі є байдужим для питання платні, – це, очевидно, лише особлива модальність, у якій постає добрий голос, чи то як тенор, чи як бас, чи як баритон, але аж ніяк не добрий голос узагалі. І так само для мінового відношення товарів абстрагуються хоч і від особливої модальності, у якій може поставати споживна вартість товарів, чи то товар служить для харчування, житла, одягу тощо, але аж ніяк не від споживної вартості взагалі. Що від останньої не абстрагуються просто-напросто, Маркс міг би вже виснувати з того, що адже не може існувати жодної мінової вартості там, де немає споживної вартості, – факт, який сам Маркс неодноразово змушений визнавати.» (Böhm-Bawerk)15
Та ще гірше стоїть справа з наступною ланкою ходу доведення. «Якщо абстрагуватися від споживної вартості тіл товарів», – продовжує Маркс дослівно, – «то в них залишається ще тільки одна властивість, властивість бути продуктами праці». Справді? – запитую я сьогодні, так само як запитував 12 років тому: ще тільки одна властивість? Хіба мінововартісним благам не залишається спільною, наприклад, також і та властивість, що вони рідкісні стосовно потреби? Або що вони є предметом жадання й пропозиції? Або що вони привласнені? Або що вони є «продуктами природи»? Адже про те, що вони такою ж мірою продукти природи, як і продукти праці, ніхто не каже виразніше, ніж сам Маркс, коли він одного разу промовляє: «Тіла товарів є поєднаннями двох елементів, природної речовини і праці». Або хіба не є мінововартісним спільною також і та властивість, що вони завдають своїм виробникам витрат – властивість, про яку Маркс у третьому томі згадує так точно?
Чому ж тепер, запитую я й сьогодні знову, принцип вартості не повинен так само добре полягати в якійсь із цих спільних властивостей, замість того щоб полягати у властивості бути продуктом праці? Адже на користь останньої Маркс не навів навіть і сліду якоїсь позитивної підстави; його єдина підстава – негативна, що щасливо відабстрагована споживна вартість не є принципом мінової вартості. Але хіба ця негативна підстава не належить рівно такою ж мірою всім іншим знехтуваним Марксом спільним властивостям?
Ба навіть більше! На тій самій с. 12, на якій Маркс відабстрагував вплив споживної вартості на мінову вартість з мотивуванням, що одна споживна вартість важить стільки ж, скільки будь-яка інша, аби лише вона була наявна у належній пропорції, він розповідає нам про продукти праці таке:
«Однак і продукт праці вже перетворився в наших руках. Якщо ми абстрагуємося від його споживної вартості, то ми абстрагуємося й від тілесних складників і форм, які роблять його споживною вартістю. Він більше не є столом чи будинком, чи пряжею, чи якоюсь іншою корисною річчю. Усі його чуттєві властивості погашені. Він також більше не є продуктом столярної праці, чи будівельної праці, чи прядильної праці, чи якоїсь іншої визначеної продуктивної праці. З корисним характером продуктів праці зникає корисний характер представлених у них видів праці, отже, зникають також і різні конкретні форми цих видів праці; вони більше не різняться між собою, а всі разом зведені до однакової людської праці, абстрактно людської праці.»
Чи можна виразніше й чіткіше сказати, що для мінового відношення не лише одна споживна вартість, а й один вид праці та продуктів праці «важить рівно стільки ж, скільки будь-який інший, аби лише він був наявний у належній пропорції»? Що, іншими словами, той самий факт, на підставі якого Маркс щойно виголосив свій вирок про виключення проти споживної вартості, існує також і щодо праці? Праця і споживна вартість мають якісний і кількісний бік. Так само добре, як споживна вартість якісно різна як стіл, будинок чи пряжа, так само добре є нею й праця як столярна праця, будівельна праця чи прядильна праця. І так само добре, як можна порівнювати працю різного роду за її кількістю, рівно так само можна порівнювати споживні вартості різного роду за величиною споживної вартості. Цілковито незбагненно, чому той самий факт для одного конкурента має вести до виключення, а для іншого – до увінчання нагородою! Якби Маркс випадково поставив послідовність дослідження навпаки, то він тим самим висновковим апаратом, яким він виключив споживну вартість, міг би виключити працю, а потім знову тим самим висновковим апаратом, яким він увінчав працю, проголосити споживну вартість єдиною властивістю, що залишилася, а отже, шуканою спільною властивістю, і пояснити вартість як «драглі споживної вартості». Я гадаю, можна не жартома, а з повною серйозністю стверджувати, що у двох абзацах с. 12, у першому з яких відабстраговано вплив споживної вартості, а у другому продемонстровано працю як шукане спільне, без жодної зміни у зовнішній логічній правильності суб'єкти можна було б узаємно поміняти; що в незмінений строй речень першого абзацу замість споживної вартості скрізь можна було б підставити працю й продукти праці, а у строй другого замість праці скрізь – споживну вартість!
Такою є логіка й методика, за допомогою яких Маркс уводить у свою систему свій фундаментальний засновок – про працю як єдину основу вартості. Я вважаю цілком виключеним, що цей діалектичний гокус-покус був для самого Маркса підставою й джерелом переконання. Мислитель рангу Маркса – а я ціную його як мислячу силу найпершого рангу – якби йдеться для нього про те, щоб лише сформувати власне переконання й справді щойно шукати дійсний зв'язок речей вільним, неупередженим поглядом, аж ніяк не міг би з самого початку шукати на такому викривленому й протиприродному шляху, він аж ніяк не міг би з самої лише нещасливої випадковості вскочити по черзі в усі змальовані логічні й методичні помилки і принести додому як природно вирослий, не передбачений і не передзамислений результат такого дослідницького шляху тезу про працю як єдине джерело вартості.
Я гадаю, дійсний стан справ був інакшим. Я зовсім не сумніваюся, що Маркс справді й щиро був переконаний у своїй тезі. Але підстави його переконання – не ті, які він уписав у систему. Це були, мабуть, узагалі більше враження, ніж підстави.
Передусім враження авторитету. Smith і Ricardo, великі авторитети, як принаймні тоді вважали, навчали того самого положення. Обґрунтували вони його, щоправда, так само мало, як і Marx, а лише постулювали, виходячи з певних загальних, розпливчастих вражень. Навпаки, там, де вони придивлялися уважно, і для тих галузей, де уважнішого розгляду годі було уникнути, вони йому прямо суперечили. Для розвиненого емпіричного народного господарства Smith, достоту як Marx у своєму третьому томі, навчав про тяжіння вартостей і цін до рівня витрат, який, окрім праці, охоплює ще й середній капітальний прибуток, а Ricardo у славнозвісній IV. секції розділу «On value» так само з усією виразністю та прямотою виклав, що поряд із безпосередньою та опосередкованою працею також обсяг і тривалість капіталовкладення справляють визначальний вплив на вартість благ. Щоб без видимої суперечності мати змогу плекати улюблену філософську думку про працю як «справжнє» джерело вартості, вони мусили разом із нею втекти до казкової країни та казкового часу, де ще не було ані капіталіста, ані землевласника. Тут її можна було утверджувати без спростування, бо без жодного контролю. Не контрольовану досвідом, якого для цього не існує, і не контрольовану науково-психологічним аналізом, бо такого аналізу вони – достоту як Marx – уникали: вони не обґрунтовували, вони постулювали як «природний» стан певну ідилію трудової вартості.16
У такі настрої та погляди, які завдяки авторитетові Smith і Ricardo здобули неабияку, щоправда не безперечну, повагу, Marx вступив як спадкоємець. І як палкий соціаліст він охоче в них вірив. Не дивно, що до думки, яка так чудово надавалася для підпори його господарського світогляду, він ставився не скептичніше, ніж якийсь Ricardo, котрому вона ж мала вкрай суперечити. Не дивно й те, що суперечливі вислови класиків не спонукали його до критичних сумнівів проти тези про трудову вартість, а він тлумачив їх лише як спроби класиків манівцями вислизнути від небажаних наслідків незручної істини. Коротко, не дивно, що на підставі того самого матеріалу, який звабив класиків до їхніх однобічних, наполовину розпливчастих, наполовину спростованих і зовсім необґрунтованих висловлювань, він особисто вірив у ті самі положення, але міцно, беззастережно й із палким переконанням. Для себе він не потребував жодних дальших підстав. Лише для своєї системи він потребував формального обґрунтування.
Що в цьому він не міг просто спертися на класиків, зрозуміло, адже вони нічого ж не обґрунтували. Так само ми знаємо, що він не міг ані апелювати до досвіду, ані спробувати господарсько-психологічне обґрунтування, бо ці шляхи вочевидь привели б його до прямої протилежності темі його доведення. Отож він звернувся до логіко-діалектичної спекуляції, що й без того відповідала спрямуванню його розуму. І тут гаслом стало: рятуй, що рятувати можна! Він знав, що хоче й мусить вивести, а тому з гідною подиву витонченістю так довго мудрував і підкручував терплячі поняття та засновки, доки наперед відомий результат справді не виходив у зовні поважній формі висновку. Можливо, він при цьому був так засліплений своїми переконаннями, що логічних і методологічних потвор, які при цьому неминуче мусили траплятися, зовсім не помічав; можливо, він їх помічав, але виправдовував перед собою як суто формальну підпомогу, аби істині, матеріально обґрунтованій за його найглибшим переконанням, допомогти й до належного їй системного вбрання: про це я не можу, та й сьогодні, ймовірно, ніхто вже не може судити. Але що я хотів би стверджувати, так це те, що навряд чи коли-небудь ще така могутня в мисленні голова, якою був Marx, подавала таку важку, таку послідовну й таку відчутно хибну логіку, як це робить Marx у системному обґрунтуванні своєї фундаментальної тези.
Цю хибну тезу він тепер вплітає у свою систему. Із гідною подиву тактичною вправністю, яка одразу ж блискуче виявляється і в його найближчих кроках. Адже хоча він і вивів свою тезу, ретельно уникаючи доказу з досвіду, лише «з глибин душі», думку перевірити результат цієї апріорної спекуляції на досвіді все ж годі цілком відкинути. Якби сам Marx цього не зробив, то, ймовірно, зробили б це на власну руч його читачі. Як же тоді чинить Marx?
Він поділяє. В одному пункті неконгруентність його тези з досвідом кричуща. Цей пункт він, хапаючи бика за роги, підіймає сам. Адже він навчав, як наслідок свого основного принципу, що вартість різних товарів співвідноситься так, як необхідний для їхнього виготовлення робочий час (I. 14). Тепер навіть для побіжного спостерігача очевидно, що це положення не витримує перед певними фактами, що, наприклад, денний продукт скульптора, художнього столяра, скрипкового майстра, машинобудівника тощо має, безперечно, не однакову, а набагато вищу вартість, ніж денний продукт простого ремісника чи фабричного робітника, хоча в обох «утілено» однакову кількість робочого часу. Тепер Marx сам порушує ці факти майстерним діалектичним поворотом. Він бере їх до уваги таким тоном, ніби вони містять не суперечність із його основним принципом, а лише легкий його варіант, який ще тримається в межах правила й вимагає тільки певного роз'яснення чи точнішого визначення останнього. А саме, він пояснює, що під працею в сенсі своєї теореми хоче розуміти «витрату простої робочої сили», «яку в середньому має у своєму тілесному організмі кожна звичайна людина, без особливого розвитку»; інакше кажучи, «просту середню працю» (I. 19), подібно вже (I. 13). «Складніша праця, – веде він далі, – важить лише як потенційована або, радше, помножена проста праця, так що менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої праці. Що ця редукція постійно відбувається, показує досвід. Товар може бути продуктом найскладнішої праці, його вартість прирівнює його до продукту простої праці й тому сама являє собою лише певну кількість простої праці. Різні пропорції, в яких різні види праці зведено до простої праці як їхньої одиниці виміру, встановлюються суспільним процесом за спиною виробників і тому здаються їм даними звичаєм».
Для читача, який швидко проминає текст, ця відповідь може справді звучати цілком переконливо. Та коли придивитися хоч трохи холоднокровно й тверезо, враження обертається на протилежне.
Факт, з яким ми маємо справу, полягає в тому, що продукт одного дня чи однієї години кваліфікованої праці має більшу вартість, ніж продукт одного дня чи однієї години простої праці, що, наприклад, денний продукт скульптора за вартістю дорівнює п'яти денним продуктам каменотеса. Тепер Marx навчав, що речі, прирівняні одна до одної в обміні, мусять містити «спільне однакового обсягу», і цим спільним має бути праця та робочий час. Праця взагалі? Це давали припустити перші, загальні розмірковування Marx аж до с. 13, але це очевидно не справджувалося б: бо п'ять днів праці, безперечно, не є «той самий обсяг», що один день праці. Тому Marx тепер каже вже не про працю просто, а про «просту працю»: спільним, отже, має бути вміст однакової кількості праці певного виду, а саме простої праці.
Та це, на холодну голову розглянуте, справджується ще менше, бо в продукті скульптора взагалі немає жодної «простої праці» втіленої, а тим паче простої праці в такій самій кількості, як у п'яти денних продуктах каменотеса. Тверезa істина полягає в тому, що ці два продукти втілюють різні види праці в різній кількості, а це ж, як визнає кожен неупереджений, є цілковита протилежність тому стану речей, якого Marx вимагає й мусить стверджувати: а саме, що вони втілюють працю того самого виду в однаковій кількості!
Щоправда, Marx каже: складна праця «важить» як помножена проста праця, але «важити» – це не «бути», а теорія сягає суті речей. Звісно, люди можуть з певного погляду прирівнювати один день скульпторської праці до п'яти днів праці каменотеса, так само як вони можуть, наприклад, прирівняти одну сарну до п'яти зайців. Але як таке прирівнювання не дало б статистикові права з науковою поважністю стверджувати про угіддя, в якому перебуває 100 сарн і 500 зайців, що в ньому 1000 зайців, так само й статистик цін чи теоретик вартості не має права серйозно стверджувати, що в денному продукті скульптора втілено п'ять днів простої праці й що це є реальною підставою, чому його в обміні прирівнюють до п'яти денних продуктів каменотеса. Що все можна довести, якщо дозволити собі там, де «буття» залишає тебе напризволяще, рятуватися «важінням» і «допущенням важити», я спробую за мить ще проілюструвати на прикладі, безпосередньо припасованому до проблеми вартості. Та перед тим я мушу вставити ще одне міркування.
А саме, Marx у наведеному місці робить спробу виправдати свій маневр із «редукцією» складної праці до простої, і то через досвід. «Що ця редукція постійно відбувається, показує досвід. Товар може бути продуктом найскладнішої праці, його вартість прирівнює його до продукту простої праці й тому сама являє собою лише певну кількість простої праці».
Гаразд. Припустімо це наразі й придивімося лише трохи уважніше, в який спосіб і якими чинниками має визначатися мірило редукції для цієї покликаної Marx досвідної редукції. Тут ми наражаємося на дуже природне, але для Марксової теорії вкрай компрометуюче спостереження, що мірило редукції визначається не чим іншим, як самими фактичними обмінними співвідношеннями. Не a priori з якоїсь притаманної кваліфікованим працям властивості визначається чи може бути визначено, в якому співвідношенні їх при утворенні вартості їхніх продуктів слід перераховувати в просту працю, а вирішує не що інше, як фактичний результат, фактичні обмінні співвідношення. Marx сам це каже: «його вартість прирівнює його до продукту простої праці», і він покликається на «суспільний процес», яким «за спиною виробників встановлюються різні пропорції, в яких різні види праці зводяться до простої праці як їхньої одиниці виміру», і що ці пропорції тому «здаються даними звичаєм».
Що означає за цих обставин посилання на "вартість" і на "суспільний процес" як на визначальні чинники масштабу редукції? – Воно означає, якщо абстрагуватися від усього іншого, голе, чисте коло в поясненні. Адже предметом пояснення мають бути мінові співвідношення товарів, наприклад, і те, чому статуетка, яка коштувала одного дня праці скульптора, обмінюється на віз щебеню, що коштував п'яти днів праці каменяра, а не, можливо, на більшу чи меншу кількість щебеню, яка коштує десяти або лише трьох днів праці. Що ж каже нам Marx для пояснення? Мінове співвідношення є саме таким, а не іншим, тому що день праці скульптора належить редукувати саме до п'яти днів простої праці. А чому його належить редукувати саме до п'яти днів? Тому що досвід показує, що він через суспільний процес так редукується. А що ж це за суспільний процес? Той самий, який і слід пояснити: той самий, через який якраз продукт одного дня праці скульптора прирівнюється у вартості до продукту п'яти днів простої праці. Якби він фактично регулярно обмінювався на продукт лише трьох простих робочих днів, то Marx так само наказав би нам визнати масштаб редукції 1 : 3 за дослідний і на ньому обґрунтувати пояснення, що і чому статуетка має обмінюватися саме на продукт трьох робочих днів каменяра, не більше і не менше! Коротко, ясно, що цим шляхом ми про справжню причину, чому продукти різних видів праці обмінюються один на одного в тому чи іншому співвідношенні, не дізнаємося анічогісінько; вони так обмінюються, каже нам Marx, хоч і трохи іншими словами, тому що вони, згідно з досвідом, так обмінюються!
Зауважу ще мимохідь, що епігони Marx, можливо, усвідомлюючи щойно описане коло, зробили спробу поставити редукцію складної праці до простої на іншу, реальну основу. "Це не фікція, а факт", – каже Grabski²⁸, – "що одна година складної праці містить у собі кілька годин простої". Адже треба, "щоб бути послідовним, враховувати також ту працю, яку було витрачено на засвоєння майстерності". Гадаю, не потрібно багато слів, щоб зробити очевидною цілковиту недостатність і цього пояснення. Проти того, щоб до праці виконання додавати пропорційно припадну на неї частку праці навчання, я не маю взагалі нічого заперечити. Але очевидно, що відмінності у значущості складної праці порівняно з простою можна було б пояснити з цього додатку лише тоді, коли б величина цього додатку відповідала величині тієї відмінності. Так, наприклад, у нашому прийнятому випадку в одній годині виконавчої праці скульптора фактично крилося б п'ять годин простої праці лише тоді, коли б на кожну годину виконання припадало чотири години навчання, або, перераховуючи на більші одиниці, коли б із 50 років життя, які скульптор присвячує своєму фахові, навчаючись і виконуючи, він мусив би 40 років учитися, щоб мати змогу 10 років працювати. Що таке або хоча б приблизно подібне співвідношення справді має місце в дійсності, навряд чи хто захоче стверджувати. Тому я звертаюся від очевидно недостатньої гіпотези порятунку епігона знову до вчення самого майстра, щоб проілюструвати характер і масштаб його хибних кроків ще на одному прикладі, у якому помилковий спосіб умовиводу Marx, як я гадаю, виступає якнайвиразніше.
Адже точнісінько таким самим способом аргументації можна було б стверджувати й обстоювати положення, що принцип і масштаб мінової вартості полягає у речовинному вмісті товарів, що товари обмінюються у співвідношенні втіленої в них кількості речовини. Десять кілограмів речовини в одній товарній формі повсякчас обмінюються на десять кілограмів речовини в іншій товарній формі. Коли проти цього твердження природно заперечують, що це ж очевидно хибно, оскільки, наприклад, 10 кілограмів золота обмінюються не на 10, а на 40.000 кілограмів заліза або на ще більшу кількість кілограмів вугілля, то ми за зразком Marx відповідаємо: для утворення вартості важливим є вміст звичайної середньої речовини. Вона функціонує як одиниця міри. Кваліфіковані, тонкі, коштовні речовини "важать лише як піднесена в ступінь або радше помножена проста речовина, так що менша кількість кваліфікованої речовини дорівнює більшій кількості простої речовини. Що ця редукція постійно відбувається, показує досвід. Товар може складатися з найвишуканішої речовини – його вартість прирівнює його до товарів, утворених із простої речовини, і тому він сам становить лише певну кількість простої речовини". "Суспільний процес", фактичне існування якого, звісно, не можна піддати сумніву, безперервно редукує, наприклад, фунт сирого золота до 40.000, фунт сирого срібла до 1.500 фунтів сирого заліза. Обробка золота, наприклад, звичайним золотарем або рукою великого митця, дає подальші нюанси в кваліфікації речовини, яким практика за досвідом віддає належне через особливі масштаби редукції. Тому коли фунт золота в злитках обмінюється на залізо в злитках вагою 40.000 фунтів, або коли келих із золота, виліплений Benvenuto Cellini, тієї самої ваги обмінюється на 4.000.000 фунтів заліза, то це не порушення, а підтвердження положення, що товари обмінюються у співвідношенні представленої ними "середньої речовини"!
Гадаю, неупереджений читач без труднощів упізнає в цих аргументаціях обидва інгредієнти Marxового рецепта: підстановку "важити" замість "бути" та коло пояснення, що полягає у виведенні масштабу редукції з тих самих фактичних мінових співвідношень у суспільстві, які якраз і потребують пояснення!
Так Marx упорався з найкрикливішою суперечністю фактів його теорії – діалектично, незаперечно, з великою вправністю, у самій же справі, природно, як і не могло бути інакше, цілком недостатнім чином.
Поряд із цим існують, однак, ще й інші, за ступенем менш помітні неузгодженості з фактичним досвідом, а саме ті, що виводяться з частки капіталовкладень у визначенні фактичних товарних цін, ті самі, які, як зазначено вище, Ricardo розглядає в IV секції розділу про капітал "On value". Щодо цих неузгодженостей Marx обирає інший напрям. Перед ними він наразі цілком заплющує очі. Він ігнорує їх упродовж двох томів. Він поводиться так, ніби їх немає, абстрагуючись від них на підставі засновку упродовж усього першого і другого тому. А саме, упродовж усього подальшого викладу своєї теорії вартості, так само як і при розгортанні своєї теорії додаткової вартості, він завжди виходить із засновку, почасти мовчазно утримуваного, почасти прямо висловленого, що товари справді обмінюються за своїми вартостями, тобто точно у співвідношенні втіленої в них праці.17
Він поєднує і цю засновкову абстракцію знову ж з надзвичайно вправним діалектичним ходом. Адже існують певні фактичні відхилення від теоретичного правила, від яких теоретик справді має право абстрагуватися: це випадкові й тимчасові коливання ринкових цін навколо їхнього регулярного тривалого рівня. Marx тепер не забуває за таких нагод, коли він заявляє, що хоче абстрагуватися від відхилень цін від вартостей, спрямувати увагу читачів на такі "випадкові обставини", від яких треба "відволіктися", як-от на "постійні осциляції ринкових цін", чиї "підвищення і зниження компенсуються" і які "самі редукуються до середньої ціни як свого внутрішнього правила".18 Таким посиланням він здобуває собі схвалення читачів для своєї абстракції; але те, що при цьому він абстрагується не лише від випадкових коливань, а й від цілком стійких, тривалих, типових "відхилень", існування яких становить просто-таки інтегральну складову частину самого правила, яке слід пояснити, лишається прихованим для читача, який придивляється не зовсім уважно, і він, ні про що не здогадуючись, ковзає повз методичний смертний гріх автора.
Адже це методичний смертний гріх, коли в науковому дослідженні ігнорують саме те, що слід пояснити. Тим часом Marxова теорія додаткової вартості має на меті не що інше, як витримане в його дусі пояснення капіталістичного прибутку. Капіталістичний прибуток, однак, криється саме в тих постійних відхиленнях товарних цін від розміру їхніх самих лише трудових витрат. Тому коли ігнорують ці "відхилення", то ігнорують просто-таки головну частину того, що слід пояснити. Я 12 років тому докоряв за ту саму методичну хибу як Rodbertus, який припустився її в такий самий спосіб, так і самому Marx.³¹ Хай мені буде дозволено повторити заключні слова моєї тодішньої критики:
„Вони (прихильники теорії експлуатації) стверджують закон, що вартість усіх товарів ґрунтується на втіленому в них робочому часі, щоб наступної ж миті всі утворення вартості, які не гармоніюють із цим „законом", наприклад, різниці у вартості, що припадають капіталістові як додаткова вартість, атакувати як „протизаконні", „неприродні", „несправедливі" і рекомендувати до викорінення. Спершу вони, отже, ігнорують виняток, щоб мати змогу проголосити свій закон вартості загальним. А після того, як вони таким чином видурили його загальну чинність, вони знову звертають увагу на винятки, щоб затаврувати їх як порушення закону. Цей спосіб умовиводу справді не кращий, ніж коли б хтось, помітивши, що є багато нерозумних людей, проігнорував те, що є також і мудрі люди, дійшов через це до „загальночинного закону", що „всі люди нерозумні", а потім зажадав викорінення „протизаконно" існуючих мудреців!" (Böhm-Bawerk)³²
Для свого викладу Marx, щоправда, здобув своїм маневром абстрагування велику тактичну перевагу. Він „на підставі засновку" виключив зі своєї системи прикру дійсність і тому, доки він може утримувати це виключення, не вступає з нею в жоден конфлікт. Це стосується решти, до того ж далеко найбільшої частини першого, усього другого, а також першої чверті третього тому. У цій середній течії Marxової системи потік його логічних розгортань і сплетень тече зі справді імпонуючою цілісністю і внутрішньою послідовністю. Marx має тут право робити добру логіку, бо він шляхом „засновку" наперед привів факти у злагоду зі своїми ідеями і тому може лишатися їм вірним, не наштовхуючись на ті; а де Marx має право робити добру логіку, там він це й уміє, і то майстерно. Ці середні частини системи, хоч би якою хибною була її вихідна точка, своєю надзвичайною внутрішньою послідовністю назавжди закріплять славу її автора як мислительної сили першого рангу. І – що як побічний ефект практичному впливові Marxової системи напевно неабияк прислужилося – упродовж цієї довгої, по внутрішній послідовності по суті справді бездоганної середньої течії читачі, які раз благополучно подолали бурхливий початок, мають час освоїтися в Marxовому світі думок і набути довіри до тих ходів ідей, які тепер справді так гарно випливають один з одного і так упорядковано складаються в ціле. Отже, це зміцнені в довірі читачі, до яких Marx підступає з тими тяжкими вимогами, що їх він у третьому томі зрештою змушений поставити.
Адже хоч би скільки Marx це відкладав – одного разу він мусить розплющити очі на факти справжнього життя. Він мусить нарешті перед своїми читачами визнати, що товари в дійсному житті, до того ж регулярно й неминуче, обмінюються не у співвідношенні втіленого в них робочого часу, а почасти нижче, почасти вище цього співвідношення, залежно від того, чи вкладений капітал вимагає меншого, чи більшого розміру середнього прибутку, – коротко, що поряд із робочим часом і капіталовкладення становить координований визначальний чинник мінового співвідношення товарів. Звідси постають для Marx два тяжкі завдання. Він мусить, по-перше, спробувати виправдатися перед своїми читачами за те, що спочатку і так довго навчав, що праця становить єдиний визначальний чинник мінових співвідношень; і він мусить, по-друге – що, можливо, було ще тяжчим завданням – для ворожих його теорії фактів дати своїм читачам ще й теоретичне пояснення, яке очевидно не могло без залишку вкластися в його теорію трудової вартості, а з другого боку, все ж таки не мало їй і суперечити.
Що під час цих доведень добра, пряма логіка вже не діяла, цілком зрозуміло. Тепер ми переживаємо протилежність до плутаного початку системи. Там Marx, аби вивести теорему, яку прямим шляхом не можна було вивести з фактів, мусив чинити насильство почасти над цими фактами, почасти і головним чином над логікою, і змиритися з кількома найнеймовірнішими хибами мислення. Тепер ситуація повторюється. Тепер з теоремами, які впродовж двох томів самотньо й тому без перешкод утримували поле, знову стикаються факти, що з ними, природно, узгоджуються так само мало, як і на початку. Та попри це гармонію системи слід зберегти. Це не може статися інакше, як знову коштом логіки. Тому в Марксовій системі ми переживаємо видовище, на перший погляд дивне, але за описаних обставин насправді цілком природне: що за обсягом далеко переважна частина системи становить гідний мисленнєвої сили її автора шедевр суворої, замкненої логіки, у який, однак, у двох, на жаль саме вирішальних, місцях вкраплено партії неймовірно слабкого й недбалого ведення думки: уперше цілком на початку, де теорія вперше відокремилася від фактів, і вдруге після першої чверті третього тому, де факти знову зсуваються в поле зору читачів; тут до уваги береться головно десятий розділ третьої книги (с. 151 – 179).
Частину того змісту ми вже навчилися знати й оцінювати; це самозахист Маркса проти закиду суперечності між законом цін виробництва і „законом вартості“.19 Залишається тепер ще кинути погляд на друге завдання зазначеного розділу, на теоретичне пояснення, з яким Marx уводить у свою систему теорію цін виробництва, що враховує фактичні відносини.20 Цей розгляд приводить нас іще до одного з найповчальніших і найхарактерніших для Марксової системи пунктів: до становища „конкуренції“ в його системі.
„Конкуренція“ є, як я вже одного разу натякнув вище, свого роду збірною назвою для всіх психічних спонук і мотивів, якими керуються учасники ринку у своїй поведінці і які в такий спосіб набувають впливу на утворення цін. Той, хто має охоту купити, має свої мотиви, які він переслідує під час купівлі і з яких виникає для нього певний орієнтир щодо висоти ціни, яку він спершу або в крайньому разі готовий запропонувати. І так само продавець і виробник мають певні мотиви, які спонукають його збувати свій товар за певними цінами, а за інших – ні, продовжувати чи навіть розширювати своє виробництво за певної висоти ціни, але за іншої висоти його припиняти. У конкуренції покупців і продавців усі ці спонуки й визначальні підстави тепер стикаються одна з одною, і хто для пояснення утворення ціни покликається на конкуренцію, той по суті покликається під збірною назвою на гру й дію всіх тих психічних мотивів і спонук, які були провідними в обох сторін ринку.
Marx тепер загалом прагне відвести конкуренції і силам, що в ній діють, якомога підпорядкованіше становище у своїй системі. Він не помічає їх або принаймні намагається применшити рід і міру їхнього впливу там і так, де і як може. Це в разючий спосіб виявляється з різних нагод.
Уже спершу при виведенні його закону трудової вартості. Кожен неупереджений знає й бачить, що той вплив, який витрачена кількість праці взагалі справляє на тривалу форму цін благ – цей вплив, щоправда, не такий винятковий за своєю природою, як це твердить Марксів закон вартості, – опосередковується лише грою попиту і пропозиції, відповідно конкуренцією. При поодиноких обмінах або при монополії можуть з'являтися ціни, які (навіть незалежно від домагань вкладеного капіталу) перебувають поза всяким відношенням до втіленого робочого часу. Marx, природно, теж це знає. Але спершу, при виведенні свого закону вартості, він про це не заводить мови. Якби він це робив, то ж не можна було б відкинути дальше питання й дослідження, у який спосіб і через які проміжні ланки серед усіх мотивів і чинників, що стають дієвими під прапором конкуренції, саме робочому часові має належати єдиний вирішальний вплив на висоту ціни. І неминучий при цьому повний аналіз тих мотивів неминуче висунув би на передній план споживну вартість товарів значно сильніше, ніж це могло бути до вподоби Марксові, дещо показав би в іншому освітленні, а дещо, нарешті, взагалі показав би, чому Marx у своїй системі не хотів надавати значущості.
Тому з тієї нагоди, при якій систематично повне обґрунтування його закону вартості зробило б для нього обов'язком виклад посередницької ролі конкуренції, він спершу зовсім мовчки прослизає повз цей пункт. Пізніше він про неї згадує, але за місцем і способом згадки не як про важливу ланку в теоретичній системі, а в побіжних, принагідних зауваженнях, які наводять цей факт кількома словами, наче щось, що більш-менш зрозуміле само собою, і не завдаючи собі клопоту глибшим обґрунтуванням.
- що обмін товарів є не просто „випадковим або принагідним“;
- що товари „з обох боків виробляються у кількостях, що приблизно відповідають взаємній потребі, як це спричиняє взаємний досвід збуту і як це виростає в результаті із самого тривалого обміну“, і що „жодна природна чи штучна монополія не дає змоги одній із договірних сторін продавати понад вартість або не змушує її збувати нижче за неї“.
Отже, жваву обопільну конкуренцію, що тривала вже й достатньо довго, аби припасувати виробництво до досвідного збуту, відповідно потреби покупців, Marx вимагає тут як умову того, щоб його закон вартості взагалі міг набрати чинності. Ми мусимо це місце добре втримати в пам'яті.
Точнішого обґрунтування йому не додано. Навпаки, невдовзі по тому, і то саме посеред тих міркувань, у яких Marx іще порівняно найґрунтовніше говорить про конкуренцію, обидва її „боки“, попит і пропозицію, та їхнє відношення до утворення ціни, він прямо відхиляє „глибший аналіз цих двох суспільних рушійних сил“ як „тут недоречний“!21
Але ще більше! Аби ще далі применшити значення попиту й пропозиції для теоретичної системи, а також, певно, аби виправдати своє теоретичне нехтування цими чинниками, Marx вигадав власну, дивну теорію, яку він, торкнувшись її вже раніше в принагідних натяках, розвиває на с. 169 і 170 третього тому. Він виходить із того, що коли один із двох чинників переважає над іншим, наприклад попит над пропозицією або навпаки, утворюються нерегулярні ринкові ціни, які відхиляються від „ринкової вартості“, що становить „центр коливань“ для цих ринкових цін; що, навпаки, коли товари мають продаватися за цією їхньою нормальною ринковою вартістю, попит і пропозиція мусять якраз покривати одне одного. І до цього він прив'язує таку дивну аргументацію: „Коли попит і пропозиція покривають одне одного, вони перестають діяти. Коли дві сили діють у протилежних напрямах однаковою мірою, вони знищують одна одну, не діють назовні зовсім, і явища, що відбуваються за цієї умови, мусять пояснюватися інакше, ніж втручанням цих двох сил. Коли попит і пропозиція взаємно знищують одне одного, вони перестають що-небудь пояснювати, не діють на ринкову вартість і залишають нас тим більше в темряві щодо того, чому ринкова вартість виражається саме в цій сумі грошей, а не в якійсь іншій“. Тож із відношення попиту й пропозиції можна, мабуть, пояснити „відхилення від ринкової вартості“, спричинені переважанням однієї сили над іншою, але не саму висоту ринкової вартості.
Що ця дивна теорія добре пасує Марксові до системи, лежить на долоні. Якщо щодо висоти тривалих цін із відношення попиту й пропозиції геть нічого не можна пояснити, тоді ж було цілком у порядку, що Marx у своєму засадничому викладі більше не переймався цими неістотними чинниками і без манівців увів у систему той чинник, який, на його думку, єдиний справляє реальний вплив на висоту вартості, а саме працю.
Але не менш, як я вважаю, лежить на долоні, що та дивна теорія цілком хибна. Її аргументація спочиває, як це так часто у Маркса, на грі словами.
Цілком слушно, що при продажу товару за його нормальною ринковою вартістю в певному сенсі попит і пропозиція мусять покривати одне одного: тобто що за цією ціною дієво вимагається стільки ж товару, скільки й пропонується. Але це справджується не лише при продажу за нормальною ринковою вартістю, а при кожній, також і за відхильної, нерегулярної ринкової ціни. Далі, кожному, а також і Марксові цілком добре відомо, що попит і пропозиція є еластичними величинами. Окрім попиту й пропозиції, що фактично доходять до обміну, завжди існують іще й „виключені“ попит і пропозиція: маса людей, які так само вимагають товару для своєї потреби, але не хочуть або не можуть запропонувати ціну, яку пропонують їхні сильніші конкуренти, і маса людей, які так само були б готові постачати вимаганий товар, але лише за вищими цінами, ніж ті, що йдуть до уваги на теперішньому ринку. Слово ж про те, що попит і пропозиція „покривають одне одного“, справджується аж ніяк не щодо всього попиту й усієї пропозиції, а лише щодо успішної частини. Але, нарешті, відома й та річ, що механіка ринку знаходить своє завдання саме у відборі успішної частини із сукупного попиту й сукупної пропозиції і що найважливішим засобом цього відбору є утворення ціни. Не може бути куплено більше товарів, ніж продано. Тому з обох боків можуть дійти до справи лише однакове число претендентів (відповідно претендентів на однакову кількість товарів). Відбір цього однакового числа відбувається тепер так, що ціна автоматично зсувається на висоту, якою виключаються надлишкові з обох боків, так що ціна водночас для надлишкових охочих купити є зависокою, а для надлишкових охочих продати – занизькою. У визначенні цієї висоти ціни беруть тепер участь не лише ті, що доходять до справи, а й відносини виключених учасників,22 і вже тому хибно з рівності частини попиту й пропозиції, що доходить до справи, виснувати про цілковите знищення дії, що взагалі виходить від попиту й пропозиції.
Але це хибно ще й з іншої причини. Припустімо навіть, що до утворення ціни причетна лише кількісно рівноважна успішна частина попиту й пропозиції, – тоді цілком помилковим і ненауковим є припущення, що сили, які якраз тримають одна одну в рівновазі, через це „перестають“ діяти. Навпаки, їхньою дією є саме досягнутий стан рівноваги, і коли йдеться про те, щоб пояснити цей стан рівноваги з усіма його особливостями, до яких видатним чином належить висота того рівня, на якому знайдено рівновагу, то це може статися не, як гадає Marx, „лише інакше, ніж втручанням обох сил“, а, навпаки, лише через втручання сил, що тримають одна одну в рівновазі. Такі абстрактні положення, до речі, можна найвиразніше зробити очевидними на практичному прикладі.
Запустимо повітряну кулю. Кожен знає, що повітряна куля тоді й тому піднімається, коли і тому, що вона наповнена газом, який легший за атмосферне повітря. Але вона піднімається не безмежно, а лише до певної висоти, на якій вона потім, доки інші впливи, як-от витікання газу тощо, не змінять стану справ, залишається ширяти. Як же регулюється і якими чинниками визначається ця висота підняття? Це теж цілком ясно й прозоро. Густина атмосферного повітря зменшується догори. Куля піднімається лише доти, доки густина саме того шару повітря, що її оточує, ще більша за її власну густину, і вона припиняє підніматися тоді, коли власна густина і густина оточуючого шару повітря якраз тримають одна одну в рівновазі. Отже, повітряна куля підніметься тим вище, чим меншою є густина газу, яким вона наповнена, і чим вищим є той шар повітря, у якому в атмосферному повітрі трапляється такий самий ступінь густини. За цих обставин очевидно, що пояснення висоти підняття не може бути здобуте інакше, ніж через звернення до взаємних співвідношень густини кулі, з одного боку, і атмосферного повітря, з іншого.
А як виглядала б ця справа за колом ідей Маркса? При досягнутій висоті підняття обидві сили, густина кулі й густина оточуючого повітря, якраз тримають одна одну в рівновазі. Тому вони „припиняють діяти“, „вони припиняють хоч щось пояснювати“, вони „не діють на висоту підняття“, і якщо ми тому захочемо пояснити цю останню, ми мусимо її „пояснити інакше, ніж через втручання цих двох сил“! Так чим же тоді?!
Або, коли десяткова вага при зважуванні якогось тіла показує 50 кілограмів, як можна пояснити цей стан ваги? Через співвідношення тяжкості зважуваного тіла, з одного боку, і гирі, що слугує для зважування, з іншого, – ні, адже ці дві сили при відповідному стані ваги якраз тримають одна одну в рівновазі, тому припиняють діяти, і з їхнього співвідношення не можна пояснити взагалі нічого, навіть стану ваги!
Я гадаю, що ця хиба достатньо очевидна, як не менш очевидно й те, що той самий рід хиби лежить в основі викладів, у яких Маркс намагається розмірковуванням усунути вплив попиту й пропозиції на висоту тривалих цін. Аби, втім, не виникло жодного непорозуміння: я аж ніяк не вважаю, що звернення до формули попиту й пропозиції вже містить повне й задовільне пояснення тривалих цін. Навпаки, моя думка, яку я в інших місцях часто і докладно висловлював, полягає в тому, що елементи, які тим гаслом позначаються лише грубо й узагальнено, треба точно проаналізувати, точно встановити рід і міру їхнього взаємного впливу і таким чином дійти також і до пізнання тих елементів, яким властивий особливий вплив саме на тривалий стан цін. Але для цього глибшого пояснення усунений Марксовим розмірковуванням вплив співвідношення попиту й пропозиції на формування цін є невід'ємною проміжною ланкою: воно проходить не повз неї, а веде якраз крізь неї.
Підхопімо знову нашу нитку. Ми за різними ознаками бачили, наскільки Маркс прагне відсунути в своїй системі вплив попиту й пропозиції на задній план. І ось при тому дивовижному повороті, який його система робить після першої чверті третього тому, перед ним постає завдання пояснити, чому тривалі ціни товарів тяжіють не до втіленої кількості праці, а до відмінних від неї „цін виробництва“.
Як силу, що це здійснює, він пояснює – конкуренцію. Конкуренція вирівнює первісно різні для різних галузей виробництва норми прибутку, залежно від різної органічної будови капіталів, до загальної середньої норми прибутку, 57 і у зв'язку з цим ціни мусять на тривалий час тяжіти до цін виробництва, які дають той самий середній прибуток.
Установімо швидко кілька пунктів, важливих для оцінки цього пояснення.
По-перше, ясно, що звернення до конкуренції за змістом не означає нічого іншого, ніж звернення до дієвості попиту й пропозиції. У тому, нами вже вище наведеному, місці, де Маркс найстисліше змальовує процес вирівнювання норми прибутку через конкуренцію капіталів (III, 175 і далі), він тоді ж і дозволяє цьому процесові цілком прямо здійснюватися через „таке співвідношення пропозиції до попиту, що середній прибуток у різних сферах виробництва стає однаковим, і тому вартості перетворюються на ціни виробництва“.
По-друге, твердо встановлено, що при цьому процесі йдеться не про самі лише коливання навколо відповідного теорії вартості перших двох томів центру тяжіння, а саме навколо втіленого робочого часу, а про остаточне відтиснення цін до іншого, тривалого центру тяжіння, а саме до ціни виробництва.
А відтепер питання тісниться за питанням.
Якщо за Марксом співвідношення попиту й пропозиції взагалі не може справляти жодного впливу на висоту тривалої ціни, то як може „конкуренція“, яка тотожна саме цьому співвідношенню, бути тією силою, що зміщує висоту тривалих цін з рівня „вартостей“ на так далеко відмінний від нього рівень цін виробництва?
Хіба в цьому вимушеному й суперечному теорії заклику до конкуренції як до Deus ex machina, який відтісняє тривалі ціни від відповідного теорії центру тяжіння втіленої кількості праці до іншого центру тяжіння, не пробивається радше мимоволі визнання, що „суспільні рушійні сили“, які керують дійсним життям, містять у собі і втілюють у дію якісь елементарні визначальні підстави мінових співвідношень, що їх не можна звести до робочого часу, і що, отже, аналіз первісної теорії, яка не вдистилювала нічого, крім робочого часу, як того, що лежить в основі мінових співвідношень, був неповним, таким, що не відповідає фактам?
І далі: Маркс сам нам сказав, і ми це місце добре закарбували,23 що товари обмінюються приблизно за своїми вартостями лише тоді, коли існує жвава конкуренція; отже, він тоді закликав конкуренцію як чинник, який має тенденцію наближати ціни товарів до їхніх „вартостей“. А тепер ми пізнаємо конкуренцію як силу, яка, навпаки, відтісняє ціни товарів від їхніх „вартостей“ і наближає до цін виробництва! Чи є для цих висловлювань, які до того ж містяться в одному й тому самому розділі, ймовірно, призначеному до фатальної слави десятому розділі третього тому, якесь примирення? І якби Маркс, можливо, гадав знайти примирення в тому, що одне твердження стосується первісних станів, а інше – розвиненого сучасного суспільства, – хіба не мусимо ми йому заперечити, – що він у першому розділі свого твору ввів свою теорію трудової вартості не зі співвідношень робінзонади, а зі співвідношень таких суспільств, „у яких панує капіталістичний спосіб виробництва“ і „багатство“ яких „постає як величезне нагромадження товарів“? І хіба він не претендує також у всьому своєму творі на те, щоб ми споглядали й оцінювали співвідношення наших сучасних суспільств у світлі його теорії праці? Але якщо ми запитаємо, де за його власними висловлюваннями слід шукати сферу чинності його закону вартості в сучасному суспільстві, то ми шукаємо цілком марно. Адже або не існує конкуренції: тоді товари взагалі не обмінюються за своїми вартостями, згідно з Марксом, II, 156 і далі; або ж діє конкуренція: тоді вони обмінюються тим паче не за своїми вартостями, а за своїми цінами виробництва, згідно з Марксом, III, 176!
Так у зловісному десятому розділі громадиться суперечність на суперечність. Я не хочу ще й тим подовжувати й без того вже так розлого розгорнуте дослідження, щоб перелічувати ще й усі дрібніші суперечності й неточності, якими аж кишить цей розділ. Я гадаю, що кожен, хто читає цей розділ неупереджено, матиме відчуття, що він, так би мовити, вийшов за рамки породи. Замість суворого, влучного, обережного способу вислову, замість залізно міцної логіки, до яких ми звикли з блискучих частин Марксового твору, ми знаходимо тут непевність і стрибкуватість не лише в аргументації, а й навіть у вживанні технічних термінів. Як впадає в очі, наприклад, постійно мінлива концепція попиту й пропозиції, які то цілком правильно розглядаються як еластичні величини з відмінностями інтенсивності, то ж, за найгіршим зразком давно подоланої „вульгарної економії“, як прості кількості; або яким незадовільним і мало послідовним є виклад того, якими чинниками керується ринкова вартість, коли різні партії товарної маси, що надходить на ринок, вироблені за нерівних умов виробництва тощо!
Причину цього явища не можна знайти лише в тому, що цей розділ був написаний старіючим Марксом, адже й у пізніших частинах трапляється чимало розкішно написаних викладів. До того ж той зловісний розділ, на зміст якого ще в першому томі були вкраплені темні натяки,³⁹ мав бути замислений уже завчасно. Радше Маркс пише тут плутано й хитко, бо він не смів писати ясно й чітко, не впадаючи у відверту суперечність і відкликання. Якби він тут, де він брав за вихідний пункт дійсні, спостережувані у фактичному житті мінові співвідношення, з тією самою серйозністю й тією самою ґрунтовністю проникнув би в них світлом, з якими він упродовж двох томів простежував свою гіпотезу про трудову вартість аж до її крайніх логічних наслідків; якби він тут надав гаслу про „конкуренцію“ наукового змісту через ретельний господарсько-психологічний аналіз „суспільних рушійних сил“, що набувають дієвості під тим збірним іменем, якби він тут не спочивав і не відпочивав, доки якась проміжна ланка не з'ясована, якийсь наслідок не простежений до кінця або якесь співвідношення видається темним чи сповненим суперечностей – а майже кожне слово його нинішнього десятого розділу спонукає до такого глибшого дослідження або з'ясування – тоді він був би крок за кроком відтиснений до встановлення за змістом цілком іншої системи, і відвертої суперечності та відкликання кардинальних тверджень його первісної системи неможливо було б уникнути. Уникнути її можна було лише через завуальовування, через розпливчастість і темряву – це Маркс, якщо й не знав, то все ж інстинктивно відчував, коли прямо відхилив „глибший аналіз суспільних рушійних сил“.
І цим, я гадаю, означено також альфу й омегу всіх Марксових хиб, суперечностей і неясностей. Його система не тримає жодного міцного, замкненого контакту з фактами. Ні через здорову емпірію, ні через ґрунтовний господарсько-психологічний аналіз Маркс не здобув із фактів підвалин своєї системи, а ґрунтує її на не твердішому ґрунті, ніж ґрунт цупкої діалектики. Це той великий гріх, який Маркс кладе своїй системі в колиску. З нього з необхідністю постає все подальше. Система впорядкована в певному напрямі, факти ж біжать в іншому і раз тут, раз там перетинають системі дорогу. Тут первородний гріх щоразу породжує новий гріх. Спотикання не повинне стати очевидним: тоді справу або огортають темрявою чи розпливчастістю, або згинають і повертають подібними діалектичними хитрощами, як на початку, або, звісно, де все це не допомагає, суперечать самі собі. Це той знак, під яким стоїть десятий розділ третього тому Маркса: він приносить довго відсуваний лихий урожай, що мусив вирости з лихого засіву!
