Хоч би як ціни, або, іншими словами, фактично обмінювані кількості товарів, відбивалися на наших чуттях і саме тому становили звичайний об'єкт наукового дослідження, вони аж ніяк не є найфундаментальнішою рисою економічного явища обміну. Ця центральна риса полягає радше в кращому забезпеченні, яке дві особи можуть здобути для задоволення своїх потреб за допомогою торгівлі. Господарюючі індивіди прагнуть поліпшити своє економічне становище якомога більше. Задля цього вони взагалі вдаються до економічної діяльності. І задля цього ж, щоразу, коли цього можна досягти за допомогою торгівлі, вони обмінюють товари. Ціни є лише побічними проявами цих видів діяльності, симптомами економічної рівноваги між господарствами окремих індивідів.

Якщо відкрити шлюзи між двома непорушними водними масами на різних рівнях, поверхня вкриється брижами хвиль, які поступово вщухатимуть, доки вода знову не стане непорушною. Хвилі є лише симптомами дії сил, які ми називаємо тяжінням і тертям. Ціни товарів, що є симптомами економічної рівноваги в розподілі володінь між господарствами окремих індивідів, нагадують ці хвилі. Сила, яка виганяє їх на поверхню, – це остаточна й загальна причина всієї економічної діяльності, прагнення людей задовольнити свої потреби якомога повніше, поліпшити своє економічне становище. Та оскільки ціни є єдиними явищами цього процесу, які безпосередньо відчутні, оскільки їхні величини можна точно виміряти і оскільки повсякденне життя невпинно ставить їх перед нашими очима, легко було припуститися помилки, розглядаючи величину ціни як суттєву рису обміну, а внаслідок цієї помилки – припуститися дальшої помилки, розглядаючи кількості товарів в обміні як еквіваленти. Наслідком стала незмірна шкода для нашої науки, оскільки автори в царині теорії ціни губилися в спробах розв'язати проблему виявлення причин нібито наявної рівності між двома кількостями товарів.⁷⁰ Одні вбачали причину в рівних кількостях праці, витраченої на товари. Інші вбачали її в рівних витратах виробництва. І навіть постала суперечка про те, чи товари віддаються один за одного тому, що вони є еквівалентами, чи вони є еквівалентами тому, що їх обмінюють. Та така рівність вартостей двох кількостей товарів (рівність в об'єктивному сенсі) ніде не має жодного реального існування.

Помилка, на якій ґрунтувалися ці теорії, стає одразу очевидною, щойно ми звільняємося від однобічності, яка раніше панувала у спостереженні цінових явищ. Єдині кількості товарів, які можна назвати еквівалентами (в об'єктивному сенсі цього слова), – це кількості, які в даний момент часу можуть бути обмінені довільно, тобто в такий спосіб, що коли пропонується одна з двох кількостей товарів, за неї можна придбати іншу, і навпаки. Та еквівалентів такого роду ніде немає в людському економічному житті. Якби товари були еквівалентами в цьому сенсі, не було б жодної причини, за незмінних ринкових умов, чому кожен обмін не міг би бути оборотним. Припустімо, A обміняв свій будинок на ферму B або на суму 20 000 талерів. Якби ці товари стали еквівалентами в об'єктивному сенсі цього слова внаслідок цієї операції, або якби вони вже були еквівалентами ще до того, як вона відбулася, не було б жодної причини, чому обидва учасники не були б готові негайно повернути обмін назад. Але досвід каже нам, що у випадку такого роду жоден із двох не дав би своєї згоди на таку домовленість.

Те саме спостереження можна зробити й за найрозвиненіших умов торгівлі, і навіть стосовно найбільш збутних товарів. Нехай хтось купить зерно на зерновій біржі чи цінні папери на фондовій біржі і спробує продати їх знову, перш ніж відбудеться зміна ринкових умов, або нехай він спробує продати й купити окремі одиниці того самого товару одночасно, – і він легко переконається, що різниця між цінами пропозиції та цінами попиту є не простою випадковістю, а загальною рисою суспільного господарства.

Отже, товарів, які можна обмінювати один на одного в певних визначених кількостях (скажімо, суму грошей і кількість якогось іншого економічного блага), які можна обмінювати один на одного довільно через продаж чи купівлю, – коротко кажучи, товарів, які є еквівалентами в об'єктивному сенсі цього слова, не існує – навіть на даних ринках і в даний момент часу. І, що важливіше, глибше розуміння причин, які ведуть до обміну товарів і до людської торгівлі взагалі, навчає нас, що еквіваленти такого роду цілком неможливі за самою природою справи й узагалі не можуть існувати в дійсності.

Тому правильна теорія цін не може мати своїм завданням пояснення нібито наявної 'рівності вартості' між двома кількостями товарів, коли такої рівності насправді ніде не існує. За такого підходу суб'єктивний характер вартості та природа обміну були б цілком хибно зрозумілі. Натомість правильна теорія ціни має бути спрямована на те, щоб показати, як господарюючі люди у своєму прагненні задовольнити свої потреби якомога повніше доходять до того, що віддають товари (тобто визначені кількості товарів) за інші товари. У цьому дослідженні я діятиму згідно з методами, яких загалом дотримувався в цій праці, починаючи з найпростіших явищ і поступово переходячи до складніших явищ ціноутворення.

1. Ціноутворення за ізольованого обміну

У попередньому розділі ми бачили, що можливість економічного обміну товарів залежить від того, чи має господарюючий індивід у своєму розпорядженні товари, які мають для нього меншу вартість, ніж інші товари в розпорядженні іншого господарюючого індивіда, який оцінює ці два товари у зворотний спосіб. Проте сам лише виклад цієї умови вагомо натякає на існування меж, у межах яких має, у кожному конкретному випадку, відбуватися ціноутворення.

Для ілюстрації припустімо, що 100 одиниць зерна A мають для нього таку саму вартість, як 40 одиниць вина. Із самого початку ясно, що A за жодних обставин не буде готовий віддати в обміні більш ніж 100 одиниць зерна за 40 одиниць вина, оскільки якби він так учинив, його потреби були б задоволені після обміну гірше, ніж до нього. Він погодиться на обмін лише тоді, коли той дасть йому змогу краще забезпечити свої потреби, ніж це було б можливо без обміну. Він буде готовий обміняти своє зерно на вино лише тоді, коли йому доведеться віддати менш ніж 100 одиниць зерна за 40 одиниць вина. Тож хоч би якою зрештою виявилася ціна 40 одиниць вина в обміні зерна A на вино якогось іншого господарюючого індивіда, одне є певним: вона не може, з огляду на економічне становище A, сягнути 100 одиниць зерна.

Якщо A не зможе знайти жодного іншого господарюючого індивіда, для якого менша кількість, ніж 100 одиниць зерна, має більше значення, ніж 40 одиниць вина, він ніколи не буде в змозі обміняти своє зерно на вино. У цьому разі основи для економічного обміну цих двох товарів були б відсутні, наскільки це стосується A. Та якщо A справді знайде другого господарюючого індивіда, B, для якого, наприклад, лише 80 одиниць зерна мають вартість, що дорівнює 40 одиницям вина, то передумови для економічного обміну між A і B, безперечно, наявні (за умови, що обидва ці люди усвідомлюють ситуацію і жодні бар'єри не стоять на заваді здійсненню обміну), і водночас встановлюється друга межа ціноутворення. Якщо з економічного становища A випливає, що ціна 40 одиниць вина має бути нижчою за 100 одиниць зерна (бо інакше він не дістав би жодної економічної вигоди від цієї операції), то з економічного становища B випливає, що за його 40 одиниць вина має бути запропонована більша кількість, ніж 80 одиниць зерна. Отже, хоч би яка ціна зрештою встановилася за 40 одиниць вина в економічному обміні між A і B, одне є певним: вона має сформуватися між межами 80 і 100 одиниць зерна, вище за 80 і нижче за 100 одиниць.

Легко побачити, що A міг би краще забезпечити задоволення своїх потреб навіть тоді, коли б мусив віддати 99 одиниць зерна за 40 одиниць вина, і що B, зі свого боку, діяв би господарсько, якби прийняв в обмін за свої 40 одиниць вина навіть лише 81 одиницю зерна. Та оскільки для обох господарюючих індивідів існує можливість використати значно більшу господарську вигоду, кожен із них спрямує свої зусилля на те, щоб привласнити собі якомога більшу частку господарського зиску. Наслідком є явище, яке у повсякденному житті ми називаємо торгуванням. Кожен із двох торгувальників намагатиметься здобути якомога більшу частину господарського зиску, що може бути отриманий від використання нагоди для обміну, і навіть якби він прагнув здобути лише справедливу частку зиску, він буде схильний вимагати вищих цін тим більше, чим менше знає про господарське становище іншого торгувальника й чим менше знає ту крайню межу, до якої інший готовий дійти.

Яким буде числовий результат цього цінового поєдинку?

Безперечно, як ми бачили, що ціна 40 одиниць вина буде вищою за 80 одиниць і нижчою за 100 одиниць зерна. Але мені видається не менш безперечним, що результат обміну виявиться часом сприятливішим для одного, а часом сприятливішим для іншого з двох торгувальників, залежно від їхніх різних особистостей та від їхньої більшої чи меншої обізнаності з діловим життям і, у кожному конкретному випадку, зі становищем іншого торгувальника. Утім, при формулюванні загальних засад немає підстав припускати, що один чи інший із двох торгувальників матиме переважний господарський хист або що інші обставини діятимуть більше на користь одного, ніж іншого. Тож за припущення про господарсько однаково здібних індивідів і рівність інших обставин я наважуюся стверджувати як загальне правило, що зусилля обох торгувальників здобути максимально можливий зиск взаємно паралізуватимуться і що ціна тому буде однаково віддалена від обох крайніх меж, між якими вона може встановитися.

У нашому випадку ціна за кількість вина в 40 одиниць, на якій врешті погодяться обидва торгувальники, лежатиме в межах 80 і 100 одиниць зерна, з тим додатковим обмеженням, що вона має бути вищою за 80 і нижчою за 100 одиниць. Що ж до її положення між цими межами, то, якщо обидва торгувальники в усьому іншому перебувають у рівному становищі, вона дорівнюватиме 90 одиницям зерна. Та якщо ця рівність їхніх становищ не панує, обмін за іншою ціною між двома межами не був би господарськи неможливим.

Сказане про формування ціни в цьому випадку слушне в подібний спосіб і для будь-якого іншого. Усюди, де існують підстави для господарського обміну двох благ між двома господарюючими індивідами, сама природа цього відношення встановлює певні межі, в яких має відбуватися формування ціни, якщо обмін узагалі має мати господарський характер. Ці межі задаються різними кількостями благ, що є еквівалентами для кожного з торгувальників (еквівалентами в суб'єктивному сенсі). (У щойно розглянутому прикладі, наприклад, 100 одиниць зерна є еквівалентом 40 одиниць вина для A, а 80 одиниць зерна – еквівалентом тієї самої кількості вина для B.) У цих межах ціна тяжіє до того, щоб визначитися на середньому з двох еквівалентів (а отже, у нашому прикладі, на 90 одиницях зерна, тобто на середньому з 80 і 100 одиниць).

Кількості благ, що віддаються одна за одну в господарському обміні, тому точно визначаються господарським становищем, яке складається в кожному конкретному випадку. Щоправда, людська примха має певний ступінь впливу на результат, оскільки в певних межах можуть обмінюватися різні кількості благ без того, щоб обмінна операція внаслідок цього втратила свій господарський характер. Та не менш безперечно, що протилежні зусилля торгувальників здобути від оборудки якомога більший зиск у більшості випадків урівноважаться і що ціни тому матимуть тенденцію встановлюватися на середньому з крайніх можливих меж. Якщо в картину входять інші чинники, засновані на особистостях двох господарюючих індивідів або на інших зовнішніх умовах, що впливають на оборудку, ціни можуть відхилятися від цього природного серединного положення між поясненими раніше межами, не спричиняючи втрати обмінними операціями господарського характеру. Але ці відхилення не є господарськими за своєю природою, бо засновані на особистих властивостях або на особливих зовнішніх причинах, що не мають господарського характеру.

2. Формування ціни за умов монополії

У попередньому розділі я звернув увагу на те, що формування ціни та розподіл благ підпорядковуються певним законам, розглянувши спершу найпростіший можливий випадок, у якому обмін благами відбувається між двома господарюючими індивідами, на яких не впливає господарська діяльність інших осіб. Цей випадок, який можна було б назвати ізольованим обміном, є найпоширенішою формою людської торгівлі на ранніх щаблях розвитку цивілізації. Його значення збереглося й до пізніших часів у малозаселених відсталих регіонах, і він не зовсім відсутній навіть за розвинених господарських умов, оскільки його можна спостерігати у високорозвинених господарствах усюди, де відбувається обмін благами, що мають цінність лише для двох господарюючих індивідів, або де інші особливі обставини господарськи ізолюють двох осіб.

Та з поступом цивілізації випадки, в яких підстави для господарського обміну благами наявні лише для двох господарюючих індивідів, трапляються дедалі рідше. Якщо, наприклад, A володіє конем, що має для нього цінність, рівну цінності 10 бушелів зерна, якби він їх придбав, то він зміг би краще забезпечити задоволення своїх потреб навіть тоді, коли б обміняв тварину лише на 11 бушелів зерна. Натомість для фермера B, який має великий запас зерна, але не має коней, кінь, якби його придбати, був би еквівалентом 20 бушелів його зерна, і він зміг би краще забезпечити задоволення своїх потреб навіть тоді, коли б віддав 19 бушелів зерна за коня A. Фермер B2 був би готовий віддати за коня 29 бушелів зерна, а фермер B₃ – віддати 39 бушелів. У цьому випадку, згідно зі сказаним раніше, не лише існує підстава для обміну двох благ між A та одним іншим фермером, а й A може в господарському обміні віддати свого коня будь-кому із зернових фермерів, і будь-хто з останніх може господарськи придбати його в обмін.

Щойно сказане стає ще очевиднішим, якщо ми розглянемо випадок, у якому підстави для господарських обмінних операцій із зерновими фермерами існують не лише для A, а й для кількох інших власників коней – A2, A₃ тощо. Припустимо, що для A2 лише 8 бушелів зерна, а для A₃ – лише 6, якби їх придбати, мали б цінність, рівну одному з їхніх коней. Не може бути сумніву, що в цьому випадку підстави для господарських обмінів існували б між кожним із конярів і кожним із зернових фермерів.

В обох цих випадках нам доводиться мати справу зі значно складнішими відношеннями, ніж те, що було подане в першому розділі цього розділу. У першому випадку підстави для господарських обмінних операцій існують між монополістом (у найширшому значенні цього терміна) і кожним із кількох інших господарюючих індивідів, які у своїх зусиллях використати нагоди для обміну, що постають перед ними, конкурують між собою за монополізоване благо. У другому випадку підстави для господарських обмінних операцій наявні водночас, з одного боку, для кожного з кількох власників одного блага, а з іншого боку – для кожного з кількох власників іншого блага; отже, з кожного боку ці особи конкурують між собою.

Я почну з простішого з двох випадків, у якому існує конкуренція між кількома господарюючими особами за монополізоване благо, а згодом перейду до складнішого випадку формування ціни, коли конкуренція є з обох боків.

A. Формування ціни та розподіл благ за умов конкуренції між кількома особами за єдине неподільне монополізоване благо.

В описі формування ціни в ізольованому обміні (с. 194) ми бачили, що в кожному окремому випадку існує певний діапазон невизначеності, у межах якого може відбуватися формування ціни без того, щоб обмін втрачав свій господарський характер, і що обсяг цього діапазону залежить від природи конкретної обмінної ситуації. Ми також бачили, що ціна, яка тяжіє до встановлення, є такою, що порівну ділить між двома торгувальниками господарські зиски, які можуть бути отримані від використання відношення, що постає перед ними, і що отже, у кожному конкретному випадку існує певне середнє, до якого ціна тяжіє рухатися. Але в цьому зв'язку я зазначив, що господарські впливи жодним чином не закріплюють у цьому діапазоні свободи ту точку, в якій формування ціни мусило б з необхідністю відбутися.

Якщо, наприклад, господарюючий індивід A має коня, що має для нього цінність не вищу за 10 бушелів зерна, якби він їх придбав, тоді як для B, у якого був багатий урожай зерна, 80 бушелів мають цінність, рівну коневі, якби він його придбав, то ясно, що підстави для господарського обміну коня A на зерно B наявні – за умови, що і A, і B визнають це відношення й мають змогу справді здійснити обмін цих благ. Та не менш безперечно, що ціна коня може сформуватися у широких межах 10 і 80 бушелів зерна і може наблизитися до будь-якої з двох крайніх меж, не спричиняючи зникнення господарського характеру обміну. Звісно, надзвичайно малоймовірно, що ціна коня встановиться на 11 чи 12 бушелях або на 78 чи 79 бушелях зерна. Та безперечно, що немає жодних господарських причин, які цілковито виключали б можливість формування навіть цих цін. Водночас ясно й те, що оборудка може природно відбутися лише між A та B доти, доки B не знаходить конкурента у своєму прагненні придбати коня A шляхом торгівлі.

Та припустимо, що B1 таки має конкурента, B2, який або не має такого великого достатку зерна, як B1, або потребує коня менш нагально. Усе ж B2 цінує коня так само високо, як 30 бушелів зерна, і міг би таким чином краще забезпечити задоволення своїх потреб, якби віддав 29 бушелів зерна за коня A. Ясно, що підстави для господарського обміну коня на якусь кількість зерна існують як між B2 і A, так і між B1 і A. Та оскільки лише один із двох конкурентів за коня A може справді його придбати, постають два запитання: (a) З ким із двох конкурентів монополіст A укладе обмінну оборудку? і (b) Якими будуть межі, у яких відбуватиметься формування ціни?

Відповідь на перше запитання випливає з таких міркувань. Цінність коня A для B2 дорівнює 30 бушелям його зерна. Він таким чином краще забезпечив би задоволення своїх потреб, якби віддав A за його коня навіть 29 бушелів свого зерна. Це аж ніяк не означає, що B2 одразу запропонує A за коня 29 бушелів. Та безперечно, що він наважиться зробити навіть цю пропозицію, щоб якомога більше витримати конкуренцію з боку B1, оскільки він діяв би дуже негосподарськи, якби, як останній засіб, не задовольнився навіть таким малим зиском від торгівлі, який міг би здобути від обміну 29 бушелів зерна на коня A. З іншого боку, B1 вочевидь діяв би негосподарськи, якби в конкуренції за коня A дозволив B2 придбати його за ціну 29 бушелів зерна, оскільки господарський зиск B1 був би все ще значним, якби він віддав за коня 30 бушелів зерна чи більше і тим самим господарськи виключив B2 з обмінної оборудки.⁷¹

Отже, той факт, що існує ціновий діапазон, у межах якого обмінна операція стала б невигідною для B2, але все ще лишалася б вигідною для B1, ставить B1 у становище, що дає змогу здобути для себе вигоди від обміну, зробивши цю операцію економічно неможливою для свого конкурента.

Оскільки A напевно діяв би невигідно, якби не передав свого монополізованого блага тому конкурентові, який спроможний запропонувати за нього найвищу ціну, ніщо не є певнішим за те, що обмінна операція в цій конкретній економічній ситуації відбудеться між A і B1.

Що стосується другого питання (межі, у яких відбуватиметься формування ціни), то певним є те, що ціна, яку B1 дасть A, не може сягнути 80 мірок зерна, бо за такої ціни операція втратила б для B1 свій економічний характер. Не може ця ціна й упасти нижче за 30 мірок зерна. Адже тоді формування ціни потрапило б у межі, у яких обмінна операція все ще була б вигідною для B2, а отже, той мав би економічний інтерес конкурувати доти, доки ціна знову не сягне межі 30 мірок. У нашому випадку, отже, ціна неминуче має сформуватися між межами 30 і 80 мірок зерна.⁷²

Таким чином, наслідком конкуренції з боку B2 є те, що формування ціни в обміні благами між A і B1 більше не відбуватиметься між широкими межами 10 і 80 мірок зерна, як це було б за інших обставин, а між вужчими межами 30 і 80 мірок зерна. Адже лише тоді, коли ціна встановлюється між цими межами, економічна вигода від операції припадає на A і B1 одночасно з економічним усуненням конкуренції з боку B2. Так знову постає просте співвідношення ізольованого обміну, з тією лише різницею, що межі, між якими відбувається формування ціни, стали вужчими. Якщо не зважати на цю різницю, тут стають цілком застосовними принципи, уже з'ясовані для випадку ізольованого обміну.

Припустімо тепер, що до двох попередніх конкурентів за коня A, B1 і B2, приєднується третій конкурент, B₃. Якщо цінність коня для цього третього індивіда дорівнювала б 50 міркам зерна, то з щойно сказаного ясно, що операція знову відбудеться між A і B1, але ціна сформується між межами 50 і 80 мірок. Якщо з'явиться четвертий конкурент, B₄, для якого кінь A мав би цінність, що дорівнює 70 міркам зерна, операція все одно відбудеться між A і B1, але ціна сформується між межами 70 і 80 мірок.

Лише коли на сцені з'явиться конкурент, наприклад господарюючий індивід B₅, для якого монополізоване благо має цінність аж у 90 мірок зерна, операція відбудеться між A і цим останнім конкурентом, а ціна коня встановиться між 80 і 90 мірками зерна. Ясно, що новий конкурент скористається наявною перед ним обмінною можливістю собі на економічну вигоду й що він буде спроможний економічно усунути з обміну всіх інших конкурентів (зокрема й B1). Формування ціни відбудеться між 80 і 90 мірками зерна тому, що, з одного боку, конкурента B1 можна економічно усунути з операції лише ціною щонайменше 80 мірок зерна, а це не дає ціні впасти нижче за цей рівень, а з другого боку, ціна не може перевищити чи навіть сягнути 90 мірок зерна, бо тоді операція втратила б свій економічний характер для B₅.

Сказане справджується для кожного іншого випадку, у якому існують підстави для обмінних операцій між монополістом, що обмінює неподільне благо на якесь інше благо, пропоноване кількома іншими господарюючими індивідами. Підсумовуючи, ми отримуємо такі принципи: (1) Коли кілька господарюючих індивідів, для кожного з яких наявні підстави для економічного обміну, конкурують за єдине неподільне монополізоване благо, цим благом заволодіє той конкурент, для якого воно є еквівалентом найбільшої кількості блага, пропонованого за нього в обмін. (2) Формування ціни відбувається між межами, що задаються еквівалентами цього монополізованого блага для двох конкурентів, які найдужче прагнуть здійснити обмін або перебувають у найсильнішій конкурентній позиції. (3) У цих межах ціна встановлюється згідно з принципами формування ціни, уже продемонстрованими для ізольованого обміну.

B. Формування ціни та розподіл благ за наявності конкуренції за кілька одиниць монополізованого блага.

У попередньому розділі ми обрали предметом нашого дослідження найпростіший випадок монополії, у якому монополіст виводить на ринок єдине неподільне благо й у якому процес формування ціни відбувається під впливом конкуренції кількох господарюючих індивідів за це благо.

Складніший випадок, який я хочу розглянути тепер, – це такий, у якому підстави для економічних обмінних операцій існують одночасно між монополістом, що розпоряджається певною кількістю монополізованого блага, з одного боку, і кількома господарюючими індивідами, що мають у своєму розпорядженні певні кількості якогось іншого блага, з другого боку.

Припустімо, що новопридбаний кінь мав би для фермера $B_1$B1​, який має велику кількість зерна, але жодного коня, цінність, що дорівнює 80 міркам його зерна. Для фермера $B_2$B2​ новопридбаний кінь мав би цінність, що дорівнює 70 міркам зерна, для $B_3$B3​ – 60, для $B_4$B4​ – 50, для $B_5$B5​ – 40, для $B_6$B6​ – 30, для $B_7$B7​ – 20, а для $B_8$B8​ – лише 10 мірок зерна. Другий кінь мав би для кожного з цих фермерів цінність на 10 мірок меншу за цінність першого, третій – цінність на 10 мірок меншу за другого, і так далі, причому кожен додатковий кінь має цінність на 10 мірок меншу за попереднього (за умови, що в кожному випадку додатковий кінь узагалі потрібен). Істотні риси цієї економічної ситуації можна подати в таблиці (див. наступну сторінку).

Якщо монополіст A виводить на ринок лише одного коня, то певним є, відповідно до аргументу попереднього розділу, що $B_1$B1​ придбає його за ціною десь між 70 і 80 мірками зерна.

Кількість мірок зерна, що дорівнюють за цінністю додатковому коневі, придбаному через торгівлю

	1-й кінь	2-й кінь	3-й кінь	4-й кінь	5-й кінь	6-й кінь	7-й кінь	8-й кінь
Для $B_1$B1​	80	70	60	50	40	30	20	10
Для $B_2$B2​	70	60	50	40	30	20	10
Для $B_3$B3​	60	50	40	30	20	10
Для $B_4$B4​	50	40	30	20	10
Для $B_5$B5​	40	30	20	10
Для $B_6$B6​	30	20	10
Для $B_7$B7​	20	10
Для $B_8$B8​	10

Але припустімо, що монополіст виводить на ринок не лише одного, а трьох коней. Тут ми маємо справу з випадком, що становить предмет дослідження в цьому розділі, і питання таке: хто (або котрі) з восьми фермерів придбає коней, виведених на ринок монополістом, і яку ціну буде призначено?

Для відповіді звернімося до нашої таблиці. Виявляється, що перший кінь, придбаний $B_1$B1​, мав би для нього цінність, що дорівнює 80 міркам, другий – цінність, що дорівнює 70 міркам, а третій – цінність, що дорівнює лише 60 міркам зерна. У цій ситуації $B_1$B1​ діяв би економічно, якби придбав одного коня за ціною між 70 і 80 мірками, тим самим економічно усунувши з обміну всіх своїх конкурентів. Але він діяв би невигідно щодо другого коня, якби запропонував за нього 70 мірок чи більше, бо таким обміном задоволення його потреб не було б забезпечене краще, ніж раніше. Щодо третього коня за ціною, яка усунула б $B_2$B2​ з операції й яка тому має дорівнювати щонайменше 70 міркам зерна, економічна невигідність для $B_1$B1​, а отже, неекономічний характер такого обміну, стали б іще очевиднішими.

Економічна ситуація в цьому випадку, отже, така, що, з одного боку, $B_1$B1​ може усунути всіх своїх конкурентів від придбання будь-кого з трьох коней лише поступившись за кожного з них ціною в 70 мірок зерна чи більше, тоді як, з другого боку, він може економічно купити за цією ціною лише одного коня й погіршив би своє економічне становище, якби купив за тією самою ціною ще й двох інших.

Оскільки ми припускаємо, що $B_1$B1​ – це індивід, який поводиться економічно, він не усуватиме своїх конкурентів від обміну безцільно чи собі на шкоду. Він усуватиме їх від придбання кількостей монополізованого блага лише тоді, і настільки, наскільки цим він зможе здобути для себе економічну вигоду, від якої мусив би відмовитися, якби дозволив іншим конкурентам купити кількості монополізованого блага. У нашому випадку, отже, де усунення всіх конкурентів за монополізоване благо стає для $B_1$B1​ економічно неможливим через економічну ситуацію, він опиниться в становищі, коли змушений буде допустити $B_2$B2​ до участі в купівлі кількостей монополізованого блага. Він навіть матиме спільний з $B_2$B2​ інтерес у встановленні ціни одиниці монополізованого блага, у цьому випадку ціни коня, на якнайнижчому за наявних обставин рівні. Аж ніяк не штовхаючи ціну коня до 70 мірок зерна чи вище, $B_1$B1​, так само як і $B_2$B2​, матиме тому інтерес у тому, щоб ціна була встановлена настільки нижче за 70 мірок зерна, наскільки це можливо в даній економічній ситуації.

У цих зусиллях $B_1$B1​ і $B_2$B2​ будуть обмежені конкуренцією з боку інших конкурентів, передусім з боку $B_3$B3​. Їм доведеться погодитися на ціну, за якої інші конкуренти за монополізоване благо (зокрема й $B_3$B3​) будуть економічно усунені від операції. Таким чином, у випадку трьох коней ціна сформується між 60 і 70 мірками зерна. За ціни, установленої між цими межами, $B_1$B1​ міг би придбати двох коней, а $B_2$B2​ – одного, у кожному випадку економічно, тоді як усі інші конкуренти були б водночас усунені від придбання кількостей монополізованого блага.

Формування ціни між цими межами – єдиний можливий результат. Якби ціна була меншою за 60 мірок, $B_3$B3​ не був би усунений від операції й тому намагався б здобути для себе вигоду, що випливала б з використання наявної перед ним можливості. Але оскільки $B_1$B1​ і $B_2$B2​ є господарюючими індивідами й оскільки вони спроможні дістати значну економічну вигоду навіть за вищої ціни, вони цього не допустять. Якби ж ціна, з другого боку, сягнула чи перевищила межу 70 мірок зерна, $B_1$B1​ зміг би купити лише одного коня, а $B_2$B2​ – жодного, і тоді фактично було б продано лише одного з виставлених на продаж коней. У випадку трьох коней, отже, формування ціни поза межами 60 і 70 мірок зерна є економічно неможливим.

Якби A вивів на ринок 6 коней, ми могли б за допомогою подібного міркування показати, що $B_1$B1​ придбав би 3 коні, що $B_2$B2​ придбав би 2 коні, що $B_3$B3​ придбав би одного коня, а ціна одного коня встановилася б між 50 і 60 бушелями зерна. Якби A вивів на ринок 10 коней, $B_1$B1​ придбав би 4 коні, $B_2$B2​ – 3 коні, $B_3$B3​ – 2 коні, $B_4$B4​ – одного коня, а ціна встановилася б між 40 і 50 бушелями зерна. Якби монополіст A запропонував до продажу ще більші кількості монополізованого блага, немає сумніву, з одного боку, що дедалі менша кількість фермерів була б економічно виключена з придбання часток монополізованого блага, а з іншого боку, що ціна певної кількості монополізованого блага була б притиснута до послідовно нижчих рівнів.

Якщо уявити, що символи $B_1$B1​, $B_2$B2​ тощо позначають не окремих індивідів, а групи населення країни (використовуючи $B_1$B1​ на позначення групи господарюючих індивідів, які найбільше прагнуть і перебувають у найсильніших конкурентних позиціях, щоб обміняти зерно на монополізоване благо, $B_2$B2​ на позначення групи господарюючих індивідів, які є наступними за прагненням і конкурентною силою, і так далі), ми отримуємо модель монопольної торгівлі в тому вигляді, в якому вона насправді постає за умов повсякденного життя.

Ми бачимо, як класи людей вельми різної купівельної спроможності конкурують за кількості монополізованих благ, що надходять на ринок. Як було продемонстровано для окремих індивідів, ми бачимо, що деякі з цих класів економічно виключають інші з придбання. Ми спостерігаємо, що класи людей, які мусять відмовитися від споживання монополізованого блага, стають численнішими, чим меншою є кількість блага, виведеного на ринок, і навпаки, що монополізоване благо проникає до класів, нижчих за купівельною спроможністю, чим більшою є реалізована кількість.

За цих змін видно, як ціни монополізованих благ зростають і падають.

Підсумовуючи сказане, ми отримуємо такі принципи:

(1) Кількість монополізованого блага, запропонована до продажу монополістом, придбавається тими конкурентами за нього, для яких найбільші кількості блага, запропонованого в обмін на нього, є еквівалентами одиниць монополізованого блага. Монополізоване благо розподіляється таким чином, що кількість блага, віддана в обмін, яка є еквівалентом однієї одиниці монополізованого блага, є однаковою для кожного з покупців часток монополізованого блага (наприклад, 50 бушелів зерна дорівнюють одному коневі).

(2) Формування ціни відбувається між межами, які задаються еквівалентом однієї одиниці монополізованого блага для індивіда, найменш охочого і найменш здатного конкурувати, який ще бере участь в обміні, та еквівалентом однієї одиниці монополізованого блага для індивіда, найбільш охочого і найкраще здатного конкурувати з-поміж конкурентів, економічно виключених з обміну.

(3) Чим більшою є кількість монополізованого блага, запропонована до продажу монополістом, тим менше буде конкурентів за нього, які виявляться економічно виключеними з придбання його часток, і тим повніше будуть забезпечені ним ті господарюючі індивіди, які були б у змозі придбати частки навіть тоді, коли до продажу пропонувалися б менші кількості його.

(4) Чим більшою є кількість монополізованого блага, запропонована до продажу монополістом, тим нижче за купівельною спроможністю і прагненням до торгівлі доведеться йому спуститися серед класів конкурентів за монополізоване благо, щоб продати всю кількість, а отже, тим нижчою буде й ціна однієї одиниці монополізованого блага.

C. Вплив ціни, встановленої монополістом, на кількість монополізованого блага, яку можна продати, та на розподіл блага між конкурентами за нього.

Як правило, монополіст не виводить на ринок певні кількості монополізованого блага з наміром продати весь обсяг за будь-яких обставин і очікувати на результат конкуренції у визначенні ціни, як на аукціоні. Його звичайний спосіб дій полягає радше в тому, щоб вивести кількість свого монополізованого блага на ринок або тримати її готовою до продажу і вимагати за неї фіксовану ціну за одиницю. Причину цього зазвичай слід вбачати в практичних міркуваннях, особливо в тому, що описаний у попередньому розділі метод продажу благ вимагає як одночасного зібрання якомога більшого числа конкурентів за монополізоване благо, так і дотримання численних формальностей, якщо ціна має визначатися спільним впливом усіх дієвих економічних чинників, що беруть участь. Ці міркування, схоже, роблять застосування цього методу збуту доречним лише в окремих і не надто частих випадках.

Щоразу, коли монополіст може розраховувати на зібрання всіх або принаймні достатнього числа конкурентів, і коли необхідні формальності можуть бути дотримані без непропорційних економічних жертв (як у випадку аукціону монополізованого товару у відомій аукціонній залі, оголошеного завчасно), він, звичайно, скористається методом, описаним у попередньому розділі, як таким, що найпевніше дасть йому змогу реалізувати весь обсяг наявного в нього монополізованого блага найбільш економним чином. Він також обере аукціон, коли мусить повністю розпродати значний запас монополізованого блага в обмежений проміжок часу. Але звичайний спосіб дій, який монополіст застосовує при збуті своїх товарів, буде, як уже було сказано, таким, за якого він тримає наявні кількості монополізованого блага готовими до продажу, але пропонує конкурентам за нього лише часткові кількості за встановленою ним ціною.

Там, де монополіст встановлює ціну одиниці монополізованого блага і дозволяє конкуруючим покупцям обирати кількості, що відповідають їхнім потребам у благові за заданою ціною, і де питання формування ціни тому з самого початку виключене з безпосередньої проблеми, питання, які ми мусимо дослідити, такі: (1) Які конкуренти будуть економічно виключені з придбання кількостей монополізованого блага за кожного заданого рівня ціни його одиниці? (2) Яким буде вплив вищого чи нижчого рівня, на якому монополіст встановлює ціну, на кількості проданого монополізованого блага? і (3) Яким чином кількість фактично проданого монополізованого блага буде розподілена між різними конкурентами за нього?

Передусім очевидно, що якби монополіст встановив ціну одиниці монополізованого блага на такому високому рівні, що одиниця його не мала б цінності, яка дорівнювала б ціні, вимаганій монополістом, навіть для конкурента, який найбільше прагне й найкраще здатен здійснити обмін, усі конкуренти за монополізоване благо були б виключені з придбання будь-яких його часток, і жодного продажу взагалі не могло б відбутися. Так було б, у ситуації, описаній у таблиці на сторінці 204, якби монополіст A встановив ціну коня на рівні 100 або навіть лише трохи більше за 80 бушелів зерна, оскільки зрозуміло, що економічний обмін був би неможливістю за такою високою ціною для будь-кого з восьми конкурентів за монополізоване благо, згаданих у нашому прикладі.

Але припустімо, що монополіст встановлює ціну коня на нижчому рівні, ніж той, що економічно виключив би з придбання його кількостей усіх конкурентів за монополізоване благо. У своєму прагненні поліпшити свої економічні позиції вони, поза сумнівом, ухопляться за запропоновану можливість і справді вступлять в обмінні операції з монополістом у межах, пояснених у попередньому розділі. Але зрозуміло, що рівень ціни буде суттєвим визначником обсягу цих операцій. Якби, наприклад, A встановив ціну коня на рівні 75 бушелів зерна, B₁ міг би економічно придбати одного коня. Якби ціна була встановлена на рівні 62 бушелів зерна, B₁ придбав би двох коней, а B₂ – одного коня. Якби ціна становила 54 бушелі зерна, B₁ придбав би трьох, B₂ – двох, а B₃ – одного коня. За ціни 36 бушелів зерна B₁ купив би п'ятьох, B₂ – чотирьох, B₃ – трьох, B₄ – двох, а B₅ – одного коня, і так далі.

Якщо наш приклад розширити, як і раніше, і уявити, що символи B₁, B₂, B₃ тощо представляють групи конкурентів, які різняться за купівельною спроможністю та за своїм бажанням торгувати, ми найвиразніше бачимо вплив, який чинять на господарство ціни, встановлені монополістом на різних рівнях. Чим вищою є ціна, тим численнішими будуть індивіди або класи індивідів, які повністю виключені зі споживання монополізованого блага, тим скуднішим буде забезпечення інших класів населення, які не виключені повністю, і тим меншими будуть кількості монополізованого блага, які монополіст зможе продати. За зниженням ціни, з іншого боку, дедалі менше господарюючих індивідів або класів індивідів буде повністю виключено з придбання будь-яких кількостей монополізованого блага, забезпечення індивідів, які вже брали участь у торгівлі за вищих цін, буде повнішим, а продажі монополіста дедалі зростатимуть.

Щойно сказане можна викласти точніше в термінах таких принципів:

(1) Коли монополіст встановлює ціну одиниці монополізованого блага, конкурентами за монополізоване благо, які виключені з придбання його кількостей, є ті, для яких одна одиниця монополізованого блага є еквівалентом кількості блага, запропонованого в обмін, що дорівнює ціні монополізованого блага або є меншою за неї.

(2) Конкуренти за кількості монополізованого блага, для яких одна його одиниця є еквівалентом кількості блага, запропонованого в обмін, що є більшою за ціну, встановлену монополістом, забезпечуватимуть себе кількостями монополізованого блага аж до межі, на якій одна його одиниця стає для них еквівалентом обсягу блага, запропонованого в обмін, що дорівнює монопольній ціні. Кількість монополізованого блага, яку придбає кожен із цих конкурентів за кожної встановленої монополістом ціни, визначається підставами для економічних обмінних операцій, що існують для кожного індивіда за цієї ціни.

(3) Чим вище монополіст встановлює ціну одиниці монополізованого блага, тим більшим буде клас конкурентів за монополізоване благо, які виключені з його придбання, тим менш повно будуть забезпечені ним інші класи населення, і тим меншими будуть продажі монополіста. Протилежні відношення справджуються у зворотному випадку.

D. Принципи монопольної торгівлі (політика монополіста).

У двох попередніх розділах я пояснив вплив більшої чи меншої кількості монополізованого блага, запропонованого до продажу, на визначення його ціни, а також вплив вищої чи нижчої ціни, встановленої монополістом, на кількість монополізованого блага, яка буде продана. В обох випадках я обговорив вплив прийнятої політики на розподіл монополізованого блага між різними конкурентами за нього.

Упродовж усього аналізу ми бачили, що монополіст не є єдиною особою, яка визначає перебіг господарських подій чи є в ньому вирішальною. Не лише загальний принцип усіх господарських обмінів благ, згідно з яким обидві сторони мають здобувати з обміну господарську вигоду, зберігає свою чинність неушкодженою й у випадку монополії, але й у межах того діапазону обміну, який окреслений цим чинником, монополіст не цілком вільний у впливі на перебіг господарських подій. Як ми бачили, якщо монополіст бажає продати певну кількість монополізованого блага, він не може встановити ціну довільно. А якщо він фіксує ціну, то не може водночас визначити кількість, яка буде продана за встановленою ним ціною. Тож він не може продавати великі кількості монополізованого блага й водночас домагатися того, щоб ціна встановилася на такому ж високому рівні, якого вона досягла б, якби він збував менші кількості. Так само він не може встановити ціну на певному рівні й водночас продати таку велику кількість, яку міг би продати за нижчими цінами. Але те, що дає йому виняткове становище в господарському житті, полягає в тому, що в кожному окремому випадку він має вибір між визначенням кількості монополізованого блага, яким торгуватимуть, або його ціни. Цей вибір він робить самостійно й без огляду на інших господарюючих індивідів, зважаючи лише на власну господарську вигоду. Тож у його владі регулювати ціну, пропонуючи до продажу менші або більші кількості монополізованого блага, або регулювати кількість монополізованого блага, якою торгують, підвищуючи чи знижуючи ціну, – завжди відповідно до свого господарського інтересу.

Тож монополіст підвищуватиме свою ціну в межах, між якими операції обміну мають господарський характер, якщо він очікує більшого господарського зиску від продажу малих кількостей монополізованого блага за високою ціною. Він знижуватиме свою ціну, якщо вважатиме вигіднішим збувати більші кількості монополізованого блага за нижчою ціною. На початку він встановить ціну якомога вищою й таким чином збуде лише малі кількості монополізованого блага, а згодом крок за кроком знижуватиме ціну, щоб збільшити продажі й тим самим послідовно експлуатувати всі верстви населення, якщо цим способом він може здобути найбільший господарський зиск. Але він збуватиме великі кількості монополізованого блага за нижчими цінами вже від самого початку, якщо так велить його господарська вигода. За певних обставин він може навіть мати привід частину наявної в його розпорядженні кількості монополізованого блага віддати на знищення замість виносити її на ринок, або – з тим самим результатом – залишити невикористаною чи знищити частину відповідних засобів виробництва, що в його розпорядженні, замість застосовувати їх для виробництва монополізованого блага. Таку політику він застосував би, якби збут усієї кількості монополізованого блага, прямо чи опосередковано йому доступної, змусив би його пропонувати її тим верствам населення, які мають так мало купівельної спроможності або бажання до блага, що, попри більші збуті кількості, утворена ціна була б такою низькою, що він мав би менший прибуток, ніж той, який можна було б здобути, знищивши частину наявної в нього кількості монополізованого блага й продавши лише решту за вищою ціною верствам населення з більшою купівельною спроможністю.⁷³

Було б цілком хибно припускати, що ціна монополізованого блага завжди чи навіть зазвичай зростає або спадає в точно оберненій пропорції до кількостей, що їх збуває монополіст, або що подібна пропорційність існує між ціною, встановленою монополістом, і кількістю монополізованого блага, яку можна продати. Якщо, наприклад, монополіст виносить на ринок 2 000 замість 1 000 одиниць монополізованого блага, ціна однієї одиниці не обов'язково впаде, скажімо, з 6 флоринів до 3 флоринів. Навпаки, залежно від господарської ситуації, в одному випадку вона може впасти лише до 5 флоринів, наприклад, а в іншому – аж до 2 флоринів. Тож за певних обставин загальні надходження, які монополіст отримує від продажу більшої кількості монополізованого блага, можуть бути точно такими ж, як загальні надходження, що їх дає продаж меншої кількості. За інших обставин, однак, вони можуть бути більшими або меншими. Якби монополіст у нашому прикладі продав 1 000 одиниць монополізованого блага, його загальні надходження становили б 6 000 флоринів. За 2 000 одиниць він, однак, не обов'язково отримав би теж 6 000 флоринів, а, можливо, аж 10 000 або лише 4 000 флоринів, залежно від обставин випадку. Причина цього зрештою полягає в тому, що існують дуже великі відмінності у шкалах еквівалентів для різних індивідів стосовно різних благ. Так, B, наприклад, може оцінювати першу одиницю, яку він набуває певного блага, як еквівалент 10 одиниць блага, що його він дає в обмін, другу – як еквівалент 9 одиниць, третю – як еквівалент 4 одиниць, а четверту – лише як еквівалент однієї одиниці блага, відданого в обмін. Стосовно іншого блага, з іншого боку, наведена шкала могла б мати вигляд 8, 7, 6, 5, . . . Припустімо, що перше благо – це зерно, а друге – якийсь предмет розкоші. Зрозуміло, що збільшення збутої кількості понад певну межу спричинило б набагато стрімкіше падіння (а зменшення збутої кількості спричинило б набагато стрімкіше зростання) ціни зерна, ніж ціни предмета розкоші.

Якщо припустити, що всі монополісти є господарюючими індивідами, обізнаними зі своєю вигодою, то їхня політика, природно, спрямована ні на встановлення якомога нижчої ціни, ні на продаж якомога більшої кількості монополізованого блага. Вона спрямована ні на те, щоб зробити монополізоване благо доступним для якомога більшого числа господарюючих індивідів або груп індивідів, ні на те, щоб забезпечити кожного індивіда монополізованим благом якомога повніше. Монополіст не має жодного інтересу в усьому цьому. Його господарська політика спрямована на здобуття максимального прибутку з наявної в нього кількості монополізованого блага. Тож він не розпродає з молотка всю наявну в його розпорядженні кількість монополізованого блага, а натомість збуває лише таку кількість, яка обіцяє, за очікуваною ціною, принести йому найбільший прибуток. Він не встановлює ціну на тому точному рівні, на якому може продати всю наявну в його розпорядженні кількість монополізованого блага, а натомість на тому рівні, який найімовірніше дасть максимальний прибуток. Правильна, з його погляду, господарська політика, очевидно, полягає в тому, щоб пропонувати до продажу лише такі кількості монополізованого блага, або встановлювати ціну на такому рівні, щоб у будь-якому разі здобути найбільший прибуток.

З монополістичного погляду його політика була б хибною, якби, попри те, що він міг би здобути вищий прибуток, збуваючи меншу кількість монополізованого блага, він усе ж продавав би більшу кількість. Його політика була б ще негосподарнішою, якби, замість обмежитися виробництвом тієї кількості монополізованого блага, продаж якої обіцяє йому найвищий прибуток, він збільшував би цю кількість, із затратою господарських благ та інших жертв зі свого боку, і все ж домагався б того, щоб його кінцевий прибуток був меншим. Було б хибно, якби він встановив ціну так низько, що, хоч і міг би продати більші кількості, отримав би менший прибуток, ніж якби встановив ціну вищою. Понад усе його політика була б хибною, якби він встановив ціну монополізованого блага так низько, що не зміг би повністю забезпечити всіх покупців, які за нього змагаються й для яких обмін за цією ціною був би господарським, і якби декому з них довелося залишитися без блага. Ситуація такого роду була б виразним доказом того, що він встановив ціну надто низько.

Сказане тут підтверджується досвідом та історією. Політика всіх монополістів, як ясно засвідчує їхня господарська діяльність, провадилася відповідно до наведених міркувань. Голландська Ост-Індська компанія в сімнадцятому столітті спричинила знищення частини прянощевих рослин на Молуккських островах. Великі запаси прянощів часто спалювали в Ост-Індії, а тютюн – у Північній Америці. Цехи прагнули різними засобами обмежити число ремісників якомога більше (тривалим учнівством, забороною мати більше за певне число учнів тощо). Усі ці заходи були правильними з монополістичного погляду, оскільки кількості кількох монополізованих товарів, що потрапляли на ринок, регулювалися у спосіб, сприятливий для монополістів або для корпорацій монополістів. Коли вільніша торгівля, поява фабрик та інші впливи завадили цехам самостійно регулювати кількості благ, що надходять на ринок, уся цехова організація стала неефективною в тому, що стосувалося її монополістичного характеру. Монополістичні штрафи та подібні заходи, що прямо впливали на ціноутворення, одразу поступилися перед натиском більших кількостей благ, винесених на ринок. Спочатку ці штрафи мали на меті піддати окремих індивідів (так званих збивачів цін!), які не цінували інтересу всього цеху чи корпоративного об'єднання монополістів, обмеженням, вигідним для монополістичної групи. Коли владу цехів контролювати кількості благ, винесених на ринок, у них вирвали, їхні приписи вже не можна було впровадити в життя. Найтривожнішою турботою всіх членів цеху завжди було регулювання збуту ремісничих виробів так, щоб продавалися лише такі кількості, які відповідали їхньому інтересові. Тих, хто втручався в це регулювання, цехи завжди вважали своїми найнебезпечнішими супротивниками, проти яких вони невпинно зверталися по захист до урядів. Пролом у їхній регуляторній діяльності, спричинений великими кількостями промислових виробів, що постачалися великою промисловістю, означав падіння цехової системи.

Підсумовуючи сказане в цьому розділі, ми виявляємо, що для кожної кількості блага, яку монополіст вирішує продати, ціна визначається незалежно від його волі; що за кожної ціни, яку він вирішує встановити за одиницю монополізованого блага, кількість визначається незалежно; що розподіл благ керується в обох випадках відповідно до точних законів; і що весь перебіг господарських подій загалом не випадковий, а може бути зведений до визначених принципів.

Навіть той факт, що у владі монополіста перебуває вибір або своєї ціни, або проданої кількості, не означає, як ми бачили, жодної невизначеності господарських явищ, що випливають з його рішення. Хоча монополіст має владу встановлювати вищі або нижчі ціни чи збувати більші або менші кількості монополізованого блага, існує лише одна певна ціна й лише одна певна кількість монополізованого блага, винесена на ринок, що найточніше відповідає його господарському інтересові. Тож якщо монополіст є господарюючим індивідом, він діятиме при визначенні своєї ціни або кількості монополізованого блага, яку продаватиме, не довільно, а відповідно до визначених принципів. Кожна дана господарська ситуація встановлює визначені межі, в яких мають відбуватися ціноутворення й розподіл благ, і будь-яка ціна та будь-який розподіл благ, що перебувають поза цими межами, господарськи неможливі. Тож явища монопольної торгівлі постають перед нами як картина суворої відповідності, в усіх відношеннях, визначеним законам. Тут теж, звісно, помилка й недосконале знання можуть спричинити відхилення, але це патологічні явища суспільного господарства, і вони так само мало свідчать проти законів економіки, як симптоми хворого тіла – проти законів фізіології.

3. Ціноутворення й розподіл благ за двосторонньої конкуренції

A. Походження конкуренції.

Ми тлумачили б поняття монополіста надто вузько, якби обмежили його особами, яких держава чи якийсь інший суспільний орган захищає від конкуренції інших господарюючих індивідів. Існують особи, які завдяки своєму майновому стану або через особливі здібності чи обставини можуть постачати на ринок блага, що їх іншим господарюючим особам фізично або економічно неможливо запропонувати на конкурентних засадах. І навіть там, де подібних особливих обставин немає, часто не існує жодної суспільної перепони для появи монополістів. Кожен ремісник, який облаштовується в місцевості, де немає іншої особи його фаху, і кожен купець, лікар чи адвокат, який оселяється в місцевості, де доти ніхто не провадив його ремесла чи покликання, є в певному сенсі монополістом, оскільки блага, які він пропонує суспільству в обміні, можна – принаймні в численних випадках – дістати лише в нього. Хроніки не одного процвітального міста розповідають про першого ткача, який оселився там, коли воно було ще малим і слабо заселеним. Навіть сьогодні мандрівник може скрізь натрапити на цей особливий різновид монополіста у Східній Європі, а в менших селах – навіть в Австрії. Отже, монополія, витлумачена як фактичний стан, а не як суспільне обмеження вільної конкуренції, є, як правило, давнішим і первіснішим явищем, а конкуренція – явищем, що настає пізніше в часі. Тому кожен, хто прагне викласти явища, що панують за конкуренції, виявить для себе вигідним розпочати з явищ монопольної торгівлі.

Спосіб, у який конкуренція розвивається з монополії, тісно пов'язаний з економічним поступом цивілізації. Зростання населення, збільшення потреб різних господарюючих індивідів та зростання їхнього добробуту спонукають монополіста – у багатьох випадках навіть тоді, коли він нарощує виробництво, – дедалі більше виключати щораз ширші верстви населення зі споживання монополізованого блага й водночас дозволяють йому здіймати свої ціни все вище й вище. Таким чином суспільство стає щораз сприятливішим об'єктом для його монополістичної політики експлуатації. Перший ремісник того чи іншого фаху, перший лікар чи перший адвокат – бажаний чоловік у кожній місцевості. Але якщо він не зустрічає конкуренції, а місцевість процвітає, він майже без винятку через певний час набуде серед менш заможних верств населення слави жорсткого й своєкорисливого чоловіка, і навіть серед заможніших мешканців місцини його вважатимуть себелюбним. Монополіст не завжди може задовольнити зростальні вимоги суспільства щодо його товарів (чи трудових послуг), а якби й міг задовольнити, то відповідне збільшення його збуту не завжди відповідає його економічному інтересові. Тому в більшості випадків його буде змушено робити вибір між своїми клієнтами, і дехто з тих, хто змагається за його монополізоване благо, або не дістане нічого, або буде забезпечений ним лише неохоче й недостатньо. Навіть його заможніші клієнти нерідко знаходитимуть привід нарікати на всілякі недбалості та на дорожнечу його послуг.

Щойно описана економічна ситуація зазвичай є такою, що сама потреба в конкуренції викликає конкуренцію, за умови, що на шляху немає суспільних чи інших перепон. Отже, нашим наступним завданням буде дослідити вплив появи конкуренції на розподіл, збут і ціну товару порівняно з аналогічними явищами, що спостерігаються за монополії.

B. Вплив кількостей товару, що їх постачають конкуренти, на формування ціни; вплив установлених ними заданих цін на збут; і в обох випадках вплив на розподіл товару між конкурентними покупцями.⁷⁴

Щоб полегшити розуміння, я візьму за основу теперішнього дослідження той самий випадок, яким я ілюстрував своє пояснення засад монопольної торгівлі. У таблиці на с. 204⁴ B₁, B₂, B₃ тощо позначають окремих фермерів або групи фермерів. Для кожного фермера перший щойно придбаний кінь є еквівалентом тієї кількості зерна, що з'являється в першому стовпчику, а кожен додатковий кінь є еквівалентом кількості зерна, меншої на 10 бушелів. Перед нами постає питання: який вплив матимуть більші чи менші кількості товару, що його виставляють на продаж кілька конкурентних продавців, на ціну та на розподіл товару між тими, хто за нього змагається?

Для початку припустімо, що є двоє конкурентів у пропозиції, A₁ та A₂, і що разом вони мають на продаж 3 коні, причому A₁ має двох коней, а A₂ – одного. З того, що було сказано раніше, ясно, що в цьому випадку фермер B₁ купить 2 коні, а фермер B₂ – одного коня. Ціна буде між 60 та 70 бушелями зерна, причому вища ціна неможлива через економічний інтерес обох фермерів B₁ і B₂, а нижча – через конкуренцію B₃. Якщо A₁ та A₂ мають на продаж шість коней, то не менш певно, що B₁ придбає трьох із них, B₂ – двох, а B₃ – одного, і що ціна буде між 50 та 60 бушелями зерна тощо.⁷⁵

Якщо ми порівняємо ціну та розподіл благ, що випливають з продажу заданої кількості товару кількома конкурентними продавцями, із ситуацією, яку спостерігаємо за монополії, то виявимо повну аналогію. Незалежно від того, чи задана кількість товару продається монополістом, чи кількома конкурентами в пропозиції, і незалежно від того, як товар первісно був розподілений між конкурентними продавцями, вплив на формування ціни та на наслідковий розподіл товару між конкурентними покупцями є цілком однаковий.

Хоча більша чи менша кількість проданого блага має дуже вирішальний вплив на його ціну та розподіл як за монополії, так і за конкурентної торгівлі, той факт, що певну кількість товару постачає монополіст самотужки чи кілька конкурентів у пропозиції, не має жодного впливу на щойно згадані явища економічного життя.

Подібний результат ми можемо спостерігати там, де товари виставляються на продаж за заданими цінами. Вищий чи нижчий рівень ціни має, як ми бачили, дуже важливий вплив як на загальний збут товару, так і на ту кількість, яку фактично придбає кожен конкурентний покупець. Але чи приносить блага на ринок (за фіксованою ціною) лише один, чи кілька господарюючих індивідів, не має жодного прямого й неминучого впливу ні на загальний збут, ні на кількості, які придбають різні господарюючі індивіди.

Засади, розвинуті щодо впливу заданих кількостей монополізованого товару, виставленого на продаж, на його ціну (с. 203), щодо впливу заданих цін на продані кількості (с. 207), а в обох випадках також щодо його розподілу між різними конкурентами, які намагаються його купити, є тому цілком застосовними до всіх випадків, де низка господарюючих індивідів (конкурентів у попиті) змагається за кількості товару, виставленого на продаж кількома іншими господарюючими індивідами (конкурентами в пропозиції).

C. Вплив конкуренції в пропозиції блага на продану кількість та на ціну, за якою воно пропонується (політика конкурентів).

Я щойно пояснив, що для кожної окремої кількості блага, виставленого на продаж, установлюється певна ціна, що за будь-якої встановленої ціни є певний обсяг збуту, що в обох випадках є також певний розподіл проданих благ і що в цих відношеннях не має значення, чи реалізується відповідна кількість монополістом, чи кількома конкурентами в пропозиції.

За інших рівних умов ціна та розподіл блага будуть однакові незалежно від того, чи виставляється на продаж, наприклад, 1 000 його одиниць монополістом, чи кількома конкурентами в пропозиції. Чи виставляється товар на продаж монополістом, чи кількома конкурентами за заданою ціною – наприклад, за 3 одиниці якогось іншого товару за одну одиницю товару, що виставляється на продаж, – загальний збут та розподіл проданої кількості між різними конкурентними покупцями будуть цілком однакові.

Отже, якщо конкуренція в пропозиції має взагалі справити якийсь вплив на формування ціни, загальний збут і розподіл блага між його конкурентними покупцями, то або на продаж має виставлятися інша кількість блага, або конкурентні продавці мають опинитися перед необхідністю встановлювати інші ціни за режиму конкуренції в пропозиції, ніж за монополії.

Вплив конкуренції в пропозиції товару на виставлені на продаж кількості, на його розподіл та на ціни, за якими він пропонується, є тією темою, якою ми будемо зайняті в подальшому. Щоб виразно поставити перед собою відповідні економічні явища, розгляньмо простий випадок, у якому кількість монополізованого блага, доступна монополістові, раптом потрапляє до рук двох конкурентів.

Монополіст помер і залишив свої запаси монополізованого блага та засоби виробництва двом спадкоємцям рівними частками. Це приклад щойно поставленого простого випадку. Не виключено, що двоє спадкоємців монополіста замість того, щоб конкурувати один з одним, діятимуть як компаньйони в одній фірмі й провадитимуть монопольну політику (описану вище) свого спадкодавця. Або ж вони можуть дійти взаємної згоди щодо експлуатації споживачів і спільно регулювати кількості блага, які виставляють на продаж, чи ціни, які встановлюють. Можна навіть припустити, що вони, без виразної домовленості, але „у своєму взаємно добре зрозумілому інтересі", провадитимуть цю саму монопольну політику щодо своїх клієнтів, якщо вважатимуть це таким, що відповідає їхньому власному економічному інтересові. У кожному з цих випадків, які можна спостерігати скрізь в економічному розвитку людей,⁷⁶ ми, без сумніву, натрапили б на ті самі явища, які раніше спостерігали за монопольної торгівлі. Бо тоді ці двоє господарюючих індивідів були б не конкурентами в пропозиції, а монополістами, а отже, поза межами теперішнього предмета обговорення. Але якщо ми припустимо, що кожен з обох спадкоємців твердо вирішив провадити продаж раніше монополізованого блага самостійно, то перед нами випадок справжньої конкуренції, і питання, які належить розглянути, такі: які кількості раніше монополізованого блага тепер, на противагу попередній ситуації, будуть виставлені на продаж і які ціни пропозиції встановлять обидва конкуренти?

У попередньому розділі ми бачили, що монополістові часто відповідає його економічному інтересові утриматися від реалізації частин усієї кількості монополізованого блага, доступної йому, і знищити їх чи дати їм зіпсуватися, оскільки він нерідко може дістати більший прибуток із меншої кількості своїх благ, ніж дістав би, якби продав усю доступну кількість за нижчими цінами. Припустімо, що монополіст має 1 000 фунтів монополізованого товару і що він може, за даної економічної ситуації, або продати 800 фунтів по 9 унцій срібла за фунт, або збути всю доступну кількість по 6 унцій срібла за фунт. Отже, у його владі взяти 6 000 унцій срібла за всю кількість монополізованого товару, що є в його розпорядженні, або взяти 7 200 унцій срібла за 800 фунтів його. Якщо монополіст є господарюючим індивідом, що переслідує свій власний інтерес, то вибір, який він зробить, не підлягає сумніву. Він знищить 200 фунтів свого монополізованого товару, дасть їм зіпсуватися чи якось інакше вилучить їх з обороту й виставить на продаж лише решту 800 фунтів – або, що зводиться до того самого, установить свою ціну на такому рівні, щоб був досягнутий той самий результат.

Але якщо 1 000 фунтів раніше монополізованого товару поділені між двома конкурентами, така політика негайно стає економічно неможливою для кожного з них. Якби один із двох знищив частину наявної в нього кількості або іншим способом вилучив її з обігу, він, звісно, спричинив би певне підвищення ціни одиниці свого товару. Але ніколи, або лише в дуже рідкісних випадках, він не зміг би в такий спосіб отримати більший прибуток. Якби, наприклад, A₁, перший із двох конкурентів, знищив 200 із 500 фунтів раніше монополізованого товару, що перебувають у його розпорядженні, або іншим способом вилучив їх з обігу, він, без сумніву, спричинив би зростання ціни блага – наприклад, із 6 до 9 унцій срібла за фунт. Але він не спричинив би при цьому більшого сукупного прибутку для себе. Наслідком його дії було б те, що A₂ отримав би 4 500 замість 3 000 унцій срібла, тоді як сам він отримав би лише 2 700 унцій срібла (замість 3 000) в обмін за інші 300 проданих одиниць. Запланований виграш дістався б виключно його конкурентові, а сам він зазнав би суттєвого збитку.

Отже, першим наслідком появи конкуренції з боку пропозиції є те, що жоден із конкурентів, які продають товар, не може отримати економічної вигоди від знищення чи вилучення з обміну частини наявної кількості товару – або, що те саме, від залишення невикористаними засобів виробництва, наявних для його виготовлення.

Друге явище господарського життя, властиве монополії, також усувається конкуренцією. Я маю на увазі послідовну експлуатацію різних суспільних класів, про яку йшлося в попередньому розділі. Ми бачили, що монополістові часто може бути вигідно на початку постачати на ринок лише малі кількості монополізованого блага за високими цінами і продавати класам осіб із послідовно нижчою купівельною спроможністю лише поступово, щоб у такий покроковий спосіб експлуатувати всі класи осіб. Цей спосіб дій негайно стає неможливим унаслідок конкуренції. Якби A₁ спробував такого роду покрокову експлуатацію суспільних класів попри конкуренцію з боку A₂ і постачав на ринок лише малі початкові кількості блага, він, імовірно, не зміг би підвищити ціну достатньо, щоб здобути для себе виграш, а натомість лише дозволив би своєму конкурентові заповнити прогалини, створені його дією, і захопити запланований економічний виграш.

Хоч би яким іншим був вплив справжньої конкуренції на розподіл благ і на формування цін, у будь-якому разі певним є те, що два з найшкідливіших для суспільства проявів монополії, описаних раніше, усуваються конкуренцією. Ані знищення частини наявної кількості товару, що підлягає конкуренції з боку пропозиції, ані знищення частини чинників, що слугують для його виробництва, не відповідає інтересам окремих конкурентів, а послідовна експлуатація різних суспільних класів стає неможливою.

Але конкуренція має ще один, значно важливіший наслідок для господарського життя людей. Я маю на увазі збільшення кількостей раніше монополізованого товару, які стають доступними для господарюючих людей. Монополія зазвичай спричиняє те, що на продаж пропонується лише частина кількості благ, наявних у розпорядженні монополіста, або застосовується лише частина наявних засобів виробництва. Справжня конкуренція завжди негайно кладе край цьому зловживанню. Але конкуренція зазвичай має ще й той дальший наслідок, що збільшує наявну кількість раніше монополізованого товару. У будь-якому разі дуже рідко трапляється, щоб засоби виробництва, сукупно наявні в розпорядженні двох чи більше конкуруючих продавців, були так само вузько обмежені, як і ті, що перебувають у розпорядженні монополіста. Тому в переважній більшості випадків кілька конкурентів постачатимуть на ринок більшу кількість товару, ніж монополіст. Отже, існування справжньої конкуренції не лише спричиняє те, що на продаж пропонується вся фактично наявна кількість товару, а й має той дальший і значно важливіший результат, що істотно збільшує кількість, яка стає доступною. За відсутності природного обмеження засобів виробництва це означає, що дедалі більше класів суспільства спроможні споживати товар за спадними цінами і що забезпечення суспільства загалом стає дедалі повнішим.

У попередньому розділі я навів причини, чому монополіст зазвичай не виставляє певні фіксовані кількості свого товару на ринок і не очікує визначення ціни, як на аукціоні, а натомість установлює певну ціну на свій товар і очікує її впливу на збут. Подібне відбувається й тоді, коли товар продають кілька конкурентів. І в цьому разі кожен із них пропонує свій товар за встановленою ціною, яку він обчислює так, щоб вона давала йому найбільший можливий виторг. Що відрізняє його поведінку від поведінки монополіста, так це те, що останній часто, як ми бачили, вважатиме для себе вигідним установити свою ціну так високо, що лише частина наявної в нього кількості досягне споживачів, тоді як конкуренція змушує кожного конкурента встановлювати свою ціну з огляду на всю кількість, що перебуває в його власних руках і в руках його конкурентів. За винятком похибок і необізнаності з боку причетних господарюючих індивідів, ціни, отже, формуються під впливом усієї кількості, що перебуває в розпорядженні всіх конкуруючих постачальників. До цього слід додати той факт, що конкуренція загалом значно збільшує наявну кількість товарів, як ми бачили. Це ті чинники, що відповідають за зниження цін, яке є наслідком конкуренції.

Навіть напрям господарської діяльності господарюючих осіб, зайнятих виробництвом блага, потужно зазнає впливу існування конкуренції. Монополіст природно прагне зробити монополізоване благо доступним лише для вищих суспільних класів і виключити всі класи суспільства з нижчою купівельною спроможністю зі споживання його. Як правило, для нього набагато вигідніше, а завжди й зручніше, отримувати великі прибутки на малих кількостях, ніж малі прибутки на більших кількостях. Але конкуренція, яка переймається використанням навіть найменшого економічного виграшу, де тільки можливо, схильна спускатися зі своїми благами до найнижчих суспільних класів, які щоразу дозволяє економічна ситуація. Монополіст має змогу регулювати в певних межах або ціну, або кількість монополізованого блага, що надходить на ринок. Він охоче відмовляється від малого прибутку, який можна здобути на благах, призначених для споживання найбіднішими суспільними класами, щоб мати змогу ефективніше експлуатувати класи з більшою купівельною спроможністю. Але за конкуренції, де жоден окремий конкурент не має змоги самостійно регулювати ні ціну, ні кількість товару, яким торгують, кожен окремий конкурент бажає навіть найменшого прибутку, і використанням наявних можливостей здобувати такі прибутки більше не нехтують. Конкуренція веде, отже, до великомасштабного виробництва з його тенденцією робити багато малих прибутків і з його високим ступенем ощадливості, оскільки що менший прибуток на кожній одиниці, то небезпечнішим стає всяке неекономне марнотратство, і що жвавіша конкуренція, то менш можливим стає бездумне продовження справи за давно усталеними методами.