Ludwig von Mises

I. Carl Menger і Австрійська школа економіки

1. Початки

Те, що відоме як Австрійська школа економіки, постало 1871 року, коли Carl Menger опублікував невеликий том під назвою Grundsätze der Volkswirtschaftslehre.

Прийнято простежувати вплив, який середовище справляє на здобутки генія. Люди полюбляють приписувати подвиги людини генія, принаймні певною мірою, дії її оточення та духовному клімату її доби й її країни. Хоч би що цей метод давав у деяких випадках, немає сумніву, що він непридатний стосовно тих австрійців, чиї думки, ідеї та вчення мають значення для людства. Bernard Bolzano, Gregor Mendel і Sigmund Freud не отримували заохочення від своїх родичів, учителів, колег чи друзів. Їхні зусилля не зустрічали співчуття з боку сучасних їм співвітчизників та уряду їхньої країни. Bolzano і Mendel виконували свою головну працю в оточенні, яке, у тому, що стосується їхніх особливих галузей, можна було б назвати інтелектуальною пустелею, і вони померли задовго до того, як люди почали здогадуватися про цінність їхнього внеску. З Freud сміялися, коли він уперше оприлюднив свої вчення у Віденському медичному товаристві.

Можна сказати, що теорія суб'єктивізму та маржиналізму, яку розвинув Carl Menger, витала в повітрі. Її передвістили кілька попередників. До того ж приблизно тоді, коли Menger писав і видавав свою книгу, William Stanley Jevons і Léon Walras також написали й видали книги, у яких викладалося поняття граничної корисності. Хай там як, певним є те, що ніхто з його вчителів, друзів чи колег не виявляв жодного інтересу до проблем, які захоплювали Menger. Коли якийсь час перед спалахом першої світової війни я розповів йому про неформальні, але регулярні зустрічі, на яких ми, молодші віденські економісти, мали звичай обговорювати проблеми економічної теорії, він задумливо зауважив: «Коли я був у вашому віці, ніхто у Відні не цікавився цими речами». До кінця сімдесятих років ніякої «Австрійської школи» не було. Був тільки Carl Menger.

Eugen von Böhm-Bawerk і Friedrich von Wieser ніколи не навчалися в Menger. Вони закінчили навчання у Віденському університеті, перш ніж Menger почав читати лекції як Privat-Dozent. Те, чого вони навчилися від Menger, вони отримали, вивчаючи Grundsätze. Коли вони повернулися до Австрії після певного часу, проведеного в німецьких університетах, надто в семінарі Karl Knies у Гейдельберзі, та опублікували свої перші книги, їх призначили викладати економіку відповідно в університетах Інсбрука та Праги. Дуже скоро декілька молодших чоловіків, які пройшли семінар Menger і зазнали його особистого впливу, поповнили число авторів, що зробили внесок до економічного дослідження. За кордоном на цих авторів почали посилатися як на «австрійців». Але позначення «Австрійська школа економіки» вжили лише пізніше, коли їхній антагонізм до німецької історичної школи виявився відкрито після виходу 1883 року другої книги Menger, Untersuchungen über die Methode der Sozialwissenschaften und der Politischen Oekonomie insbesondere.

Австрійський кабінет, у журналістському відділі якого Menger служив на початку сімдесятих років, перш ніж 1873 року його призначили доцентом Віденського університету, складався з членів Ліберальної партії, що обстоювала громадянські свободи, представницьке врядування, рівність усіх громадян перед законом, надійні гроші та вільну торгівлю. Наприкінці сімдесятих років Ліберальну партію витіснив союз Церкви, князів і графів чеської та польської аристократії, а також націоналістичних партій різних слов'янських народностей. Ця коаліція протистояла всім ідеалам, які підтримували ліберали. Проте до розпаду Габсбурзької імперії 1918 року Конституція, яку ліберали схилили Імператора прийняти 1867 року, та основні закони, що її доповнювали, лишалися загалом чинними.

У кліматі свободи, який забезпечували ці статути, Відень став осередком провісників нових способів мислення. Від середини шістнадцятого до кінця вісімнадцятого століття Австрія була чужою інтелектуальному зусиллю Європи. Ніхто у Відні – і ще менше в інших частинах Австрійських володінь – не цікавився філософією, літературою та наукою Західної Європи. Коли Leibniz, а пізніше David Hume відвідали Відень, там не знайшлося місцевих, які виявили б інтерес до їхньої праці. За винятком Bolzano, жоден австрієць до другої половини дев'ятнадцятого століття не зробив нічого важливого у філософських чи історичних науках.

Але коли ліберали зняли пута, що перешкоджали будь-якому інтелектуальному зусиллю, коли вони скасували цензуру й розірвали конкордат, видатні уми почали сходитися до Відня. Декотрі прибули з Німеччини – як-от філософ Franz Brentano та правники й філософи Lorenz von Stein і Rudolf von Jhering, – але більшість прибула з австрійських провінцій; кілька були уродженцями Відня. Не було одностайності ані серед цих провідників, ані серед їхніх послідовників. Brentano, колишній домініканець, започаткував напрям думки, що зрештою привів до феноменології Husserl. Mach був виразником філософії, яка вилилася в логічний позитивізм Schlick, Carnap та їхнього «Віденського гуртка». Breuer, Freud і Adler тлумачили невротичні явища у спосіб, докорінно відмінний від методів Krafft-Ebing і Wagner-Jauregg.

Австрійське «Міністерство віросповідань та освіти» дивилося скоса на всі ці прагнення. Від початку вісімдесятих років міністра кабінету та персонал цього відомства добирали з найнадійніших консерваторів і ворогів усіх сучасних ідей та політичних інституцій. Вони мали лише зневагу до того, що в їхніх очах було чужорідними дивацтвами. Вони радо перекрили б університетам доступ до всього цього новаторства.

Але владу адміністрації серйозно обмежували три «привілеї», які університети здобули під впливом ліберальних ідей. Професори були державними службовцями і, як і всі інші державні службовці, зобов'язані виконувати накази, що їх видавали їхні зверхники, тобто міністр кабінету та його помічники. Однак ці зверхники не мали права втручатися у зміст учень, які викладалися на заняттях і семінарах; у цьому відношенні професори тішилися багато обговорюваною «академічною свободою». Крім того, міністр був зобов'язаний – хоча цей обов'язок ніколи не був недвозначно сформульований – при призначенні професорів (або, точніше кажучи, при поданні Імператорові пропозиції про призначення професора) узгоджуватися з пропозиціями, що їх робив відповідний факультет. Нарешті, існувала інституція Privat-Dozent. Доктор, який опублікував наукову книгу, міг попросити факультет допустити його як вільного й приватного викладача своєї дисципліни; якщо факультет вирішував на користь прохача, потрібна була ще згода міністра; на практиці ця згода, до часів режиму Schuschnigg, завжди надавалася. Належним чином допущений Privat-Dozent у цій якості не був державним службовцем. Навіть якщо йому надавали звання професора, він не отримував жодної винагороди від уряду. Декотрі Privat-Dozenten могли жити з власних коштів. Більшість із них працювали на своє утримання. Їхнє право збирати плату, яку вносили студенти, що відвідували їхні курси, у більшості випадків було практично нічого не варте.

Наслідком такого влаштування академічних справ було те, що ради професорів тішилися майже необмеженою автономією в керуванні своїми школами. Економіку викладали на факультетах права та державних наук (Rechts und staatswissenschaftliche Fakultäten) університетів. У більшості цих університетів було дві кафедри економіки. Якщо одна з цих кафедр звільнялася, корпус правників мав – за участю щонайбільше одного економіста – обрати майбутнього посідача. Отже, рішення лишалося за неекономістами. Можна цілком справедливо припустити, що цими професорами права керували найкращі наміри. Але вони не були економістами. Їм доводилося обирати між двома протилежними школами думки: «Австрійською школою», з одного боку, та начебто «сучасною» історичною школою, як її викладали в університетах Німецького Райху, – з іншого. Навіть якби жодні політичні та націоналістичні упередження не затьмарювали їхнього судження, вони не могли не пройнятися певною підозрою до напряму думки, який професори університетів Німецького Райху таврували як суто австрійський. Ніколи раніше жоден новий спосіб мислення не зароджувався в Австрії. Австрійські університети були безплідними, доки – після революції 1848 року – їх не реорганізували за зразком німецьких університетів. Для людей, не обізнаних з економікою, означення «австрійський», прикладене до вчення, несло сильний відтінок темних днів Контрреформації та Metternich. Для австрійського інтелектуала ніщо не могло видаватися згубнішим, ніж зворотне сповзання його країни в духовну порожнечу добрих старих часів.

Carl Menger, Wieser і Böhm-Bawerk отримали свої кафедри у Відні, Празі та Інсбруку, перш ніж Methodenstreit почав поставати в уявленні австрійських непосвячених як конфлікт між «сучасною» наукою та австрійською «відсталістю». Їхні колеги не мали проти них особистої образи. Але щоразу, коли це було можливо, вони намагалися привести послідовників історичної школи з Німеччини до австрійських університетів. Ті, кого світ називав «австрійськими економістами», в австрійських університетах були дещо неохоче терпленими сторонніми.

3. Австрійська школа в інтелектуальному житті Австрії

Найвидатніші серед французьких та німецьких університетів за велику добу лібералізму були не просто закладами навчання, що давали поколінням фахівців, які піднімалися, ту підготовку, яка потрібна для задовільної практики їхніх професій. Вони були осередками культури. Декотрих з їхніх викладачів знали й шанували в усьому світі. Їхні курси відвідували не лише звичайні студенти, які планували здобути академічні ступені, а й багато зрілих чоловіків і жінок, що діяли у вільних професіях, у бізнесі чи в політиці й сподівалися від лекцій лише інтелектуальної насолоди. Такі сторонні, які не були студентами в технічному сенсі, юрмилися, наприклад, у Парижі на курсах Renan, Fustel de Coulanges і Bergson, а в Берліні – на курсах Hegel, Helmholtz, Mommsen і Treitschke. Освічена публіка серйозно цікавилася працею академічних кіл. Еліта читала книги та журнали, що їх видавали професори, вступала до їхніх наукових товариств і пильно стежила за дискусіями на засіданнях.

Декотрі з цих аматорів, які присвячували своїм студіям лише дозвільні години, піднеслися високо над рівнем дилетантизму. Історія новочасної науки записує імена багатьох таких славетних «сторонніх». Характерним фактом є, наприклад, те, що єдиний визначний, хоча й не епохальний, внесок до економіки, який зародився в Німеччині другого Райху, надійшов від заклопотаного корпоративного юрисконсульта Heinrich Oswalt із Франкфурта, міста, яке на час написання його книги не мало університету.¹

У Відні також в останні десятиліття дев'ятнадцятого століття та на початку нашого століття панував тісний зв'язок університетських викладачів із освіченою публікою міста. Він почав зникати, коли старі майстри померли чи вийшли на пенсію, а їхні кафедри посіли люди меншого масштабу. Це був період, коли ранг Віденського університету, а також культурну визначність міста підтримували й примножували кілька приват-доцентів. Найяскравіший приклад – психоаналіз. Він ніколи не отримував жодного заохочення від жодної офіційної установи; він зростав і процвітав поза університетом, і його єдиним зв'язком із бюрократичною ієрархією науки був той факт, що Freud був приват-доцентом із нічого не вартим титулом професора.

У Відні, як спадщина тих років, коли засновники Австрійської школи нарешті здобули визнання, існував жвавий інтерес до проблем економіки. Цей інтерес дав авторові цих рядків змогу організувати у двадцяті роки Privat-Seminar, заснувати Економічну асоціацію та створити Австрійський інститут дослідження економічного циклу, який згодом змінив назву на Австрійський інститут економічних досліджень.

Privat-Seminar не мав жодного зв'язку з університетом чи будь-якою іншою установою. Двічі на місяць група вчених, серед них кілька приват-доцентів, збиралася в кабінеті автора цих рядків в Австрійській торговій палаті. Більшість учасників належали до вікової групи, яка розпочала академічні студії після завершення Першої світової війни. Дехто був старшим. Їх об'єднував палкий інтерес до всієї галузі наук про людську діяльність. У дискусіях розглядалися проблеми філософії, теорії пізнання, економічної теорії та різних галузей історичних досліджень. Privat-Seminar припинив роботу, коли 1934 року автора цих рядків було призначено на кафедру міжнародних економічних відносин у Вищому інституті міжнародних студій у Женеві, Швейцарія.

За винятком Richard von Strigl, рання смерть якого передчасно обірвала блискучу наукову кар'єру, та Ludwig Bettelheim-Gabillon, про якого ми ще скажемо більше, усі члени Privat-Seminar знайшли належне поле для продовження своєї праці як вчених, авторів і викладачів поза межами Австрії.

У царині духу Відень відігравав визначну роль у роки між заснуванням парламенту на початку шістдесятих років і вторгненням нацистів 1938 року. Розквіт настав раптово після століть безплідності та апатії. Занепад розпочався вже за багато років до того, як увірвалися нацисти.

У всіх народів і в усі періоди історії інтелектуальні звершення були справою небагатьох людей і їх цінувала лише невелика еліта. Багато хто дивився на ці досягнення з ненавистю та зневагою; у кращому разі – з байдужістю. В Австрії та у Відні еліта була особливо малою, а ненависть мас та їхніх провідників – особливо отруйною.

Непопулярність економіки є наслідком її аналізу впливу привілеїв. Неможливо спростувати доведене економістами твердження, що всі привілеї шкодять інтересам решти нації або принаймні значної її частини, що ті, хто стає жертвою, терпітимуть існування таких привілеїв лише тоді, коли привілеї нададуть і їм, і що тоді, коли привілейованими є всі, ніхто не виграє, а всі програють унаслідок викликаного цим загального падіння продуктивності праці.² Однак застереження економістів нехтуються через жадібність людей, які цілком усвідомлюють свою нездатність досягти успіху на конкурентному ринку без допомоги особливих привілеїв. Вони впевнені, що отримають цінніші привілеї, ніж інші групи, або що зможуть, принаймні на деякий час, запобігти будь-якому наданню компенсаційних привілеїв іншим групам. У їхніх очах економіст – просто баламут, який хоче зруйнувати їхні плани.

Коли Menger, Böhm-Bawerk і Wieser розпочинали свою наукову кар'єру, їх не цікавили проблеми економічної політики та відкидання інтервенціонізму класичною економікою. Своїм покликанням вони вважали поставити економічну теорію на міцну основу і були готові цілковито присвятити себе цій справі. Menger щиро не схвалював інтервенціоністську політику, яку австрійський уряд – як і майже всі уряди тієї доби – ухвалив. Але він не вважав, що може посприяти поверненню до доброї політики якимось іншим способом, ніж викладаючи добру економіку у своїх книжках і статтях, а також у своєму університетському викладанні.

Böhm-Bawerk приєднався до складу австрійського Міністерства фінансів 1890 року. Двічі він короткий час обіймав посаду міністра фінансів у тимчасовому кабінеті. Із 1900 до 1904 року він був міністром фінансів у кабінеті, який очолював Ernest von Körber. Принципами Böhm у виконанні цієї посади були: суворе дотримання законодавчо встановленого золотого паритету валюти та бюджет, збалансований без будь-якої допомоги з боку центрального банку. Видатний вчений Ludwig Bettelheim-Gabillon планував видати ґрунтовну працю з аналізом діяльності Böhm-Bawerk у Міністерстві фінансів. На жаль, нацисти вбили автора і знищили його рукопис.³

Wieser певний час під час Першої світової війни був міністром торгівлі в австрійському кабінеті. Однак його діяльності радше заважали далекосяжні повноваження – надані ще до того, як Wieser обійняв посаду, – одному з функціонерів міністерства, Richard Riedl. Власне, на розсуд самого Wieser залишалися лише питання другорядної ваги.

1. Німецьке відкидання класичної економіки

Ворожість, із якою вчення класичної економічної теорії зіткнулося на європейському континенті, була спричинена насамперед політичними упередженнями. Політична економія, розвинута кількома поколіннями англійських мислителів, блискуче викладена Hume та Adam Smith і вдосконалена Ricardo, була найвишуканішим плодом філософії Просвітництва. Вона була суттю ліберальної доктрини, що мала на меті встановлення представницького врядування та рівності всіх осіб перед законом. Не дивно, що її відкидали всі ті, чиї привілеї вона атакувала. Цю схильність зневажати економіку в Німеччині значно посилив дух націоналізму, що набирав сили. Вузьколобе відкидання західної цивілізації – філософії, науки, політичної доктрини та інституцій, мистецтва й літератури, – яке зрештою вилилося в нацизм, бере свій початок із пристрасного приниження британської політичної економії.

Однак не слід забувати, що для цього бунту проти політичної економії існували й інші підстави. Ця нова галузь знання порушувала гносеологічні та філософські проблеми, для яких вчені не знаходили задовільного розв'язання. Її не вдавалося вписати в традиційну систему теорії пізнання та методології. Емпірична тенденція, що панує в західній філософії, спонукала розглядати економіку як експериментальну науку на кшталт фізики та біології. Сама ідея, що дисципліна, яка має справу з «практичними» проблемами на кшталт цін і заробітних плат, може мати гносеологічний характер, відмінний від характеру інших дисциплін, що мають справу з практичними питаннями, перевершувала розуміння тієї доби. Але, з іншого боку, лише найзатятіші позитивісти не усвідомлювали, що в галузі, про яку економіка намагається давати знання, не можна проводити експерименти.

Нам не потрібно тут розглядати стан справ, який склався в добу неопозитивізму чи гіперпозитивізму двадцятого століття. Сьогодні по всьому світу, але насамперед у Сполучених Штатах, сонми статистиків клопочуться в інститутах, присвячених тому, що люди вважають «економічним дослідженням». Вони збирають цифри, надані урядами та різними діловими одиницями, перекомпоновують, переналаштовують і передруковують їх, обчислюють середні значення та креслять діаграми. Вони припускають, що таким чином «вимірюють» «поведінку» людства і що немає жодної вартої згадки відмінності між їхніми методами дослідження та тими, що застосовуються в лабораторіях фізичних, хімічних і біологічних досліджень. Вони дивляться з жалем і зневагою на тих економістів, які, як вони кажуть, подібно до ботаніків «давнини», покладаються на «багато спекулятивного мислення» замість на «експерименти». І вони цілком переконані, що з їхньої невпинної праці одного дня постане остаточне й повне знання, яке дасть плановому органу майбутнього змогу зробити всіх людей цілковито щасливими.

Але в економістів першої половини дев'ятнадцятого століття хибне витлумачення основ наук про людську діяльність ще не сягало так далеко. Їхні спроби впоратися з гносеологічними проблемами економіки, певна річ, закінчилися повним провалом. Утім, озираючись назад, ми можемо сказати, що ця невдача була необхідним кроком на шляху, який вів до задовільнішого розв'язання проблеми. Саме невдалий розгляд John Stuart Mill методів моральних наук мимоволі викрив марність усіх аргументів, висунутих на користь емпіричного тлумачення природи економіки.

Коли німці почали вивчати праці британської класичної економіки, вони без жодних вагань прийняли припущення, що економічна теорія виводиться з досвіду. Але це просте пояснення не могло задовольнити тих, хто не погоджувався з висновками, які з класичної доктрини доводилося робити для політичної дії. Дуже скоро вони порушили питання: хіба досвід, із якого британські автори вивели свої теореми, не відрізняється від досвіду, із яким зіткнувся б німецький автор? Хіба британська економіка не є хибною через той факт, що матеріалом досвіду, із якого вона дистильована, була лише Велика Британія, та й то лише Велика Британія ганноверських Георгів? Чи існує, зрештою, така річ, як економічна наука, дійсна для всіх країн, народів і епох?

Очевидно, як на ці три питання відповідали ті, хто вважав економіку експериментальною дисципліною. Але така відповідь рівнозначна аподиктичному запереченню економіки як такої. Історична школа була б послідовною, якби відкинула саму ідею, що така річ, як наука економіка, можлива, і якби сумлінно утрималася від будь-яких тверджень, окрім повідомлень про те, що сталося в певний момент минулого в певній частині землі. Передбачення наслідків, яких слід очікувати від певної події, можна зробити лише на основі теорії, що претендує на загальну дійсність, а не лише на дійсність для того, що сталося в минулому в певній країні. Історична школа рішуче заперечувала, що існують економічні теореми такої універсальної дійсності. Але це не завадило їй рекомендувати чи відкидати – в ім'я науки – різні погляди чи заходи, неминуче розраховані на те, щоб вплинути на майбутні умови.

Існувало, наприклад, класичне вчення про наслідки вільної торгівлі та протекціонізму. Критики не бралися за (безнадійне) завдання виявити якісь хибні силогізми в ланцюгу міркувань Ricardo. Вони просто стверджували, що 'абсолютні' розв'язки в таких питаннях немислимі. Існують історичні ситуації, казали вони, в яких наслідки, спричинені вільною торгівлею чи протекціонізмом, відрізняються від тих, що їх описує 'абстрактна' теорія 'кабінетних' авторів. На підтвердження своєї думки вони посилалися на різноманітні історичні прецеденти. Роблячи це, вони безтурботно нехтували тим, що історичні факти, будучи завжди спільним результатом дії безлічі чинників, не можуть ні довести, ні спростувати жодної теореми.

Таким чином, економічна наука в Другому німецькому рейху, представлена призначеними урядом університетськими професорами, виродилася в несистематичне, погано впорядковане зібрання різноманітних уламків знання, запозичених з історії, географії, технології, юриспруденції та партійної політики, присмачене зневажливими зауваженнями про помилки в 'абстракціях' класичної школи. Більшість професорів з більшим чи меншим завзяттям вели у своїх писаннях і на своїх курсах пропаганду на користь політики імперського уряду: авторитарного консерватизму, Sozialpolitik, протекціонізму, величезних озброєнь та агресивного націоналізму. Було б несправедливо вважати це вторгнення політики в трактування економічної науки специфічно німецьким явищем. Зрештою його спричинила хибність гносеологічного тлумачення економічної теорії – вада, яка не обмежувалася Німеччиною.

Другим чинником, через який Німеччина дев'ятнадцятого століття загалом і особливо німецькі університети дивилися скоса на британську політичну економію, була її зосередженість на багатстві та її зв'язок з утилітаристською філософією.

Тогочасні поширені визначення політичної економії описували її як науку, що має справу з виробництвом і розподілом багатства. Така дисципліна не могла бути нічим іншим, як гідною зневаги в очах німецьких професорів. Професори вважали себе людьми, які самозреченно займаються пошуком чистого знання, а не дбають, подібно до полчищ банаузних грошоробів, про земне майно. Сама лише згадка про такі ниці речі, як багатство і гроші, була табу серед людей, які хизувалися своєю високою культурою (Bildung). Професори економіки могли зберегти своє становище в колах своїх колег, лише вказуючи на те, що предметом їхніх студій є не низькі турботи прибутколюбного підприємництва, а історичне дослідження, наприклад, про піднесені звитяги курфюрстів Бранденбурзьких та королів Прусських.

Не менш серйозною була справа з утилітаризмом. Утилітаристська філософія не толерувалася в німецьких університетах. З двох видатних німецьких утилітаристів Ludwig Feuerbach так і не дістав жодної викладацької посади, тоді як Rudolf von Jhering був викладачем римського права. Усі непорозуміння, що понад дві тисячі років висувалися проти гедонізму та евдемонізму, були заново перетлумачені професорами Staatswissenschaften у їхній критиці британських економістів.⁴ Якби ніщо інше не пробудило підозри німецьких учених, вони засудили б економічну науку з однієї лише причини – що Bentham і Mill долучилися до неї.

Німецькі університети належали різним королівствам і великим герцогствам, що утворювали рейх, і керувалися ними.⁵ Професори були державними службовцями і, як такі, мусили суворо коритися наказам та приписам, що їх видавали їхні зверхники – чиновники міністерств народної освіти. Цьому цілковитому й безумовному підпорядкуванню університетів та їхнього викладання верховенству урядів кинула виклик – марно – німецька ліберальна громадська думка, коли 1837 року король Ганновера звільнив сімох професорів Геттінгенського університету, які протестували проти порушення королем конституції. Уряди не зважали на реакцію громадськості. Вони й далі звільняли професорів, з чиїми політичними чи релігійними доктринами вони не погоджувалися. Та через деякий час вони вдалися до витонченіших і дієвіших методів, щоб зробити професорів вірними прихильниками офіційної політики. Вони прискіпливо просіювали кандидатів перед їхнім призначенням. Лише надійні люди дістáвали кафедри. Так питання академічної свободи відсунулося на задній план. Професори з власної волі викладали лише те, що уряд дозволяв їм викладати.

Війна 1866 року поклала край прусському конституційному конфліктові. Партія короля – консервативна партія юнкерів, очолювана Bismarck, – здобула тріумф над прусською Прогресивною партією, що обстоювала парламентське правління, а так само й над демократичними групами Південної Німеччини. У новому політичному устрої, спершу Norddeutscher Bund, а після 1871 року – Deutsches Reich, не залишилося місця для 'чужих' доктрин манчестерства та laissez faire. Переможці під Кеніггрецом і Седаном вважали, що їм нема чого вчитися ні в 'нації крамарів' – британців, – ні в переможених французів.

З вибухом війни 1870 року один з найвидатніших німецьких учених, Emil du Bois-Reymond, хизувався тим, що Берлінський університет є 'інтелектуальною лейб-гвардією дому Гогенцоллернів'. Для природничих наук це означало не дуже багато. Але для наук про людську діяльність це мало цілком ясний і виразний сенс. Очільники кафедр історії та Staatswissenschaften (тобто політичної науки, що охоплювала все, що стосувалося економіки та фінансів) знали, чого від них очікує їхній державець. І вони постачали товар.

З 1882 до 1907 року Friedrich Althoff завідував університетськими справами в прусському міністерстві освіти. Він правив прусськими університетами як диктатор. Оскільки Пруссія мала найбільше число прибуткових професорських посад і тому пропонувала найсприятливіше поле для амбітних учених, професори в інших німецьких державах, а навіть і ті, що в Австрії та Швейцарії, прагнули забезпечити собі посади в Пруссії. Так Althoff міг, як правило, змусити і їх фактично прийняти його засади та погляди. У всіх справах, що стосувалися суспільних наук та історичних дисциплін, Althoff цілковито покладався на пораду свого друга Gustav von Schmoller. Schmoller мав безпомильний нюх на те, щоб відокремлювати овець від козлів.

У другій і третій чверті дев'ятнадцятого століття деякі німецькі професори написали цінні внески до економічної теорії. Щоправда, найпримітніші внески цього періоду – внески Thünen та Gossen – були ділом не професорів, а людей, які не обіймали викладацьких посад. Проте книжки професорів Hermann, Mangoldt і Knies залишаться в пам'яті в історії економічної думки. Та після 1866 року люди, які вступали на академічну стезю, мали лише зневагу до 'безкровних абстракцій'. Вони публікували історичні студії, бажано такі, що мали справу з умовами праці недавнього минулого. Багато з них були твердо переконані, що найперше завдання економістів – допомагати 'народові' у визвольній війні, яку він провадив проти 'експлуататорів', і що Богом даними проводирями народу є династії, особливо Гогенцоллерни.

3. Methodenstreit

В Untersuchungen Menger відкинув гносеологічні ідеї, що лежали в основі писань історичної школи. Schmoller опублікував доволі зневажливу рецензію на цю книжку. Menger відреагував 1884 року памфлетом Die Irrtümer des Historismus in der Deutschen Nationalökonomie. Різноманітні публікації, що їх породила ця полеміка, відомі під назвою Methodenstreit, суперечка про методи.

Methodenstreit мало посприяв проясненню порушених проблем. Menger був надто під впливом емпіризму John Stuart Mill, щоб довести власну точку зору до її повних логічних наслідків. Schmoller і його учні, зобов'язані обстоювати неспроможну позицію, навіть не усвідомлювали, про що йшлося в полеміці.

Термін Methodenstreit, звісно, оманливий. Адже питання полягало не в тому, щоб віднайти найдоречнішу процедуру для трактування проблем, які звичайно вважають економічними. Предметом спору було по суті те, чи може існувати така річ, як наука, відмінна від історії, що має справу з аспектами людської діяльності.

Передусім існував радикальний матеріалістичний детермінізм – філософія, майже загальноприйнята в тогочасній Німеччині серед фізиків, хіміків та біологів, хоча її ніколи не було виразно й чітко сформульовано. Як бачили це ці люди, людські ідеї, воління та дії породжуються фізичними й хімічними подіями, які природничі науки колись описуватимуть так само, як сьогодні описують виникнення хімічної сполуки з поєднання кількох складників. Як єдиний шлях, що міг би привести до цього остаточного наукового звершення, вони обстоювали експериментування у фізіологічних та біологічних лабораторіях.

Schmoller і його учні пристрасно відкидали цю філософію – не тому, що усвідомлювали її вади, а тому, що вона була несумісна з релігійними засадами прусського уряду. Вони фактично віддавали перевагу перед нею доктрині, що мало чим різнилася від позитивізму Comte (який вони, звісно, прилюдно зневажали через його атеїзм та його французьке походження). Насправді позитивізм, розумно витлумачений, мусить вилитися в матеріалістичний детермінізм. Та більшість послідовників Comte не висловлювалися відверто в цьому питанні. Їхні міркування не завжди виключали висновок, що закони соціальної фізики (соціології), встановлення яких було, на їхню думку, найвищою метою науки, можна виявити за допомогою того, що вони називали більш 'науковим' методом обробки матеріалу, зібраного традиційними процедурами істориків. Саме цю позицію Schmoller обстоював щодо економічної науки. Знов і знов він докоряв економістам за те, що вони передчасно робили висновки з кількісно недостатнього матеріалу. Те, що, на його думку, було потрібне, аби замінити реалістичною наукою про економіку поспішні узагальнення британських 'кабінетних' економістів, – це більше статистики, більше історії та більше збирання 'матеріалу'. З результатів такого дослідження економісти майбутнього, твердив він, колись розвинуть нові осягнення шляхом 'індукції'.

Schmoller був настільки заплутаний, що не зумів побачити несумісність власної гносеологічної доктрини з відкиданням позитивістського нападу на історію. Він не усвідомлював прірви, що відділяла його погляди від поглядів німецьких філософів, які знищили позитивістські ідеї про вжиток і трактування історії – спершу Dilthey, а пізніше Windelband, Rickert і Max Weber. У тій самій статті, в якій він гудив Grundsätze Menger, він рецензував також першу важливу книжку Dilthey – його Einleitung in die Geisteswissenschaften. Але він не збагнув того факту, що зміст доктрини Dilthey полягав у знищенні засадничої тези його власної гносеології, а саме тієї, що певні закони суспільного розвитку можна вивести з історичного досвіду.

4. Політичні аспекти Methodenstreit

Британська філософія вільної торгівлі здобула в дев'ятнадцятому столітті тріумф у країнах Західної та Центральної Європи. Вона зруйнувала хитку ідеологію авторитарної держави добробуту (landesfürstlicher Wohlfahrtsstaat), що скеровувала політику німецьких князівств у вісімнадцятому столітті. Навіть Пруссія тимчасово повернула до лібералізму. Кульмінаційними точками її періоду вільної торгівлі були митний тариф Zollverein 1865 року та Промисловий кодекс (Gewerbeordnung) 1869 року для території Norddeutscher Bund (пізніше Deutsches Reich). Та дуже скоро уряд Bismarck почав запроваджувати свою Sozialpolitik – систему інтервенціоністських заходів, таких як трудове законодавство, соціальне забезпечення, профспілкоприхильні настанови, прогресивне оподаткування, протекційні тарифи, картелі та демпінг.³

Якщо хтось намагається спростувати нищівну критику, яку економічна наука висуває проти придатності всіх цих інтервенціоністських схем, він змушений заперечувати саме існування – не кажучи вже про епістемологічні претензії – науки про економіку, а також Праксеології. Саме це завжди робили всі прихильники авторитаризму, всевладдя держави та політики «добробуту». Вони звинувачують економічну науку в «абстрактності» та обстоюють «наочний» (anschaulich) спосіб розгляду відповідних проблем. Вони наголошують, що справи в цій царині надто складні, щоб їх можна було описати формулами та теоремами. Вони стверджують, що різні нації та раси настільки відрізняються одна від одної, що їхні дії не можна осягнути єдиною теорією; потрібно стільки економічних теорій, скільки є націй і рас. Інші додають, що навіть у межах однієї нації чи раси економічна дія різниться в різні епохи історії. Ці та подібні заперечення, часто несумісні одне з одним, висуваються, щоб дискредитувати економічну науку як таку.

Власне, економічна наука повністю зникла з університетів Німецької імперії. У Боннському університеті залишився самотній епігон класичної економічної науки, Heinrich Dietzel, який, утім, ніколи не розумів, що означає теорія суб'єктивної цінності. У всіх інших університетах викладачі прагнули висміяти економічну науку та економістів. Не варто зупинятися на тому матеріалі, який видавали за замінник економічної науки в Берліні, Мюнхені та інших університетах Райху. Сьогодні нікого не цікавить усе те, що Gustav von Schmoller, Adolf Wagner, Lujo Brentano та їхні численні послідовники писали у своїх багатотомних книгах і журналах.

Політичне значення праці Історичної школи полягало в тому, що вона зробила Німеччину сприятливим ґрунтом для ідей, прийняття яких зробило популярною серед німецького народу всю ту згубну політику, що призвела до великих катастроф. Агресивний імперіалізм, який двічі завершився війною та поразкою, безмежна інфляція початку двадцятих років, Zwangswirtschaft та всі жахіття нацистського режиму були здобутками політиків, які діяли так, як їх навчали поборники Історичної школи.

Schmoller та його друзі й учні обстоювали те, що дістало назву державного соціалізму; тобто систему соціалізму – планування, – у якій вище управління перебувало б у руках юнкерської аристократії. Саме до цього різновиду соціалізму прагнули Bismarck та його наступники. Боязка опозиція, на яку вони наражалися з боку невеликої групи підприємців, була незначною – не так через те, що цих опонентів було небагато, як через те, що їхнім зусиллям бракувало будь-якої ідеологічної підтримки. У Німеччині вже не залишилося жодних ліберальних мислителів. Єдиний спротив, який чинила партія державного соціалізму, надходив від марксистської партії соціал-демократів. Як і соціалісти Schmoller'а – соціалісти кафедри (Kathedersozialisten), – марксисти обстоювали соціалізм. Єдина відмінність між цими двома групами полягала у виборі людей, які мали б керувати верховним плановим органом: юнкери, професори та бюрократія гогенцоллернівської Пруссії чи функціонери соціал-демократичної партії та пов'язані з нею профспілки.

Отже, єдиними серйозними супротивниками, з якими школі Schmoller'а доводилося боротися в Німеччині, були марксисти. У цій суперечці останні дуже скоро взяли гору. Адже вони принаймні мали певний корпус доктрини, хай яким хибним і суперечливим він був, тоді як учення Історичної школи було радше запереченням будь-якої теорії. У пошуках бодай дрібки теоретичної опори школа Schmoller'а крок за кроком почала запозичувати з духовного фонду марксистів. Зрештою сам Schmoller значною мірою підтримав марксистську доктрину класової боротьби та «ідеологічного» просякнення мислення класовою належністю самого мислителя. Один із його друзів і колег-професорів, Wilhelm Lexis, розробив теорію відсотка, яку Engels охарактеризував як перефразування марксистської теорії експлуатації.⁶ Саме наслідком писань поборників Sozialpolitik було те, що епітет «буржуазний» (bürgerlich) набув у німецькій мові ганебного відтінку.

Нищівна поразка в Першій світовій війні підірвала престиж німецьких князів, аристократів і бюрократів. Послідовники Історичної школи та Sozialpolitik перенесли свою відданість на різні відколені групи, з яких зрештою постала Німецька націонал-соціалістична робітнича партія, нацисти.

Пряму лінію, що веде від праці Історичної школи до нацизму, не можна показати, окреслюючи еволюцію одного з засновників школи. Адже протагоністи доби Methodenstreit завершили свій життєвий шлях ще до поразки 1918 року та піднесення Hitler. Але життя видатної людини серед другого покоління школи ілюструє всі фази німецької університетської економічної науки в період від Bismarck до Hitler.

Werner Sombart був, безумовно, найобдарованішим зі студентів Schmoller'а. Йому було лише двадцять п'ять, коли його вчитель, на піку Methodenstreit, доручив йому завдання прорецензувати та знищити книгу Wieser'а Der natürliche Wert. Вірний учень засудив книгу як «цілковито неспроможну».⁶ Двадцять років по тому Sombart хизувався тим, що присвятив добру частину свого життя боротьбі за Marx.⁷ Коли 1914 року вибухнула війна, Sombart опублікував книгу Händler und Helden (Крамарі та герої).⁸ Там грубою та брудною мовою він відкинув усе британське чи англосаксонське, але передусім британську філософію та економічну науку, як вияв ницого баришницького менталітету. Після війни Sombart переробив свою книгу про соціалізм. До війни вона вийшла дев'ятьма виданнями.⁹ Тоді як довоєнні видання вихваляли марксизм, десяте видання фанатично нападало на нього, особливо через його «пролетарський» характер та брак патріотизму й націоналізму. За кілька років Sombart спробував відродити Methodenstreit томом, сповненим інвектив проти економістів, чию думку він був неспроможний зрозуміти.⁹ А потім, коли нацисти захопили владу, він увінчав сорокап'ятирічну літературну кар'єру книгою про німецький соціалізм. Провідною ідеєю цієї праці було те, що Führer отримує накази від Бога, верховного Führer'а всесвіту, і що Führertum є перманентним одкровенням.¹⁰

Таким був поступ німецької академічної економічної науки – від звеличення Schmoller'ом гогенцоллернівських курфюрстів і королів до канонізації Sombart'ом Adolf Hitler.

5. Лібералізм австрійських економістів

Plato мріяв про доброзичливого тирана, який довірив би мудрому філософові владу встановити досконалу суспільну систему. Просвітництво не покладало своїх надій на більш чи менш випадкову появу доброзичливих правителів і завбачливих мудреців. Його оптимізм щодо майбутнього людства ґрунтувався на подвійній вірі – у доброту людини та в її розумний дух. У минулому меншість лиходіїв – підступних королів, святотатних священників, продажних вельмож – могла чинити зло. Але тепер – згідно з доктриною Просвітництва, – коли людина усвідомила силу свого розуму, повернення до темряви та хиб минулих віків уже не слід боятися. Кожне нове покоління щось додаватиме до добра, здобутого його предками. Отже, людство стоїть напередодні безперервного поступу до більш задовільних умов. Невпинно прогресувати – природа людини. Марно нарікати на нібито втрачене блаженство казкового золотого віку. Ідеальний стан суспільства попереду нас, а не позаду.

Більшість ліберальних, прогресивних і демократичних політиків дев'ятнадцятого століття, які обстоювали представницьке врядування та загальне виборче право, керувалися твердою впевненістю в непомильності розумного духу пересічної людини. У їхніх очах більшості не могли помилятися. Ідеї, що походили від народу та схвалювалися виборцями, не могли не бути благотворними для загального добра.

Важливо усвідомити, що аргументи, висунуті на користь представницького врядування невеликою групою ліберальних філософів, були цілком іншими й не містили жодного покликання на нібито непомильність більшостей. Hume вказував, що врядування завжди ґрунтується на думці. У довгостроковій перспективі думка багатьох завжди бере гору. Уряд, який не підтримується думкою більшості, рано чи пізно мусить втратити свою владу; якщо він не зречеться, його насильно повалять багато хто. Народи зрештою мають владу поставити біля керма тих людей, які готові правити згідно з принципами, що їх більшість вважає належними. У довгостроковій перспективі не існує такого явища, як непопулярний уряд, що підтримує систему, яку загал засуджує як несправедливу. Сенс представницького врядування не в тому, що більшості богоподібні та непомильні. Він у намірі мирними методами здійснити зрештою неминуче пристосування політичної системи та людей, що керують її стерновим механізмом, до ідеології більшості. Жахіть революції та громадянської війни можна уникнути, якщо нелюбий уряд можна плавно усунути на наступних виборах.

Справжні ліберали твердо вважали, що ринкова економіка – єдина економічна система, що ґарантує неухильне поступове поліпшення матеріального добробуту людства, – може працювати лише в атмосфері непорушного миру. Вони обстоювали врядування через обраних народом представників, бо вважали само собою зрозумілим, що лише ця система тривало збереже мир як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

Те, що відрізняло цих справжніх лібералів від сліпого поклоніння більшості з боку самозваних радикалів, полягало в тому, що вони засновували свій оптимізм щодо майбутнього людства не на містичній впевненості в непомильності більшостей, а на переконанні, що сила добротного логічного аргументу нездоланна. Вони не оминали увагою того, що величезна більшість пересічних людей надто тупа й надто інертна, щоб стежити за довгими ланцюгами міркувань та засвоювати їх. Але вони сподівалися, що ці маси, саме через свою тупість і інертність, не зможуть не підтримати ідей, які доносять до них інтелектуали. Від тверезого судження освіченої меншості та від її здатності переконати більшість великі провідники ліберального руху дев'ятнадцятого століття очікували неухильного поліпшення людських справ.

У цьому відношенні існувала повна згода між Carl Menger та двома його найранішими послідовниками, Wieser та Böhm-Bawerk. Серед неопублікованих паперів Menger'а професор Hayek виявив нотатку, яка свідчить: «Немає кращого засобу розкрити абсурдність якогось способу міркування, ніж дати йому пройти весь свій шлях до кінця». Усі троє любили покликатися на арґументацію Spinoza в першій книзі його «Етики», що завершується славетним висловом: «Sane sicut lux se ipsam et tenebras manifestat, sic veritas norma sui et falsi». Вони спокійно дивилися на пристрасну пропаґанду як Історичної школи, так і марксизму. Вони були цілком переконані, що логічно беззахисні догми цих фракцій зрештою будуть відкинуті всіма розважливими людьми саме через їхню абсурдність і що маси пересічних людей неминуче підуть за провідом інтелектуалів.¹¹

Мудрість такого способу міркування полягає в уникненні поширеної практики протиставлення нібито психології логічному міркуванню. Це правда, що часто помилки в міркуванні спричинені схильністю індивіда віддавати перевагу хибному висновку перед правильним. Існують навіть цілі юрби людей, чиї пристрасті просто не дають їм мислити прямо. Але від констатації цих фактів дуже далеко до доктрин, яких в останньому поколінні навчали під назвою «соціологія знання». Людське мислення й міркування, людська наука й техніка є продуктом суспільного процесу остільки, оскільки окремий мислитель стикається як із досягненнями, так і з помилками своїх попередників і вступає з ними у віртуальну дискусію, погоджуючись або не погоджуючись. Історія ідей здатна зробити зрозумілими як невдачі людини, так і її звершення, аналізуючи умови, за яких вона жила й працювала. Лише в цьому сенсі дозволено посилатися на те, що називають духом епохи, нації, середовища. Але це хибне коло, якщо хтось намагається пояснити появу ідеї, а тим паче виправдати її, посилаючись на оточення її автора. Ідеї завжди постають із розуму окремої людини, і історія не може сказати про них нічого більшого, ніж те, що вони були породжені в певний момент часу певною людиною. Немає іншого виправдання хибному мисленню людини, ніж те, що один австрійський уряд колись заявив щодо випадку розбитого генерала: ніхто не несе відповідальності за те, що він не геній. Психологія може допомогти нам пояснити, чому людина зазнала невдачі у своєму мисленні. Але жодне таке пояснення не може перетворити хибне на істину.

Австрійські економісти беззастережно відкидали логічний релятивізм, що мався на увазі у вченні прусської Історичної школи. На противагу заявам Schmoller та його послідовників, вони стверджували, що існує сукупність економічних теорем, дійсних для будь-якої людської діяльності незалежно від часу й місця, національних і расових особливостей дійових осіб та їхніх релігійних, філософських і етичних ідеологій.

Велич послуги, яку зробили ці троє австрійських економістів, обстоюючи справу економічної науки проти марної критики історизму, не можна переоцінити. Зі своїх епістемологічних переконань вони не виводили жодного оптимізму щодо майбутньої еволюції людства. Хоч би що говорилося на користь правильного логічного мислення, це не доводить, що прийдешні покоління людей перевершать своїх предків в інтелектуальних зусиллях і досягненнях. Історія показує, що знов і знов періоди дивовижних розумових звершень змінювалися періодами занепаду й регресу. Ми не знаємо, чи породить наступне покоління людей, здатних продовжити лінію геніїв, які зробили минулі століття такими славними. Ми нічого не знаємо про біологічні умови, що дають людині змогу зробити один крок уперед у поступі інтелектуального розвитку. Ми не можемо виключити припущення, що можуть існувати межі подальшого інтелектуального сходження людини. І, звісно, ми не знаємо, чи немає в цьому сходженні точки, за якою інтелектуальні провідники вже не зможуть переконувати маси й змушувати їх іти за собою.

Висновок, що його австрійські економісти зробили з цих засновків, полягав у тому, що, хоча обов'язком першопрохідного розуму є робити все, на що його дають змогу його здібності, на нього не покладено обов'язку пропагувати свої ідеї, а тим паче вдаватися до сумнівних методів, щоб зробити свої думки приємними для людей. Їх не турбувало поширення їхніх праць. Menger не видав другого видання своїх славнозвісних Grundsätze, хоча книжка вже давно не друкувалася, букіністичні примірники продавалися за високими цінами, а видавець знов і знов наполягав на його згоді.

Головним і єдиним прагненням австрійських економістів було зробити внесок у поступ економічної науки. Вони ніколи не намагалися здобути чиюсь підтримку інакше, ніж переконливою силою, розвинутою в їхніх книжках і статтях. Вони байдуже дивилися на той факт, що університети німецькомовних країн, навіть багато австрійських університетів, були ворожі до економічної науки як такої і ще більше до нових економічних доктрин суб'єктивізму.

Коли німецькі професори додали епітет «австрійська» до теорій Menger та двох його найперших послідовників і продовжувачів, вони вкладали в це зневажливий зміст. Після битви під Königgrätz означення речі як австрійської завжди мало таке забарвлення в Берліні, тому «штабі Geist», як його глузливо називав Herbert Spencer.¹² Але задумана наклепницька стріла повернулася бумерангом. Дуже скоро назва «Австрійська школа» прославилася по всьому світу.

Звісно, практика додавання національної мітки до напряму думки неминуче вводить в оману. Лише дуже небагато австрійців – та, зрештою, і неавстрійців – знали щось про економічну науку, а ще меншим було число тих австрійців, кого можна було б назвати економістами, хоч би якими щедрими ми були в наданні цього звання. Крім того, серед австрійських економістів були й такі, що не працювали в руслі, яке називали «Австрійською школою»; найвідоміші серед них – математики Rudolf Auspitz і Richard Lieben, а пізніше Alfred Amonn і Josef Schumpeter. З іншого боку, число іноземних економістів, які взялися продовжувати працю, започатковану «австрійцями», неухильно зростало. Спочатку інколи траплялося, що зусилля цих британських, американських та інших неавстрійських економістів наражалися на спротив у їхніх власних країнах і що критики іронічно називали їх «австрійцями». Але через кілька років усі суттєві ідеї Австрійської школи були загалом прийняті як невід'ємна частина економічної теорії. Приблизно на час смерті Menger (1921) уже не розрізняли Австрійську школу та решту економічної науки. Назва «Австрійська школа» стала ім'ям, даним важливому розділу історії економічної думки; вона більше не була назвою окремої секти з доктринами, відмінними від тих, яких дотримувалися інші економісти.

Був, звісно, один виняток. Тлумачення причин і перебігу торговельного циклу, яке надав теперішній автор спершу у своїй Theory of Money and Credit¹³, а врешті у своєму трактаті Людська діяльність¹⁴ під назвою грошової, або кредитно-обігової, теорії торговельного циклу, деякі автори називали австрійською теорією торговельного циклу. Як і всі такі національні мітки, ця теж є небажаною. Кредитно-обігова теорія є продовженням, розширенням і узагальненням ідей, уперше розвинутих британською Currency School, та деяких доповнень до них, зроблених пізнішими економістами, серед них також швед Knut Wicksell.

Оскільки було неминучим послатися на національну мітку «Австрійська школа», можна додати кілька слів про мовну групу, до якої належали австрійські економісти. Menger, Böhm-Bawerk і Wieser були німецькими австрійцями; їхньою мовою була німецька, і свої книжки вони писали німецькою. Те саме стосується їхніх найвидатніших учнів Johann von Komorzynski, Hans Mayer, Robert Meyer, Richard Schiffler, Richard von Strigl і Robert Zuckerkandl. У цьому сенсі праця «Австрійської школи» є звершенням німецької філософії та науки. Але серед учнів Menger, Böhm-Bawerk і Wieser були також неавстрійці. Двоє з них відзначилися визначними внесками – чехи Franz Cuhel і Karel Englis.

---

Своєрідний стан німецьких ідеологічних і політичних умов в останній чверті дев'ятнадцятого століття породив конфлікт між двома школами думки, з якого постали Methodenstreit і назва «Австрійська школа». Але антагонізм, що виявився в цій дискусії, не обмежений певним періодом чи країною. Він одвічний. Така вже людська природа, що він неминучий у будь-якому суспільстві, де поділ праці та його наслідок – ринковий обмін – досягли такої інтенсивності, що засоби існування кожного залежать від поведінки інших людей. У такому суспільстві кожному служать його ближні, а він, своєю чергою, служить їм. Послуги надаються добровільно: щоб змусити ближнього зробити щось для мене, я мушу запропонувати йому щось, чому він віддає перевагу перед утриманням від цього вчинку. Уся система побудована на цій добровільності обмінюваних послуг. Невблаганні природні умови не дають людині безтурботно тішитися своїм існуванням. Але її входження у спільноту ринкової економіки є спонтанним, результатом усвідомлення, що для неї немає кращого чи, зрештою, жодного іншого доступного методу виживання.

Однак значення й вагу цієї спонтанності розуміють лише економісти. Усі ті, хто не обізнаний з економічною наукою, тобто величезна більшість, не вбачають жодної причини, чому б їм не примушувати силою інших людей робити те, чого ці люди не готові робити з власної волі. Чи апарат фізичного примусу, до якого вдаються в таких намаганнях, є поліційною владою уряду, чи незаконним «пікетом», насильство якого уряд терпить, – не має жодного значення. Що має значення – це заміна добровільної дії примусом.

Через певну констеляцію політичних обставин, яку можна було б назвати випадковою, заперечення філософії мирної співпраці вперше в новітні часи було розвинене в усеохопне вчення підданими прусської держави. Перемоги у трьох війнах Bismarck'а сп'янили німецьких учених, більшість із яких були службовцями уряду. Дехто вважав характерним той факт, що засвоєння ідей школи Schmoller'а відбувалося найповільніше в тих країнах, чиї армії зазнали поразки у 1866 та 1870 роках. Звісно, безглуздо шукати будь-який зв'язок між постанням австрійської економічної теорії та поразками, невдачами і розчаруваннями габсбурзького режиму. Проте той факт, що французькі державні університети уникали історизму та Sozialpolitik довше, ніж університети інших націй, безперечно, принаймні певною мірою, був спричинений прусським тавром, прикріпленим до цих учень. Але ця затримка мала мало практичного значення. Франція, як і всі інші країни, стала твердинею інтервенціонізму та забороненою для економічної науки.

Філософське завершення ідей, що звеличували втручання уряду, тобто дію озброєних охоронців порядку, було досягнуте Nietzsche та Georges Sorel. Вони викарбували більшість гасел, які скеровували різанину більшовизму, фашизму та нацизму. Інтелектуали, що вихваляють насолоди вбивства, письменники, що обстоюють цензуру, філософи, що оцінюють заслуги мислителів та авторів не за вартістю їхнього внеску, а за їхніми досягненнями на полях битв,¹⁵ – ось духовні провідники нашої доби безперервної ворожнечі. Яке видовище подали ті американські автори та професори, які приписували походження політичної незалежності та конституції власної нації спритному фокусу „інтересів" і кидали тужливі погляди на радянський рай Росії!

Велич дев'ятнадцятого століття полягала в тому, що певною мірою ідеї класичної економічної науки стали панівною філософією держави та суспільства. Вони перетворили традиційне станове суспільство на нації вільних громадян, королівський абсолютизм – на представницьке врядування і, передусім, бідність мас за ancien régime – на добробут багатьох за капіталістичного laissez faire. Сьогодні реакція етатизму та соціалізму підриває підвалини західної цивілізації та добробуту. Можливо, праві ті, хто стверджує, що вже надто пізно, аби запобігти остаточному тріумфові варварства та руйнування. Хай там як, одне є певним. Суспільство, тобто мирна співпраця людей за принципом поділу праці, може існувати й діяти лише тоді, коли воно ухвалює таку політику, яку економічний аналіз визнає придатною для досягнення поставлених цілей. Найгірша ілюзія нашої доби – це забобонна довіра до панацей, які, як економісти незаперечно довели, суперечать самій своїй меті.

Уряди, політичні партії, групи тиску та бюрократи освітньої ієрархії гадають, що можуть уникнути неминучих наслідків непридатних заходів, бойкотуючи та змушуючи замовкнути незалежних економістів. Але істина зберігається й діє, навіть якщо не лишиться нікого, хто б її висловив.